Мертвим не болить (на белорусском языке). Василий Владимирович Быков

1

Дзвонить телефон, і вона бере трубку.

Дванадцять чоловіків, обважніло налягаючи на відполіровану, широку, наче прилавок, стойку, затамовують віддих. Наші очі вп’ялися в її припудрене заклопотане обличчя. Ми прагнемо її погляду, який, відчуваємо, ось-ось повинен або розчарувати, або ощасливити. Узагалі ми готові до всього, аби тільки щось певне. Найгірше в житті — непевність, вона одбирає волю до дії. Але жінка, ніби ухиляючись од відповіді, зосереджено ворушить тонкими підведеними брівками. Хвилина телефонної уваги, поспішливі записи в бланках, що лежать перед нею на склі; скупі на слово професійні перепити здаються надмірно довгими. Нарешті вона відриває од вуха трубку:

— Товариші, місць нема.

Над стойкою протяжне, сумне зітхання. Розчарування на обличчях. Шерхіт підошов унизу.

— І не буде?

— Не можу сказати.

— Знову непевність? Шкода.

А готель фешенебельний, найкращий у місті. Вважай, у самому центрі. З окремими кімнатами. Кахлями у ваннах. Дзер­кальною жовтизною паркету. По-царському широкими ліжками в номерах. У довжелезних, як на цілу вулицю, коридорах такі самі довжелезні м’які килимові доріжки. Поміж поверхами снує ліфт. Привітні жінки-покоївки першими вітаються з мешканцями. Таке запам’ятовується. Надто людині з провінції, яка раз на рік потрапляє сюди у службових справах. Щоправда, трохи лякає ціна. До грошей на відрядження змушений докладати ще й свої. Але таке буває не часто, можна собі дозволити й переплатити. Тим більш у річницю Перемоги. До того ж вибирати не випадає: в інших готелях давно вже немає жодного місця.

Ось тільки це чекання…

Навпроти за круглим столом вільне крісло, і я відходжу од стойки. Позаду тупцяє мій сусіда — лисий згорблений чоловік з «Известиями»,— він стерегтиме чергу. А мені стояти вже важкувато: ниє нога. Зрадник — новий протез — від першого ж кроку огидно рипить. Сусіда позаду опускає газету. «Молодий, а — дивися! — каліка…» — напевно, думає він тепер. Я вже добре вгадую, що думають люди, помітивши моє каліцтво. І мені це, правду кажучи, досить-таки надокучило. Зі своєю невеселою долею я вже звикся. Справді, за всі ті роки всяке було. І намучився, і натерпівся… Так ще хотілося у м’яча грати, а став інвалідом. Мабуть, все-таки зарано. А людям не заборониш. Один подумає, та промовчить. А другий починає розпитувати.

Намагаюся ступати якомога рівніше. Здається, виходить непогано. У всякому разі, звично. Але ковзкий паркет, напевно, виказує мою скованість. Та ще нутряне рипіння протеза. Отой шахраюватий з вигляду майстер, який лагодив його мені сьогодні, сказав, що розходиться, обрипається. Та щось не обрипується. Молодий хлопець, що сидить біля столу в смугастому, як і в мене, піджаку, швиденько підібгав ноги:

— А ви б документи показали. Навіщо стовбичити в тій черзі?

Як і завжди, від чужого співчуття стає якось незручно, і я щось бурмочу винувато-невиразне.

— Повинні знайти. Невже для інваліда війни не знайдеться одного місця!..

Він кидає це мені і з похмурим виглядом починає розглядати нігті. Я не дуже зграбно опускаюся в крісло. І звідки йому відомо, що я інвалід війни? А може, нещасний випадок? Порушення правил безпеки? Хоча, звичайно, видає вік. Молоді, вони визначають безпомильно. А старші за віком ще називають «молодий чоловік». Справді, з обличчя я моложавий. Це і вводить в оману. А молодих не ошукаєш. У таких справах вони меткі на око. Мабуть, крім моложавості, потрібне ще щось, чого ми не маємо. Що обминуло нас за нашої молодості.

Хлопець тим часом поводився так, ніби не помічав мене. Усі його емоції були приховані під маскою холоднуватої замкнутості. Але я відчуваю: він ставиться до мене приязно. Тільки приховує це. Так само як і своє зацікавлення. Чомусь у стосунках поміж чоловіками так ведеться. Нібито виявити свої почуття — слабкість.

А мені хлопець чимось до вподоби. Може, саме оцією незалежною замкнутістю, яка завжди спонукає думати про глибину і змістовність. Хоча молодість, напевне, більше приваблює відвертістю. Глибина і характер з’являються з роками, а молодих прикрашає щирість. А в хлопця зосереджений, не дуже схильний до щирості погляд. Він гарно підстрижений, акуратно зачесаний. На вилозі піджака синій емальований ромбик.

Зрозуміло, технічний вуз. Напевно, якийсь інженер, приїхав здалеку, в справах виробництва. Що має у житті? Очевидно, молоду дружину, малу дитину. Стандартну малогабаритну квартиру десь у новому кварталі. І, мабуть, найцікавішу в світі галузь — електроніку або радіотехніку. Тепер ця сфера — захоплення багатьох. На жаль, ми в такому віці займалися іншим. Зрештою, тому й залишилися в житті недоуками. А що вдієш — інший був час. Світ воював. Кожний мужчина вимірював свою вартість солдатською міркою. Артилерія, танки, авіація — думалося, це надовго. Скільки вони відібрали сили, заморозили здібностей…

Хлопець, мабуть, помітив мій погляд, і мою до нього приховану цікавість. Далі мовчати нам уже не випадало. Він витягає з кишені пачку «Шипки», легко і звично посуває її до мене:

— Курите?

— Ні, дякую.

— Кинули чи не починали?

— Колись почав Та поранення перешкодило.

Він здивовано зиркнув на мої ноги, тоді довше дивився на груди Я розумію його: який зв’язок, що спільного — нога і куриво? Але чи варто говорити ще й про поранення в груди, яке мало не обернулося для мене фіналом? До того ж хлопець чекав побачити на борті мого піджака планки нагород. Зрозуміло, він людина освічена, багато читав про війну і готовий вбачати в мені героя. Мабуть, тому, що надто часто доводилося мені це все пояснювати, тепер я мовчу. Хлопець запалює цигарку і круто повертається в кріслі. Біля адміністратора починається якесь пожвавлення. Чи не з’явилося щось?

Ні, здається, тривога безпідставна. До черги терплячих кандидатів у нічліжники намагається притертися якийсь просто­душний дядько Він у новій ватянці, з величезною валізою-скринею, повною сіткою батонів. Певно ж, із села. Ставати у хвіст черги дядько не має бажання, і він плечем та ліктем пробує втиснутися поміж товстуном із пакетом під пахвою і чоловіком у шкіряній куртці. Товстун запізніло піднімає тривогу:

— Куди лізете? Куди лізете? Де ви стояли?

— Ну, стояв. Ну! Авжеж! Якби не стояв… Стояв. Чи ж я брехати буду?

— Де? Покажіть, де ви стояли? — злісно пихкає на нього товстун.

Дядько, видно по всьому, ніде не стояв. Але він, хай там що, не хоче залишати місце, що так близько до адміністратора. До того ж він устиг просунути поміж чоловіками руку і вчепився за нікельований ріжок стойки. Тепер дядька з місця не зрушити. Довготерпеливу чергу це обурює, і вона безліччю очей мовчки засуджує порушника готельної етики. З-поза стойки в конфлікт уступає жінка-адміністратор:

— Дядьку, а паспорт у вас є? — напрактикована, вона влучає в найдошкульніше місце.

Дядько прикидається глухуватим і перепитує

— Що?

— Паспорт, кажу, у вас є?

Дядько, певно, розуміє всю складність свого становища і, мабуть, хоче виграти час. Тупцює, знизує плечима, сягає до кишені, зсовує на потилицю чорну кепку. Але відповідати, хочеш не хочеш, треба.

— Пашпорт? То це ж… Який пашпорт? Пашпорта нема.

— У нас суворий паспортний режим. Ми вас не можемо пустити.

Дядько вислуховує все це уважно. Голос адміністратора не сердитий, навіть співчутливий. Обману не може бути ніякого. І дядька це бентежить. На зморшкуватому його лобі рясно виступає піт. Хвилину він міркує. Руки від стойки, проте, не відриває. Про всяк випадок.

— Вам же чітко пояснили,— нервується гладун.— Ви що, не розумієте? Це нахабство!..

Однак, справді, скидалося на те, що дядько не розуміє. Чи, може, не хоче розуміти.

Тоді з черги до нього підскакує дуже рухливий, жвавий чоловік. Хвацьким поглядом готельного завсідника він упритул оглядає дядька. Чорний цупкий плащ на його плечах шерхотить, як бляшаний.

— Я зараз йому поясню. Отак, громадянине, трошки набік. Щоб не заважати на переході і таке інше… Ви ж перешкоджаєте. І ніякого документа у вас немає. Ви що ж гадаєте? Оно, гляньте, міліція. Та не туди дивитеся — оно, біля швейцара. Бачите? Так ото ж! Варт доповісти, і… Розумієте?

Дядько заклопотано чухає щелепу, поглядає то на чоловіка в плащі, то на міліціонера біля входу і тихо виправдовується:

— Та я що?.. Я нічого. Я думав…

— А ви не думайте! Ви виконуйте. Закони треба виконувати. За порушення законів і порядку кримінальна відповідальність. Тобто суд, прокуратура. Як має бути, як пити дати…

З черги поблажливо споглядають балакуна і дядька. Це забавляє. Хто сам до себе всміхається. Бач, напускає туману! Напускає туману справді непогано. Видно, що спец у таких справах, бо дядько невдовзі бокує до виходу.

— Темний народ. Не розуміє,— сіпає плечем чоловік і спирається ліктями на стойку.— Лише одне і знає, щоб закон порушити… Доводиться пояснювати.

— Законник!..— уїдливо зітхає мій сусіда і випростує під столом ноги.

«Законник» зухвалим поглядом зверху вниз окидає адміністратора і налягає грудьми на стойку. Через хвилину він уже сипле там жартами, це виходить у нього легко і просто. Глянеш— здається, веселий чоловік! Не те що деякі: надулися, спохмурніли. Стоять біля стойки, ніби цей готель найважливіше в їхньому житті. А він, видно, з категорії тих, що ніде не пропадуть. Вони скрізь уміють підкотитися, запитати, домогтися. І все це так легко, що найзавзятіший бюрократ не встоїть. Найбільш знервована продавщиця чи касирка відразу лагідно заусміхаються до таких на їхні жарти. Головне — тон, хвацький, легкий, ненастирливий, без ніякої заклопотаності.

Мій сусіда, проте, іншої думки:

— Розвелося гидоти… Думаєте, це він так собі крутиться?

— А що?

— Також хоче поза чергою влізти. Хіба не видно?

Хто його знає… Може, й так. Хвилину я вглядаюся, як він там розпинається перед адміністратором. Але черга мовчить, нічого не підозрюючи, і я відвертаюся.

Сусіда відкинувся на спинку крісла:

— Пристосувалися, як мікроба до антибіотиків. Ні кримінальним кодексом, ні дружинниками, ні міліцією — нічим їх не візьмеш…

Так, либонь, воно і є. Але мені якось незручно з незнайомою людиною ганити того, кого зовсім не знаю. Хлопець, проте, присувається ближче до столу:

— Скажіть, ось ви воювали на війні. Що, і там так само було? Чи, може, там не дуже з такими панькалися?

Мабуть, справді на війні було трохи простіше. Підлість там була очевиднішою: перед смертю, відомо, маскуватися важкенько, Але такі типи пристосовувалися й на війні. Хлопець з легкою недовірою вислуховує мене і раптом скидає свою маску відчуження:

— Заздрю я вам…

Це в нього вихопилося скоромовкою, зовсім по-хлоп’ячому і так природно, що не було ніякого сумніву в його щирості. І хоч я не вперше чую щось подібне, таки не можу не здивуватися: чому люди заздрять? Чи розуміють вони те, що кажуть? Хлопець, однак, невдовзі пояснює:

— Ви коли вже робили щось, то на повну силу.