перестає перелякано бігати по обличчях. Мовчазна увага руських заспокоює його.

— Ось це я розумію,— каже сержант і безцеремонно, але й без погрози плескає його по плечу.— Що, сам здався? Сам полон ком?

— Я, я. Сам,— підтверджує німець.

— Правильно. Схвалюю. Давай п’ять.— Сержант рвучко тисне за лікоть його руку з гітарою і вже зовсім дружелюбно пропонує: — Ану, зобрази ще щось! Ну, ось це: «На позицию девушка провожала бойца…»

— «Огоньйок»!—здогадується німець і швидко горловим співом без слів закінчує мелодію. Задоволений його здогадливістю, сержант схвалює:

— Так, так!

Незабаром німець зовсім непогано грає «Огонек», і я лише дивуюся з його вдатності до наших пісень. Сержант хрипко підтягує, а мене огортає солодкий, липкий сон. Я відчуваю: не треба піддаватися йому, не можна, мало що… Тривога в душі якийсь час змагається зі сном, але незабаром, здається, він подолав усе — і клопіт, і тривогу, і мій біль у нозі…

10

Щось заважає мені, щось мучить і тривожить, я підсвідомо прагну в спокійну млявість забуття, де нічого і — сон… Але оте щось сильніше за мене, за втому, воно вириває мене із солодкої відсутності, і я прокидаюся. Тільки де я? Якісь люди, стривожений гомін, далекі й близькі голоси. І раптом крізь сонливе нерозуміння прохоплюється одна фраза, яка відразу повертає мене до дійсності:

— Молодший! Га, молодший! Твого німця забирають…

«Німця? Якого німця?.. Ага! Це ж я в санчастині». Я підвів важку голову. Навпроти мене в хаті, в тій самій напівтемряві «катюш», «мій» німець і по обидва боки нього двоє: один у шинелі, другий — у кожушку.

Це Шашок і Сахно.

Сахно повертається на голос, потім до мене. На його поголеному обличчі під низько насунутою на чоло чорною кубанкою сувора затятість невблаганного виконавця закону.

— Ви куди? — сипло кажу я. — Це полонений.

— Молодший, не давай! Хай самі в полон візьмуть,— підбурює з ліжка сержант. Сахно суворо оглядає його:

— Ану, замовкніть! Вас не питають, товаришу сержант! — І до мене — трохи тихіше, але тим самим тоном наказу: — Василевич! Ідіть із нами!

— Куди він піде? У нього нога!

Це Катя. Вона тут же, за їхніми спинами, у мерехтливому світлі «катюш». Я бачу її світле, розсипане по голові волосся і, не розуміючи ще, в чому справа, але відчувши, що мені не треба піддаватися цим двом, кажу:

— У мене нога. Ось.

Сахно недовірливо оглядає мене, але більш ні слова не каже і повертається до німця:

— Ану, век!

Шашок відчиняє двері, Сахно злегка штовхає в них полоненого, який на очах стає зніченим, і, не глянувши ні на кого, виходить.

Узяли — хай, мені його не шкода, тільки розв’яже руки. Однак пораненим, яких, до речі, прибуло в цій хаті, самоправство цієї людини чомусь не подобається.

— Ось тобі і награв! Треба було сидіти і сопіти в дві дірки.

— Повели і рішать…

— Факт, рішать.

— А хто це? — наївне запитання з кутка. Йому, однак, ніхто не відповідає. Катя від порога махає рукою, даючи знак замовкнути. Усі насторожено прислухаються, я також. У сінях, чути, вовтузяться, крізь щілини в дверях мигає світло ліхтарика, доносяться стишені голоси:

— Повернися, швидше!

— Тримай!

— Ану, подивися в чоботях…

— Кишені обшукав?!

— Пусто. Усе обчистили.

— Хай. Чорт із ним…

Сержант крутиться на ліжку і плюється.

— Круки!

Катя надіває на голову шапку і підперізує кожушок. Її очі осудливо косують на сержанта:

— Чиє б нявчало, а твоє б мовчало. Сам такий.

— Я такий? Я не такий! — запалюється сержант.— Я кров проливав. Коли що — я кров’ю плачу.

— Та помовч уже. Насплачувався…

Округле, рябувате обличчя розпливається в жартівливій усмішці:

— Ти мене не чіпай, руда. А то вкушу. Я злий та контужений.

— Лобуряка ти! — з викликом кидає йому Катя, виразно ворухнувши русявими бровами. У очах у неї, однак, пустотлива грайливість. Видно, їжакуватий цей десантник, незважаючи ні на що, їй подобається.

— Руда! Ах ти…

Сержант робить мовчазний випад, хапаючи Катю. Але вона лунко ляскає його по парусиновому рукаву і всміхається:

— Відчепися, лобуряко!

Вона поривається до дверей, але не встигає вийти, як двері відчиняються. На порозі знов з’являється німець, за ним заходять ті двоє. Кубанка в Сахна хвацько зсунута на вухо, колючий погляд підозріло бігає по обличчях людей, ніби кажучи: «Ану, що ви тут без мене думали?»

Посвітивши туди-сюди ліхтариком, він підступає до мене:

— Ви що, зовсім не можете? І піднятися не можете?

— Ні, чому…

— Тоді підніміться.

Я трохи дивуюся, нащо це потрібно йому, і силкуюся підвестися. Нога чомусь обважніла, пов’язка набрякла кров’ю. Десь у глибині рани сіпає,— здається, цієї ночі перев’язати її не доведеться. Але куди вони мене ведуть?

— Зброю брати?

— Не треба.

Я поклав на солому свій ПКС, який мені, одноногому, досить-таки заважає, і спираюся на чиюсь шинельну спину. Ліхтарик Сахна непевно миготить по обшарпаних стінах мазанки. Яскравий круглячок світла спиняється на завішеному рядном проході.

— Ану, пройдемо туди!

Слідом за ним, хапаючися по черзі за ліжко, ослін і стіну, я доскакую до переділки. Капітан відхиляє рядно і, посвітивши ліхтариком, проганяє звідти сонних поранених. Ми спиняємося біля заставленого непоказним селянським посудом столика. Сахно кидає Шашкові:

— Давай світло!

Шашок із спритністю старанного і дбайливого підлеглого швиденько вносить «катюшу», біля гнота обсипану сіллю. Ставить її на перевернуту миску і звично прилаштовується на лавці. Я сідаю при кінці стола.

Сахно вимикає ліхтарик:

— Давно тут?

— Звечора.

— А ногу де поранило?

— У степу. Де на танки напоролися… Він же знає,— киваю я на Шашка. Той, однак, і бровою не повів, наче незнайомий, ніби й не був з нами у тій кукурудзі. Байдужий до мене, він хвилину порпається в польовій сумці, витягає з неї папери.

— А де Кротов? — нараз питає Сахно і, не відриваючи очей, не моргнувши, пильно дивиться на мене.

— Кротов убитий.

— А двоє полонених?

— Ті втекли, напевно. Хоч один також убитий. Залишився в кукурудзі.

— Убитий? — з уїдливою іронією перепитує Сахно.

Я, не розуміючи нічого, глянув у його добре освітлене «катюшею» обличчя. На ньому маска стриманої до часу підозри, недовір’я.

— Убитий, факт.

— Хто убив?

— Ну, німці. Хто ж іще…

Сахно киває Шашкові:

— Так, записуй.

Той розгортає на столі якийсь блокнот із чорним німецьким орлом на обкладинці. Блокнот трофейний, це правда, але я чомусь затримую погляд на тому огидному орлі з ніби підрізаними крилами. Усе це викликає в мене не усвідомлений ще протест.

— Значить, полонений німець убитий німцями? Так? І Кротова так само убили німці?

— Ну, ясно.

— Ану, розкажи докладніше.

— Що розказувати! Он старшина з нами їхав. А потім він повернув, а ми наскочили…

Я коротко, без охоти передаю суть нашої злощасної сутички з німцями.

— Так, так,— оживляється Сахно і грудьми налягає на стіл. Стіл скрипучо подається в мій бік. Від капітана міцно тхне овчинною кислістю нового кожушка.

— Так, так. Цікаво. Ти записуй.

— Записую.

Шашок, відкопиливши нижню губу, не дуже спритно, зате старанно шкрябає у блокноті чорною авторучкою. «Що тут записувати? — думаю я.— Що тут незрозумілого? У чім вони сумніваються? Хіба підозрюють у чомусь поганому Кротова?» Очі мої, однак, не можуть відірватися від фірмового орла на блокноті, і затята злість у мені дедалі наростає.

Сахно тим часом прискіпливо допитується:

— А чому ви не побігли за ним?

— А я й побіг. Як тільки черга — я й побіг. Не за ним — за німцем.

— А що було раніше: черга чи він побіг?

— Черга.

— Черга, так? А ви ж тільки що сказали, що Кротов кинувся бігти ще до черги.

«Плутає. Ловить. Пішов ти к бісу! Попав би ти туди, хай би тоді визначив, що раніше»,— злісно думаю я і кажу:

— Це все майже одночасно. Німець кинувся вбік, Кротов за ним. Тут і черга.

— Значить, усе ж раніше Кротов побіг за німцем. Так і запишемо.

Нащо вони мене ловлять? Що йому треба, цьому чоловікові? Що їм до мертвого Кротова?

Але Сахно, видно, знає, що йому треба. Він задоволено відхиляється на ослоні, дістає з-за портупеї на грудях засунуті туди рукавички і гучно ляскає ними об долоню:

— Ось це і треба було довести.

— Що?

— А оте саме.

Сахно встає, звично поправляє кобуру ТТ на ремені і починає старанно натягати на пальці рукавички. Вони чогось домоглися від мене, але я не розумію ще їхньої мети. Я тільки відчуваю, що вони обхитрували мене, і гнівне обурення проти цього їхнього безцеремонного наскоку поймає мене.

— А тепер підпиши, молодший,— каже Шашок і підсовує мені той самий блокнот. Мимоволі у мені зашморгується щось на тугий, упертий вузол:

— Не буду підписувати.

Шашок завмирає поруч. Сахно за моєю спиною, чути, перестає перебирати пальці в рукавичках.

— Як це не будеш?

— А не буду, та й годі!

Обидва півхвилини мовчать. Я відчуваю їхню збентеженість і знаю, що це для мене може скінчитися кепсько.

— Це чому? — затято питається Сахно. Освітлене знизу тупоносе, старанно поголене обличчя капітана таїть непорозуміння і загрозу.

— А чого ви чіпляєтеся до Кротова? Що він вам зробив?

Не відповідаючи на моє запитання, Сахно підступає ближче.

— Не прикидайтеся. Ви прекрасно знаєте, що він зробив.

— Нічого він не зробив. Він убитий.

— Ах, убитий! — раптом вибухає капітан і хапає зі столу блокнот.— Убитий! Ну, тоді нарікайте на себе! Зрозуміло?

І тицяє мені під ніс блокнота.

— Ану, підписати!

— Сказав — не буду!

— Пошкодуєш. Та пізно буде…

Нехай пошкодую. Можливо, я в чомусь помиляюся, але я не хочу зводити наклеп на людину, яка не зробила мені нічого лихого. Хлопці за переділкою притихли. Певно, звідти все чути. Але хай! Чорт із ними, із цими двома. Що вони врешті зроблять мені?

Я чекаю нового вибуху, крику, може, навіть клацання пістолетом — чекаю сварки і готовий до неї. Я не боюся. Я вже наважився на все і готовий триматися твердо. Але Сахно раптом іде до дверей.

— Добре! Ми ще повернемося! Ми ще труснемо тебе. Пойняв?

Шашок згрібає зі столу папери, блокнот і поспішає слідом за капітаном, вони виходять з-за переділки. Я беру з миски «катюшу». Руки мої дрібно, нервово тремтять.

У хаті гомін. Від порога ступає Катя. Вона і не відходила, була тут і все чула. Я знаю, вона заступиться. У мене вже народилося і живе в душі тепле і вдячне почуття до неї, тільки тепер я хочу сказати їй: не треба.

— Чого причепилися до молодшого? — безцеремонно каже Катя.— Кротов убитий.

Сахно клацає ліхтариком і нахабно скеровує його в кругловиде, по-хлоп’ячому обвітрене обличчя Каті. Дівчина хмурить брови, але не закривається від світла — витримує це