сержант схвильовано приглядається до обличчя.— Ось тобі й маєш! Він «уже»!..
До ліжка підходять санітари піднімається від стіни Катя. Вони довго намацують пульс у бійця та, здається, той справді-таки «вже»
От холера! — не стримує досади сержант.— І сто грамів не допив, дивак…
Санітари похмуро, мовчки і незграбно, за поли шинелі, стягують тіло з ліжка і, напустивши холоду виносять його з хати, їм допомагає німець, який потім, не знаючи, куди подітися, тупцяє біля порога. Але його відразу примічає сержант
— Гансе, ком сюди! Місце є. Ну а плакати не будемо. За здоров’я земляка! — каже він і спритно перехиляє ковпачок. Німець поштиво сідає на ліжко.
— На здоровє!
Сержант крекче від задоволення і ляскає німця по плечу:
— Правильно, Гансе. А де ти так по-російському навчився?
— Расіше шпрехен? О, біль фаль,— скромно відповідає німець.
Фаль! Ніби знайоме слово, та я вже не пам’ятаю, що воно означає, у голові моїй усе втомлено і п’яно поплуталося, і я гукаю до сябра.
— Юрко! Га, Юрко!
Юрко, зіпершися на стіну, мовчить. Я зазираю в його затінене обличчя: ось тобі й маєш — він же заснув!
14
Знеможений, Юрко спить поруч, звісивши на груди світлу голову. Здоровою рукою він передбачливо затуляє поранену і тихо сопе — по-домашньому мирно і солодко. На ліжку словами і жестами пробує чогось добитися від німця сержант. Довкола вгамовуються, вкладаючися спати поранені. Гамір у хаті помалу вщухає. Густо, не продихнути, смердить шинеля ми, потом, бинтами. У мене сильніше починає боліти нога. Горить, пече в ступні. Заснути я вже не можу і мовчки дивлюся на свого сопуна-сябра.
Ех, Юрко, Юрко! Справді, це чудово, що ми ось так неждано-негадано зустрілися сьогодні. Може, так само разом сядемо завтра в санітарну машину і гайда в тил далі від танків, вогню та нескінченних фронтових тривог. І там ліжко, чиста білизна, спокій і сон. Може, нам пощастить ще більше, і ми потрапимо в один шпиталь. Тоді буде не лікування, а рай У такому разі я готовий примиритися з моєю вимушеною розлукою зі взводом, у якому так мало вже зосталося старих стрільців. Мабуть, через якийсь місяць усі будуть нові, незнайомі, з поповнення. Знов треба буде вчити та звикати до кожного. Ну, та не біда, звикнемо, я до них — вони до мене. Це тільки здається так, що нові гірші за старих, просто вони невідомі. Правда, серед них різні — і ліпші, і гірші, як і серед старих. А втім, це потім. Тепер ось найголовніше — ми разом з моїм найліпшим сябром, моїм Юрком.
Так само півтора року тому зовсім несподівано, ще не знаючи один одного, ми потрапили в один стрій в училищі, опинилися в одній роті, в одному взводі і навіть в одному відділенні. Рік ми проспали на нарах поруч, і майже кожну ніч під ранок він нетерпляче штурхав мене в бік за мою недоладну звичку хропти. Нам було дуже не солодко там — зовсім ще новобранцям, майже шмаркачам, учорашнім школярам, яких зла воєнна доля кинула від книжної науки в безжалісну суворість військового училища, з його ущільненою програмою, безсонними нарядами, виснажливістю оборонних робіт. Завжди хотілося спати, їсти, відпочити, а взводні, з нашого ж брата, курсантів попередніх випусків, які самі не мали тут ніякого попуску, не потурали й нам. Казали, так треба, щоб фронт видався раєм після того крайнього напруження, до якого нас призвичаювали в училищі. Справді, десять годин науки з повною викладкою, марші, учення, земляні роботи довкола міста (будувався зовнішній оборонний рубіж Саратова), вночі обов’язково чергували на заводах, що їх бомбили німці. Так, ще до фронту ми спізнали війну, вогонь і пекучу жалобу по друзях, яких розшматували бомби, і по тих, хто згорів у величезних пожежах.
Це було ой як нелегко, особливо коли зважати на тоскне сирітство багатьох з нас,— рідні місця були під ворогом. А німці все перли та перли, навально просуваючись на схід, на Сталінград, на Кавказ, стояли неподалік від Москви. І коли, всупереч усьому, знайшлося таке, що давало нам душевні сили витримати, то в цьому чимале значення мало почуття товариськості з його невибагливим гумором, добротою, щирістю. Усе, виявляється, можна витримати, коли в тебе є сябр, з яким усе навпіл. Тоді всі турботи і печалі меншають рівно вдвічі, а радість — дивна річ! — удвічі більшає. І який би він не був, твій сябр, коли в тебе немає ліпшого, він стає другою часткою тебе самого, і ти вже не можеш уявити себе осібно від нього. Одним з таких дружків для мене був Юрко Стрелков.
Може, це й неприємно згадувати тепер, але наше зближення почалося з того, що ми посварилися. Посварилися, як дурні, без причини, просто, мабуть, тому, що погано знали один одного. На політзаняттях, які в нас проводили просто в казармах, на проході поміж нарами, політрук Шаяхметов питав, які завдання були поставлені в травневому наказі Верховного, і я не міг назвати їх правильно. Не те щоб я не знав тих завдань, але політрук був формаліст і вимагав відповідати слово в слово, як було написано в наказі. Я ж вивчати їх напам’ять не мав часу.
Коли вже опитали половину взводу, виявилося, що тільки курсант Стрелков міг відповісти більш-менш правильно. Ось тоді політрук і закріпив Стрєлкова до трьох відставак з політграмоти. Та коли Юрко підійшов до нас після занять, ми його не послухалися, понад те, ми з ним посварилися (подумаєш, знайшовся без п’яти хвилин замполітрука!). Ми самі не гірше від нього могли вивчити ті чотири або п’ять пунктів. Тільки ми не вчили.
Стрєлков, зрозуміло, образився, хряпнув дверима, пішов — думали, що доповідати начальству, однак він не доповів. Це дещо змінило в нашому ставленні до Стрєлкова, і, щоб не підвести його (та й себе так само), до наступних занять ми все визубрили.
Зима принесла холод, у нетоплених величезних казармах вона дуже дошкуляла. Настирливий заволзький вітер наскрізь проймав наші потерті шинельки. Ми страшенно мерзли, і тому ще дужче хотілося їсти. Про їжу ми думали завжди: на заняттях, у наряді, на вечірній перевірці і навіть прокидаючись у казармі вночі. Біля їдальні і під продскладом завжди товклися курсанти — хворі, звільнені від занять, ті, в кого подерлося взуття і не було в чім іти в поле. Усі з голодним сумом в очах чекали щасливого випадку розстаратися на якусь додаткову їжу.
Одного разу ми з Юрком були в караулі і простояли ніч на двозмінному посту, який удень, як правило, знімався. Цей пост давав нам право відлежатися в караулці на нарах (якщо не було до нас якої-небудь потреби у грізного бога роти — старшини Шквари). Зрештою, того дня перший зранку завалився спати я, бо вже відстояв своє на посту, і хропів майже до сніданку. Юрко ж, який змінився пізніше, побіг до їдальні на пошуки харчів, і там трапився з ним просто неймовірний на той час випадок.
Збуджений, він кулею влетів у караульне приміщення і, ледве розштовхавши мене, ще одурілого від сну, потягнув до продскладу. Виявляється, там на нас чекала крита автомашина, якою возили з міста хліб і до якої Юрко щойно занарядився вантажником. Завідуючий складом, мовчазний, поважний дядько у ватянці, нетерпляче чекав на Юрка, хоч поруч, наввипередки пропонуючи свої послуги, стояли шість курсантів. Однаково Юрко, ризикуючи залишитися ні з чим, побіг по мене, і ми, ледь віддихуючись од утоми, нарешті вскочили в залізний кузов машини. Завідуючий сів у кабіну.
Ми їхали, гадаючи, що за годину повернемося, наївшись свіжого хліба, і (коли пощастить), може, ще й прихопимо буханець-другий на завтра. Задля хліба ми свідомо пожертвували сніданком двохсотграмовою пайкою, мискою супу і чаєм,— нам дорожчий був хліб.
Правда, завідуючий незабаром розчарував нас. Виявилося, що перш ніж їхати по хліб, треба привезти м’ясо. Це було, звичайно, не те, що хліб, та що вдієш — влізли до кузова, мусили слухатися. З годину ми тягали на м’ясокомбінаті баранячі туші в машину і наклали їх стільки, що ледве влізли самі. На перший погляд, це було дуже заманливо — ціла гора баранини, тільки, звісно, користі з неї ніякої.
Голодні, ми вивантажили туші на складі училища і, не поснідавши (бо спізнилися), на тій самій машині знову рушили в місто. Але й цього разу хлібозавод залишився осторонь, ми приїхали на базу де на нас чекала ще гірша несподіванка у вигляді цілого штабеля мішків з мукою. Це було жахливо. Мабуть, кожен з нас нарізно важив менше, ніж кожен з цих стандартних шістдесятикілограмових мішків, яким ми просто не могли дати ради. У нас надто мало було сили, щоб підняти мішок на ваги, з вагів винести надвір і закинути його в машину Та що нам залишалося робити, як напросилися у вантажники. Правда, допоміг завідуючий складом, і поки ми, як ті мурашки, перетягли всю муку в машину, так вийшло, що сили у нас вистачило тільки на те, щоб самим залізти в кузов А попереду чекало ще й розвантаження. До того ж ми прогавили і обід та запізнилися в караульне приміщення. У перспективі була гауптвахта, а може, щось гірше.
Але третій рейс був справді по хліб, і ми ризикнули — все одно вже влипли. Що вже бідкатися про якусь там годину самовільної відсутності, коли ми відлучилися з казарми взагалі не менш ніж на вісім годин.
Хлібозавод зустрів нас такою концентрацією хлібного запаху, що ми готові були забути всі наші біди і взагалі не повертатися того дня до училища. Підсмаженими, духмяними до сп’яніння буханцями були викладені десятки стелажів з вузенькими проходами поміж ними. Цілими стелажами важили і віддавали вантажити в машини. Ми були більш ніж голодні, здавалося, могли з’їсти по десять буханців одразу кожний, але з’їсти навіть кавалочок тут не було можливості. Ми думали: хай! Під’їмо потім.
Оце «потім» випало тільки тоді, коли в закритій машині ми тряслися поруч з теплою горою буханок і ковтали, мабуть, цілими куснями м’які, розпарені скоринки. Тільки ж чи багато їх можна було проковтнути за п’ятнадцять хвилин дороги по вибоїнах зимової вулиці? Потім ми розвантажували,— сумлінно, до останнього буханця. До речі, контроль за нашою працею скрізь був більш ніж суворий. Але ми сподівалися не марно.
Завідуючий помучив нас добряче, але й віддячив непогано На розрахунок ми отримали три ще теплі буханці і припустили до своєї казарми. Поспішати, зрештою, не було великого сенсу, бо на перевірку ми давно вже запізнилися, в
