та в пекло! Називається, подрімали ніч — усе продрімали. Запізнілий жаль за вчорашнім, прикрість, біль, страх уривається в мої почуття. Хочеться зараз же щось перемінити, когось звинуватити. Тільки хто тут винуватий? Хіба що я. Треба ж було вчора так заспокоїтися, забутися в затишку, віддатися радості зустрічі з Юрком, збайдужіти до тієї зустрічі в степу! Тепер ось маєш!.. Поклався, називається, на мудру дбайливість інших…
Зіщулившись на соломі, я вслухаюся в гримкотливу колотнечу на вулиці. Поруч, також увесь насторожений, Юрко. Вибухи розпластали нас на долівці, і ми обертаємося на слух. Надворі тупіт ніг, важкий стогін, короткі викрики. Раптом наді мною чути засапане дихання. Я повертаюся — у вікні спітніле, схвильоване обличчя, в очах очманіла затятість.
— Гей, слов’яни, де тут сестра?
— А що, підвода? Так? Давай сюди!
З долівки підхоплюється сержант, тримаючись за підвіконня, але у вікні вже нікого немає. Розгорається раптова надія — а може, по нас? Хоча на одну підводу забагато людей. І тут я вперше за цей ранок помічаю забутий уже, терплячо-самотній погляд. Це скрутився під ліжком мій німець. Як гість на чужій біді, забився туди і чекає. Чого він тільки чекає?
Кулі чи осколки шугають у стріху. Вітром заносить солом’яну потерть зі снігом. Ми втягуємо голови — холера, видно, вони все ж таки доконають нас! У сінях тупотіння. У відчинені двері, переступаючи через санітара, ввалюється боєць у тілогрійці. За ним другий із гвинтівкою за спиною — вони тягнуть когось у шинелі і опускають біля печі:
— Сестро! Де сестра?! Ось подивися скоріше…
Катя поспіхом зав’язує кінці бинта на чиїйсь голій, скривавленій спині, і через людські тіла пробирається до них.
— Нащо ви мені його принесли? — через хвилину кричить дівчина.— Я не похоронна команда! Ану, виносьте назад!
Я позираю на біло-жовте обличчя людини, і мені здається, що це вчорашній причепа-капітан, який перевіряв наші документи. Ось тобі і маєш: не допомогла й пильність! Катя, однак, не впізнає його, а мене він чомусь бентежить. Я завжди не можу повірити в загибель людей суворих, прискіпливих щодо військової служби. Тільки, мабуть, я помиляюся. Це не він.
На спітнілому обличчі бійця здивовання, майже переляк.
— Як це назад? — тихо питається він.
— А так. Не знаєте як? — кидає вона і спрямовується в куток до льотчика, який чи не збожеволів.
— Лягай! Лягай! Ну, що ти — лягай! — умовляє його Катя, бо рятувати сусіда пізно, так само як і того капітана.
Боєць розгублено стоїть біля печі. Я виразно бачу отой переляканий подив, що відбивається на його худому щетинистому обличчі. Хвилину він, наче не тямлячи нічого, дивиться на труп, нарешті піднімає рукавицю, щоб стерти піт. І тут:
Тр-р-рах!
Це близько, але не так, як у попередні рази. На Юркову шинель летить відщеплена від підвіконня гнилувата тріска, а боєць із рукавицею, обдираючи спиною побіл, швиденько сповзає вниз. Я ще не встиг збагнути, що відбулося, як він, обм’якнувши, повалився на бік і глухо дзьобнув головою в підлогу. На вишкірених зубах у нього запінилася кров. Його напарник кидається в сіни.
На підлозі лементує сержант:
— Де той санітар? Де начальство? Через хвилину всіх на той світ відправить!..
Хапаючись за ліжко, він незграбно підводиться і, виставляючи наперед пряму, як колода, ногу, ступає до мене.
— Дай автомат! Я їм, у бога душу, наведу порядок!..
Це сказано так упевнено і категорично, що я відразу, не подумавши, віддаю йому свій ПКС. Сержант, поспішаючи, скакає до дверей. Катя кричить з кутка:
— Підводи! Підводи давай сюди! Чуєш?!
— Не глухий! — долинає вже з сіней.
Ми знов чекаємо, припавши до закиданої друзками долівки. На селі бій. Гримлять танки, гахкають їхні гармати, поривчасто тріщать, кулемети. Однак щось там застопорюється — видно, таки опам’яталися «слов’яни», вперлися і поки що тримаються на тому краєчку. Тільки чи надовго?
Юрка, очевидно, непокоїть те саме, і, трохи підвівшись, він виглядає з-за одвірка. Я дивлюся на нього знизу, але на обличчі в сябра ніякого сліду полегшення. Здається, цього разу біда звалилася на нас, як має бути, на повну силу.
Незабаром Юрко опускається на долівку.
— Ти йти не можеш?
Я ворушу пораненою ступнею. Болить, холера! Як тут іти? Юрко без слів розуміє:
— Так. Значить, так. Я… Треба туди,— він киває головою за вікно.— Там зовсім мало. Розумієш?
Я розумію. Ясно ж, треба битися. Виявляється, війна для нас учора не скінчилася, передиху не буде (дурні, наївні мрії) Боротьба триває, і треба йти у бій. Здоровим вигода — он скільки їх дало волю ногам! Перед нами ж вибір невеликий — полон або смерть. Ну що ж!.. Лише ось рана…
Юрко тим часом зсовує наперед кирзову кобуру, лівою рукою дістає ТТ [9]: #9 . Магазин у нього не повний. Однією рукою нишпорить по кишенях, дістає кілька патронів, неспритно заштовхує їх у магазин. Я так само вигрібаю з кишені все, що є там з боєприпасів. Назбирується жменя автоматичних патронів, і я віддаю їх Юркові. Той рішуче, хоча, здається, і трохи сумовито, стає на ноги.
— Ну, тримайся…
Він коротенько всміхається самими губами, і в цій його усмішці гірка спроба підбадьорити, подати надію, в яку він і сам не вірить. Значить, знову розлука, знову він іде і, може, цього разу назавжди. Авжеж, навряд чи він повернеться звідти. Але тоді і я не хочу тут бути — помирати, то разом. І я підхоплююся — будь що буде! Так чи не так — розмірковувати тепер немає часу.
— Дай руку…
Він озирнувся на мене, нічого не розуміючи, потім, зволікаючи, нерішуче подає здорову руку. Я піднімаюся і, притримуючися за ліжко, скакаю до порога. Чорт, на одній нозі дуже незручно! Хоч би на щось обпертися. Я зупиняюся. Юрко попереду, зрозумівши мене, обвів довкола поглядом. У кутку біля порога стояла чиясь рушниця, він хапає її і дає мені. Це звичайний німецький карабін, тільки з чорним ложем, і я спираюся на нього, як на палицю.
Уже з більшою впевненістю ми переступаємо через трьох забитих і вибираємося у двір, закиданий грудками землі.
17
У дворі нас відразу оглушило вибухом. Ми обидва падаємо, потім Юрко, підхопившись, перебігає за ріг якогось хлівця. Там він озирається, маючи намір бігти далі, але я в цій справі йому нерівня, і він, присівши біля рогу, терпляче очікує на мене. А я, кульгаючи на одній нозі, нишпорю довкола очима — чи нема де гранати. Потрібна граната, бо з рушницею та пістолетом ми недовго навоюємо проти танків. Від хлівця Юрко добігає до похиленого тину і знов присідає. За тином на снігу сіра пляма вирви, далі засніжений, столочений і закиданий шматками землі город.
Пі-у-у-у!.. Пі-у-у-у!.. Пі-у-у-у…
Еге, та тут не лише танки — тут ще й міни! Три громи-вибухи стрясають поблизу землю. Поміж хатами шугає в небо сиза снігова хмара. Юрко хоче перескочити через тин, та оглядається на мене і присідає. Я шкандибаю до нього і стаю колінами на сніг, чекаю, поки скінчиться довге, пронизливе виття мін. Б’ють з околиці навісними крутими траєкторіями. Міни летять довго і своїм виском, здається, вивертають нутро. Скільки я на фронті, ніяк не можу звикнути до цього клятого виття. Я поглядаю на Юрка — мені ще не доводилося бачити його під вогнем. Еге, та він молодець: зібрано-зосереджений, пружний, швидкий! Він би, звісно, одним махом подолав цей город і вже був би там. Якби не я.
— Коли тут не затримаємо, в полі хана! — кричить Юрко крізь скрегіт, який досягає свого апогею і ось-ось обірветься вибухами. У такий момент не до розмов, і я в думках погоджуюсь: авжеж, у полі загибель…
Тр-р-рах! Тр-р-рах! Тр-р-рах! — ззаду і з боків рвуть мерзлу землю близькі вибухи.
Ми розпластуємося під тином. Грудки землі б’ють по спинах, головах, ногах, потім на сніг падають шматки землі більшого розміру, а земляна пороша ще довго буде сипатися з неба. Юрко після третього вибуху швиденько спинається на ноги: похапцем озирається, кидаючи на мене коротенький теплий погляд:
— Ти, коли що… Адреси не забув?
— Ну що ти!
Адресу я пам’ятаю: Ачинськ, Пристанський завулок. Там живе Юркова мати, бухгалтер-касир дитячого садка. Про себе я мовчу. Моя адреса тепер не потрібна — вона по той бік, під німцями.
— Ну, давай, перший! — легенько штовхає мене в плече Юрко.
Певно ж, він не хоче відриватися, втратити мене, кульгавого, зі свого кута зору і робить мені цю поступку. Щоб не відстав.
Спираючись на карабін, я перелажу через похилений тин, раз-другий ступаю на свою підкорочену ногу. Болить, але мусиш стояти. На одній нозі не добіжиш… Юрко, пригнувшися, стрибає за три кроки вбік. Сильний порив вітру низько стелить чорний кудлатий хвіст диму від «студебекера» з вулиці. Хвіст цей накриває сніговий діл, закопчений, ніби посипаний попелом. Ми кидаємося туди, під дим, і одразу ж знов: пі-у-у-у… пі-у-у-у…
— Ні біса вони нам не зроблять! — кричить Юрко.— Ану, давай швидше!
Він різко поривається вперед. Нас накриває димом. Обабіч рвуться міни. Сніговим шротом б’є в лице. На мить я перестаю бачити і, пригнувшись, сторчака лечу в темну смердючу смугу диму і вибухів. Очі запливають слізьми, я мало не натикаюся на подряпану стіну. Падаю, виразно відчуваючи, як осколки пропорюють поли шинелі. Але ноги, здається, цілі — це головне. Під стіною протираю запорошені очі і оглядаюся.
Юрка немає.
Спочатку ні переляку, ні жалю, лише нерозуміння — він же тільки що був поруч. Потім раптова тривога проймає мене. Сиза курява від мін осідає, вітер трохи відвертає димний хвіст, і я бачу на снігу Юрка. Він лежить ницьма, широко розкинувши руки, і не ворушиться.
Неймовірна несамовитість оповиває мій мозок. Не зважаючи більше на поранену ногу, я кидаюся назад і розпластуюся біля Юрка. Я перевертаю його на бік. Підстрижена під бокс його світловолоса голова безсило падає потилицею на сніг. Шапки на ньому немає. Напівзакриті повіки сябра на моїх очах синіють і зовсім закриваються.
— Юрко! Юрко! — кричу я, безтямно обмацуючи його тіло, бо не бачу рани і не можу зрозуміти, куди його влучило. Усе в мені німо протестує проти цієї найбільшої біди: ні, він живий, він виживе. Зароджується сподівання, що його лише оглушило, контузило вибухом. Але він, очевидно, не чує мене. Зуби його чомусь судомно стискаються і, не розціплюючи їх, він тихо, самим видихом, каже:
— Холера… Не вдалося…
І потім хрипить, напіввідкриті вії його тремтять. На губах виступає кривава піна. Він захлинається цією піною, гнучко напружується в моїх руках, ніби хоче перевернутися на другий бік.
