встигнути! Ззаду нас закриває крутий вигин дороги, де ми вночі наскочили на причіпливого капітана. З того кінця вулиці ще не видно. Танки нас не бачать.
Тр-р-рах! Тр-рах! Тіу-у-у… Бах!
Це все там, за поворотом, звідки, на наше щастя, вискочила ця підвода. Але що це — здається, всі ми в ній не помістимося: стільки вантажу! Добре, що хоч там якийсь знайомий старшини. Може, покладемо Юрка… Старшина підбігає до воза і хапається за мотуззя, яким перев’язано вантаж.
— Скидай шмаття! Скидай усе! Швидко! — задихано кричить він тому, що на самому версі воза. Але той, видно, не поспішає розвантажувати. Він ще нижче вгинається на своєму мотлосі і штурхає їздового:
— Пошол! Нелзя скідай! Не разрешал!
— Ти що, очманів? Поранені ж! — кричить старшина і зриває з воза мотузку. Два тюки важко звалюються на дорогу, декілька кидає вбік старшина. Боєць на возі схоплюється на широко розставлені ноги.
— Нелзя! Я отвечал! Я распіска давал!
Він згори ногою пхає в плече старшину. Той, однак, хапає його за валянок і з силою шарпає вниз.
— Дурень! Геть звідси!
Хусаїнов, незграбно вигнувшись, падає задом у сніг. Старшина миттю зіскакує на підводу і починає несамовито скидати все на дорогу.
— До бісової матері! Люди гинуть! — кричить він на возі і повертається до їздового, який перелякано тримає коней.— Ану, скидай скоріше!
Я з усієї сили тягну Юрка і сподіваюся на удачу: а може, таки встигнемо? Встигнемо! Біля підводи вже Катя з німцем, вони підтягують туди льотчика і, посадивши його на сніг, також починають скидати з підводи важкі паки. Тепер мені видно, це ватянки, певно, з якогось складу ВВЗ.
Хусаїнов тим часом пружно зіп’явся на ноги. Щось люто кричить, хапається за карабін, який стирчить у нього за спиною. Він здирає його через голову і відступає на крок. Тої ж миті бахкає постріл. Схопившись за руку нижче ліктя, старшина на возі, нічого не розуміючи, випростується. З пальців на тюки капає кров.
— Ах ти, гаде! — після миттєвої розгубленості визвіряється він на Хусаїнова.— Ти так? Так, сволото?
— Стійте! Схаменіться! Що ви робите! — кричу я. До Хусаїнова, просто на його карабін, кидається Катя. Але він вивертається.
— Стролал вас буду! Убівал буду! Я распіска давал! Приказ бірал! — безтямно кричить Хусаїнов, знов клацаючи затвором. Старшина, однак, швидше за нього рве затвор автомата і просто з грудей б’є коротенькою, в три кулі, чергою. Поверх голів. Хусаїнов перелякано змахує рукою, немов хоче захиститися.
— Дурень! Ідіот! Гад! — кричить на возі старшина.
Я кладу Юрка на сніг — боже ж мій, що це робиться! Що дієтьсяі Навіщо так? Але моє почуття протесту тут же зникає: зовсім близько вибухає снаряд. Тр-рах! Шматками глини й пилом присипає всю дорогу. Позаду одним краєм осідає в сніг мазанка, що стояла на повороті. Але це не міна — це вже танки. Видно, підходять. Скоро всиплять і нам.
Вибух нас підганяє. Я підхоплюю Юрка. Від воза до мене кидаються Катя з німцем — дякую їм обом. У Каті на обличчі рішучість і відчай. Волосся вибилося з-під шапки, кожушок розстебнутий. Німець напружений і мовчазний, він, здається, намагається щось почути. Ніби його увага не тут, а десь далеко, може, там, де бій. До своїх прислухається, чи що? Тільки тепер чорт з ними, тепер швидше б!
— Швидше! — кричить з підводи старшина.
У ній майже пусто, на дні корчиться льотчик. Ми кладемо туди Юрка, потім увалююся я. Катя вибирається вже на ходу, їздовий безжалісно б’є коней. Підвода здригається, я ледве утримався позаду, озираюся — з-за повороту поки нікого.
Невже вирвалися?
І раптом попереду тріск, вогонь, гримкотіння. Хмара землі зі снігом шугає до неба, і ми з ходу врізаємося в це жахливе пекло диму, землі і снігу. Коні рвонули вбік, підвода неймовірно хилиться. Щоб не вилетіти, я обіруч чіпляюся за її край. Поруч розпачливо лається Катя:
— Верни! Верни вбік!.. Роззява!..
Їздовий, трохи не вскочивши з кіньми в глибочезну вирву, все-таки обминає її. Здається, пронесло! Ми вириваємося з вибуху, підвода вирівнюється, коні пішли чвалом. Але тут же під колесами тріск — щось ламається. Це ми наскочили на розбитий вибухом порожній візок. В голоблях розпластався на снігу кінь. Під черевом калюжа крові. Неподалік під тином нерухома солдатська постать у пошматованій задертій шинелі.
Я хапаюся за Юрка, оглядаю наших. Здається, обійшлося — всі цілі. Тільки старшина чомусь не на возі, а за возом. Разом з німцем вони чіпляються за перекладину і розгонисто біжать ззаду. З пальців старшини на поли моєї шинелі цебенить кров.
Підводу шалено кидає на вибоїнах, я однією рукою притримую Юрка, другою щосили тримаюся за край дошки — хоч би не вивалитися…
Крізь вибухи і щільний посвист куль ми прориваємося на околицю. Далі за греблею широка балка — яр. Сніг у низині столочений десятками ніг людей і коней, колесами підвід, машин. Усі з цього села подалися туди. Ми, напевно, останні. На греблі ЗІС з розчиненими дверцятами кабіни, з перекособоченим розбитим кузовом. Він низько осів на прострелених скатах.
Підвода наша завертає з вулиці в балку. Трясе ще дужче. Я вже хапаюся за краї воза обома руками.
— Ой! Ой! Стійте! Не можу! Що ж це робиться! — стогне загорнутий у кожушок льотчик. Катя мовчки притримує його забинтовану голову, щоб не билася об дошки передка. Ззаду мокрі обличчя німця й старшини. Вони біжать за підводою. Євсюков, видно, все не може заспокоїтися після сутички на вулиці і несамовито лається:
— Дурень безголовий! Йолоп! Погрожує!.. За купу вошивого мотлоху. От гад! Остолоп ісполнітельний! Ліпше вже розгільдяй, але щоб із головою!..
Справді, це жахливо: свій — свого! За що, подумати тільки! Добре, хоч вцілив у руку. Рана в старшини, здається, не страшна, крові не так уже й багато.
Люди групами й поодинці біжать балкою. На конях уже не видно нікого. Далеко попереду ховаються за поворотом підводи. Багато кого ми вже й обігнали. Уже ми не останні. З’являється надія — може, таки вирвемося. Я схиляюся до Юрка. Шинель на ньому скривавлена, мабуть, збилася пов’язка. Він усе мовчить, міцно зціпивши зуби. «Ех, Юрко! Тримайся, брате, якось кріпися, спроможися, терпи!» — благаю я його в думках, сам ледве тримаючись. І в цей момент над нашими головами розлого спалахує перша вогниста блискавка. Ми знічев’я пригинаємося,— далеко попереду злітає вгору стовп снігового пилу. Це болванка.
Ми всі, наче по команді, озираємося. Так і є. Танки. Вони вже вийшли на околицю села. На греблю біля ЗІСа з-за крайніх хат їх виповзає з десяток. Деякі зупиняються, блискають вогниками з димом і швидко спрямовуються в балку, за нами вслід.
Тр-рах! Трах! — рве ззаду і збоку.
Над нами в повітрі проноситься снаряд. Його розлогий гуркіт кладе нас у підводу. Попереду, на схилі балки, виростає мальовничий пишноклубчастий, пухкий вибух. Позаду в сніжному просторі густо розсипається кулеметна тріскотня.
— Жени! — кричить Катя.— Жени ти, тюхтій!
Їздовий підводиться на передку і з-за спини палкою лупцює коней.
Вони в милі, мчать так, що видається, ніби підвода зараз розсиплеться. Ми наганяємо кількох бійців у розстебнутих шинелях без ременів. Один, молоденький, без шапки, з підстриженою під нулівку головою, на ходу пробує вчепитися за підводу. Старшина проганяє його:
— Куди? Куди преш? Тут поранені!
Хлопець з розпачем в очах збочує і якийсь час загнано хекає побіч. Я чекаю нового вибуху. Таки справді, скільки можна проїхати під прицілом у танків? Хоч би вони не спинилися — з ходу, може, ще не влучать. Але ж доженуть. Холера ясна — де ж тоді вихід?
Так, це жахливо! «Жени, брате, жени!» — німо прошу я їздового, та він і сам таки добре жене. Спереду, здається, поворот. Ось би встигнути до нього!
А кулеметна тріскотня все ближчає.
Тут уже багато бійців — мовчазні, задихані, розчервонілі, зі страхом у розширених очах. Ними ніхто не командує. Це тили— з обозу, комірники, їздові, техніки… Для багатьох така веремія, видно, новина: до вогню вони не звикли. Я знаю, єдине, що керує ними тепер,— це страх. Засіб їхнього порятунку тепер — ноги. Тільки засіб цей не найліпший. Швидше навпаки. І все від безвиході.
Старшина люто лається:
— Стійте, таку-розтаку вашу! Куди вас несе! Задушать, розстріляють, мов зайців. Стійте! Спиніться!
Люди оглядаються на крик, тільки не спиняються. Незнайомий чоловік у куртці для них не начальство. Тим часом понад самою підводою знов рокітливі звуки. За півсотні кроків попереду вибух. Коні стають дибки і кидаються вбік. Нас обдає снігом. Підвода рвучко похилилася, здається, вона ось-ось перевернеться на косогорі. Якимсь дивом ми не падаємо в засипану снігом вибоїну.
І раптом зовсім близько на схилі я бачу знайому постать у кожушку і чорній кубанці. Одна рука під полою: напевно, поранена. Пустий рукав метляється на вітрі. Це Сахно. Він оглядається на нас, обличчя його розгублене, мокре від поту. На лобі прилипло чорне пасмо волосся, рот широко розкритий:
— Гей, хлопці! Стійте!
— Притримай!—кидає їздовому Катя.
Коні трошечки стишуються. Сахно знесилено підбігає, а в мене холоне серце: навіщо він тут? Однак капітан, притримуючи на голові кубанку, ледве перевалюється у підводу. Він поранений, і десь у глибині моєї душі підсвідомо блискає злорадість: ага, допекло! Це йому не протоколи писати!
Їздовий поганяє коней. Підводу рвучко кидає на присипаних снігом грудках. Десь позаду бахкають підряд два вибухи. Старшина лається:
— Що це робиться, га? І де начальство? Проспали до бісової матері увесь Кіровоград!
Сахно у возі віддихується, раз по раз заклопотано оглядається, але мовчить. Старшина гнівається все більше:
— Розвідка, сіль тобі в очі! Шнапсу, видно, налигалися! З радощів! Що ж, ударили, прорвалися, ох як добре пішли! Давай нагородні листи писати. Відомо ж, аби на передовій усе по графіку, а тут що діється — плювати їм!
У шулячих очах Сахна з’являється суворість. Недобрим поглядом він міряє старшину, але той навмисне цього не помічає. Здається, старшина може сказати й більше, і не тільки такому начальникові, як оцей капітан. Він видається дужчим з усіх поглядів. Такі завжди подобаються, надто на війні. З ними надійно.
Хитавиця тим часом стає нестерпною. Здається, розвалюється підвода. Льотчик під кожушком стогне:
— Сестро! Не можу я! Стійте! Спиніть коней!.. Я не можу…
З передка нестримано і різко, оглядаючись, кричить Катя:
— Змовкни! Змовкни зараз же! Що ти ниєш! Не можеш — злазь до дідька!
— Болить! Болить же… У-у-у-у…
— Тримайся!
Ми злітаємо на пагорбок. За ним спуск, там нас уже не дістати. Ну, ще хвилинку, півхвилинки… Від напруження я впинаюся зубами в губу, так, здається,
