скрегіт гусениць. Утікачів перед ними вже не видно — живі всі за вигином. На широкому безладному шляху, столоченому безліччю ніг, кілька трупів, розбита підвода, ближче наш кінь, який, певно, вже сконав. Проте хтось там оживає і починає вигрібатися з-під самих танків. Знеможено тягне вочевидь перебиті ноги. Відразу ж на лобі переднього танка спалахує вогниста блискавка, і людина назавжди витягується на снігу.

— Вогонь! Вогонь!..— кричить Євсюков.

Я кладу на долоню карабін і прицілююся. Приклад пружно б’є в плече, і мені шкода марно витраченого патрона. Мабуть, незабаром він мені ще як буде потрібний! Не поспішаючи, починаю цілитися знов. І тут вибухає десь поруч. Я втрачаю ціль, мене обдає смородом і снігом. На вибух я не озираюся — я тільки відчуваю: ось і помітили! Тепер тримайся! Тепер дадуть жару.

Але що це? Збоку по снігу, ніби прориваючися через балку, мигає червона нитка. Раз, другий. І над одним танком на пагорбку з’являється димок. Я кидаю погляд на сусіда в кожушку. Так і є — це він б’є трасуючими. Тільки чому дим? Невже підпалив?

Тр-р-рах! Тр-р-рах!

Вибухає з недольотом, перед цепом. На декілька секунд танки зникають за сніжно-земляною хмарою вибуху. Я тицьнувся обличчям у сніг. Навкруги шаснули грудки пошматованої землі, і коли вітер зігнав з воронок дим, попереду незрозуміле і радісне диво: один танк горить!

Просто не віриться, але так. Танкісти з нього вже повискакували. Люки на борту та на башті відчинені, зад увесь у вогні. Два ближчі до нього танки зупиняються. Пагорбок відгукується тріскотнявою, вогненною люттю.

— По бочках вогонь! По бочках! — через гул і гуркіт проривається звіддаля крик Євсюкова. І тут тільки я розумію: на танках бочки з паливом. Тому й така удача.

Я прицілююся в якийсь ближчий до нас танк, що поволі розвертає свої широкі груди на наш пагорбок. Здається, в нього на борту щось стирчить. Бочки чи ні — звідси не видно. І я поспішно стріляю збоку, поки це щось не закрила башта. Тільки від моїх пострілів і сліду немає— ні вогню, ні диму. А побіч ще й ще блискають трасуючі кулі сусіда в кожушку.

Той, задній, вже охопило полум’я. Червоні язики вогню шугають на вітрі, і чорний хвіст диму розлого стелеться над степом. Інші танки його полишили, обійшли і поспіхом розвертаються внизу на наш пагорбок. Повітря над цепом густо пронизують їхні малоприцільні черги.

«Ні, це вам не в балці! Це вам не в балці! — кричить у мені злий, несамовитий голос. Недавня покірність зникає. Я вже готовий битися. Я навіть хочу, щоб вони швидше підійшли. Дивне, незрозуміле бажання! Але однаково хочу. Мене переповнює гарячкова ненависть. І, мабуть, саме через те, що горить їхній підпалений кулею танк. Інші ж одинадцять сунуть ближче. Незабаром нам буде скрутно. Але нехай!

Цеп дружно бахкає, стрекоче, гуркоче безладними пострілами. Затято б’є трасуючими. Я приглядаюся до рушниці сусіда, і в мене з’являється здогад, що вона трофейна, як і мій карабін. Це народжує певну думку. Я підхоплююся зі свого місця і навкарачки кидаюся в сніг. Ззаду знов близько бахкає. Земля піді мною пружно здригається, осколки прошивають небо. Я підгрібаюся до чоловіка в кожушку.

— Як би оце патрончиків? Хоч би обойму, га?

Той, у кожусі, не звертаючи на мене уваги, зосереджено цілиться і стріляє. Потім судомно хапається за рукоятку затвора. Він уже немолодий, із сивими скронями чоловік. Під білим коміром кожушка видно червоний кант кітеля — значить, командир.

— Нема патронів,— хрипить він прокуреним шепелявим голосом, що видається мені наче знайомим. Та це ж наш учорашній капітан, який у селі розвантажував «студебекери». Ось тобі й ДОП! Не послухав тоді, а тепер притисло! З його випнутої кишені, як торба, стирчать кольорові дзьобики патронів. І ось не дає.

Мене охоплює лють. Так і кортить лайнути його, але тепер не до цього.

— Хоч одну обойму! — роздратовано прошу я. Капітан повертається.

— Та ну, геть звідси! Не демаскуй!

Він коротко зиркає на мене, і я вперше бачу його перелякане обличчя, метушливі очі, роззявлений рот — видно, що він боїться. Як же він тоді підбив танк? Боячися? Наперекір страхові? Але і я, певно, такий. Тільки я себе не бачу. Усі ми тут не найліпший вигляд маємо, і це не дивно. Вилаявшись від прикрості, я по снігу гребуся від нього на своє місце. Але не проповзаю й половини шляху, як ззаду скажено розщеплюється земля, мене глушить. Одночасно чимось черкає по стегну та карку. Правда, в миттєвій ясності я відчуваю: це не осколок — це грудки землі. Крутнувшись на снігу, відразу оглядаюся — навздогін шугає тугий, темний клубок диму. Секунд п’ять капітана зовсім не видно, потім крізь дим починає краями позначатися вирва. Порожня, свіжа, з курявою вирва, і більше нічого. Розгрібаючи руками сніг, я кидаюся до неї. Там тепер сховище, а може, й порятунок. Я вже знаю: вдруге в одне й те саме місце снаряди не попадають.

М’яка і тепла вирва ховає мене від вогню. Правда, тут дуже смердить тротилом і неглибоко, місця не більше ніж на одного. Але кулі мене не дістануть. Капітана ніде нема. Навіть дивно! Тільки ось під боком щось мене муляє, я мацаю — це закопчений приклад карабіна з обірваним ременем. І все. Викидаю уламок геть. І тоді бачу щось недоладне віддалік. Пошматований, вивернутий вовною догори кожушок з обривками портупеї. Біля нього щось, укрите сизуватою парою, залите кров’ю. Кров і навколо, на перемішаному з землею снігу. Ех, капітан, капітан!.. — Але набої! Ця думка раптово надає мені жвавості. Оглянувшись на танки, я вискакую з вирви. Низько пригнувшись, кидаюся до скривавлених решток людини, від яких на морозі виразно піднімається пара. Затамувавши віддих, заглушивши в собі гидливість, лихоманково порпаюся в рештках одягу. У дірявій кишені справді дві обойми бронебійних набоїв. Одна, правда, вже розпочата, але байдуже. Поруч в рукаві кожушка дубіє на снігу відірвана капітанова рука. Воскового кольору пальці розчепірюються і завмирають. Я хапаю набої і кидаюся до вирви.

«Ну, гади, тепер ідіть! Тепер ми продірявимо ваші бочки!» — думаю я, заштовхуючи в магазин набої. Тим більше що танки підійшли ближче, тепер вже можна вибирати, куди влучити.

Тільки чомусь вони не йдуть. Вони всі стали в ряд метрів за чотириста від цепу і спрямовують на пагорбок свої гармати. Я влаштовуюсь на краю воронки і не встигаю ще подумати, як далі бути, як пагорбок здригається на всю глибину від кількох вибухів. Над головами фуркочуть високі осколки. У повітрі пахне сірчаною гіркотою тротилу. Я протискаюся до м’якого, побитого осколками боку воронки, втягую голову в плечі. Танки починають швидкий вогонь з гармат.

Тр-рах! Тр-р-р-р-рах!.. Трах… рах!

Ого, собаки, оце шкварять! Пагорбок затягує пилом, у повітрі хмарний туман вибухів. Сніжна низина швидко чорніє від безлічі віспин-вирв. Я бачу, як на тому фланзі хтось перебігає. Але не зрозуміло куди — назад чи у воронку. Тепер таким, що без укриття, біда.

Я стріляю. Правда, користі від того поки ніякої. Попереду тільки блимає блискавка, та й годі. Куди потраплять кулі — не зрозуміти. Коли на танках і є бочки, то вони вже всі прикриті баштами. Тепер їх не візьмеш — це не з борту. Бити ж у броню — марна річ.

І тут бахкає зовсім поруч. Мене знов глушить, ніби ватою затикає вуха. Зверху сиплеться, сиплеться без упину. Ну й ну! Полою шинелі я прикриваю карабін і скручуюся у воронці. Рве ще й ще. При кожному вибуху тіло мимоволі дуже, до болю стискається. Нутро моє, раз по раз здригаючись, приймає на себе поштовхи землі. Але треба глянути, де танки. Виявляється, вони не поспішають. Після першого активного натиску їхня стрілянина рідшає. Рідшають і вибухи. Тепер вони б’ють прицільно. Сволота! Що роблять! Постріл — вибух, і одного бійця в нашому цепу немає. Потім вибух на місці іншого. Оце тактика! Такої я ще не бачив. Вони вибивають нас поодинці. На місці бійців у цепу ряд чорних воронок. Так нас ненадовго вистачить.

Якби хоч пощастило влучити в триплекс! Осліпити б якийсь танк! Я знов прикладаюся і стріляю в ковпак перископа, що ледве вгадується на плескатій башті. Тільки не влучити — далеко… Хапаюся за рукоятку, щоб перезарядити, як раптом розмашисто стьобає по обличчю, заліплює очі, рот… Обтершися рукавом, бачу: за два кроки попереду стирчить у снігу снаряд. Вибухне! Я згинаюся у воронці, обіруч взявшись за голову. Але через секунду розумію — не вибухне, це болванка. Вони вже б’ють по нас і болванками.

Перечекавши з півхвилини, я знов обережно витикаюся з воронки. Не важко здогадатися, котрий з танків вистрелив по мені болванкою. Ось він неподалік від того, що догорає ззаду. Мені добре видно чорне око його гармати. Воно спрямоване сюди. Значить, вистрілять ще. Хоч би не осколочним. Але що робити? Я прицілююся в це око, думаю, може, дістану когось через гармату. Може ж так статися, коли перезаряджають і відкрито затвор. Це, звичайно, маловірогідно, але іншої можливості в мене немає. Я тільки старанно цілюся, тепер я не можу промахнутися. Однак ще не встигаю натиснути на спуск, як ззаду, важко дихаючи, хтось звалюється у воронку. Постріл виходить передчасний, і я відчуваю — не поцілив.

Я підбираю ноги і оглядаюся. У воронці молодий боєць у касці, яка сповзла йому на самісінькі очі. Один рукав його шинелі подертий і в крові. Я думаю, хлопець попросить перев’язати.

— Ху, добіг! — задихано каже він, зиркаючи очима на мої погони.— Я оце, щоб якось зв’язати…

З-за пазухи на полу шинелі він викладає кілька гранат. Це «лимонки». Я дивлюся на них і не тямлю: навіщо їх зв’язувати? Як правило, зв’язують РГД, коли кидають під танки. А «лимонки»? Усього три, та й невідомо, як їх скріпити разом.

— Я б сам, та ось! — ворушить він скривавленою, без рукавиці лівою рукою.— Однією не справлюся.

— А кинеш? — недовірливо запитую я.

Хлопець підводить на мене свої вперті очі.

— Кину. Правда ж бо! Хай підійдуть.

— Справді, можна таки спробувати. Тільки чим їх зв’язати?

— А може, обмоткою? — підказує хлопець.

— Давай.

Ми швидко розкручуємо з його ноги зелену брудну обмотку. Відклавши карабін, якось зав’язую в неї три гранати. Гранати чорні, з зеленими детонаторами. На планці однієї чимось гострим видряпано: «Коваль М.».

Поруч знов торохнуло, на голови сиплеться сніг. Я дивлюся на цеп — мабуть, скоро тут нікого вже й не залишиться. Ось тоді вони підуть. А