так навіщо їм ризикувати?
— А ви, мабуть, снайпер? — каже хлопець. Я оглядаюся, і він киває головою на танки.— Здорово ви його! Бронебійним, так?
— Це не я.
— Та ну! Я ж бачив,— з нервовою впертістю заперечує Коваль, скрутившись на дні ями. Він молодий і якийсь дуже затятий у наївності свого наміру. Мене це починає дратувати.
— Ти ось що,— сердито кажу я.— Чеши ліпше в тил. Поранений… Нема чого тут вовтузитися.
Хлопець незадоволено глянув на мене чистими, але злими очима.
— Ні, підірву хоч одного гада.
— Підірвеш! Ось зараз як усмалить — так сам спочатку підірвешся!
— Та ну!
Боєць недовірливо виглядає з воронки. Здається, він справді наважився своїми «лимонками» підірвати танк.
Вони таки смалять. Вони прицільно винищують наш цеп. Б’ють болванками й осколочними. Для кожного персональний снаряд. Чи не забагато честі! Мабуть, снарядів у них чимало, ось вони і мстяться за спалений танк. Капітана давно вже немає, а танк, який він підпалив, усе горить.
Тр-рах!
Ми обидва враз пригинаємося, бемкнувшись головами. Вибух засипає плечі хвилею піску й снігу. Це, здається, по нас. Але воронка рятує. Хлопець піднімає голову і дивиться на мене. В його очах, проте, анітрішечки страху. Тільки настороженість і безрадісне затяте терпіння.
— Що? — не розуміє хлопець.
— Ну, сміливий такий давно? — кричу я крізь гримкотіння вибухів.
— Я злий. А не сміливий.
— Злий?
— Ну! Бо безобразіє!..
Неорганізованість, безладдя, неподобство — це факт. Відбили половину України, прорвали фронт, оточили Кіровоград. А тут ось неув’язка.
Ми витрушуємо з-за комірів сніг і землю, і я думаю, чи не дуже вони витратилися на нас? Два снаряди на одну ціль. Хоч третій, мабуть, уже буде останній. Марна все-таки справа — чекати на свою загибель у такій безвиході. У неймовірному, нестерпному напруженні з’являється бажання, щоб танки зрушили з місця, хай би пішли, хоч уперед, хоч назад, аби тільки стишили свій вогонь. З часом я теж починаю поглядати на обмотку, в якій зв’язано три «лимонки».
І тоді невиразним боковим зором я помічаю над степом трасер. Ні, це не куля. Червона вогняна зірочка, спалахнувши на башті танка, широко злітає в небо. Я оглядаюся на село — у вишняку біля крайньої хати стоїть «тридцятьчетвірка». Звідки вона взялася? І друга виповзає з двору і спиняється за тином. Переводжу погляд на вулицю — і там, за мазанками й вишняками, ворушаться сірі, в облізлому зимовому камуфляжі танки. Видно, вони тільки що підійшли. Це наші танки, їх не дуже багато, але вони підмога, порятунок, з ними вже легше. «Ага, не подобається!» — кричу я. Той німецький танк, по якому влучив снаряд, засіпався на місці, почав швидко розвертати башту. Ще одна блискавка спалахує над балкою, вилітаючи з-за пагорбка, але не влучає в ціль. Бронебійний шпурляє снігом у борт рябого танка. Потім, відскочивши, рикошетом б’є у сніг ще раз і зникає. А тут ушкварили нові трасери. Село починає запекле гарматне перемовляння, і воно тепер нам таке миле.
З цепу вже хтось біжить униз, до хат. Хтось устає і падає, миготить серед закопченої, перемішаної зі снігом землі, мабуть, ховається у воронку. Чи не відхід? Здається, так воно і є. Я незабаром бачу на сірому сніговому тлі знайому постать у куртці — це Євсюков. Він біжить поміж воронок і махає іншим рукою: назад!
А німецькі танки на схилі балки, заворушившися, подалися заднім ходом. Вибухи на нашому пагорбку майже всі відразу вщухають. Увесь свій вогонь німці переносять на село. Через наші голови з обох боків перелітають трасери. Фурк-фурк! — мало не збивають голови болванки. Але з балки танки не відходять — вони перешиковуються і забирають правіше, збоку від села. І ми нічим не можемо перешкодити їм — там ми безсилі.
Що робити далі? Може, тепер ми тут і не потрібні? Справді, треба відходити — загибель поки що відкладається. Може, якось обійдеться? Я підхоплююся у воронці, гукаю бійця. Але він, насупивши свої світлі брови, чомусь не поспішає.
— Давай, перебіжками!
Коваль сопе і не ворушиться.
— Не піду.
— Що? Ти команду чув?
— А що команда? Я поранений.
Він сіпає негнучкою лівою рукою, другою притискає до грудей пакунок з гранатами.
— Ти що, з глузду з’їхав? — кричу я.— Що ти тепер їм зробиш?
Наші все перебігають по схилу вниз. Там німецькі танки вже їх не побачать. Гахкає в степу і на тому кінці села. Почалася танкова дуель, у якій піхоті нема чого робити.
— Ні,— заперечує хлопець і витягується на моєму належаному місці.— Гади! Вони Москальчука убили!
Він раптом схлипує і по брудному обличчю розмазує сльози. Погляд його сумовито впирається в німецькі танки. А ті кудись повзуть та повзуть. Напевно, обходять село.
Тоді хлопець схлипує міцніше і підхоплюється з воронки. Я ще не встигаю нічого збагнути, як він кидається зі своїми гранатами кудись убік. Чи не навперейми танкам?
— Стій! Куди ти? Вернися!
Але він навіть не оглядається. Незабаром падає в якусь воронку, потім підхоплюється і біжить далі.
От дурень! Упертості й злості навіть і забагато, а розважливості ні на гріш. Нехай навіть… він їх дожене, то яка з того користь?
Він швидко зникає між воронок, мені ж треба в село. Хоч як це дивно, але, здається, ще випаде побачити Юрка. Як він там, мій сябр?.. І я виповзаю з воронки на розметений вибухами сніг.
21
Знесилені й пригнічені, ми тягнемося по неглибокому снігу в село.
Нас зовсім мало, чоловік з десять. Одного двоє несуть на шинелі. Один знеможено сунеться, зіпершись на товариша. Всі мовчать. Хтось без шапки, хтось притискає до боку обвислу, як батіг, руку. Я шкандибаю останній. Карабін, який нічим не прислужився мені проти танків, тепер править за милицю.
Вузенькою стежкою попід тином ми виходимо на вулицю і відразу наштовхуємося на «віліс» та «додж». Вони дбайливо поставлені під стіною хати. Біля них кілька командирів. Попереду видно високу сіру папаху на маленькому верткому полковнику. Цей полковник якимось злим викриком спиняє всю нашу групу:
— Хто командир?
Хлопці, спиняючись по одному, сумно мовчать, ще сповнені пережитим. Навіть не віриться, що залишилися живі. А скільки загинуло у вирвах!.. Полковник нетерпляче переступає валянками і стьобає себе дубцем по халяві. Обіч поставали ще кілька командирів з його свити. Усі похмуро дивляться на нас.
— Хто старший, я питаю? — з прихованою погрозою викрикує полковник.
— Ну, я старший,— підходячи, каже Євсюков. Він, як і раніше, розхристаний, під курткою видно спідню сорочку. Бинт на шиї увесь у крові.
— Хто ви такий? Ваше звання? — тоном, який не обіцяє нічого доброго, питає полковник і стискає щелепи.
— Старший артмайстер старшина Євсюков,— похмуро рапортує старшина, приставивши ногу до ноги.
— Чому пішли з висоти? Хто дозволив? — суворо питає полковник і впритул наближається до старшини. Той напружується і кидає на полковника недобрий, затятий погляд.
— А хто нам наказував там бути?
Полковник пересмикується від такої зухвалої відповіді і силуваним басом кричить:
— Що? Я вас питаю, хто дозволив залишити висоту? Ви що — в трибунал захотіли?
Євсюков якось невлад з цією суворістю тяжко зітхає і розслаблюється усією своєю великою постаттю.
— Ех, де ви раніше були, товаришу полковник!
Маленьке, чисто виголене обличчя полковника червоніє від обурення.
— Мовчать! Ви з ким розмовляєте?
— Та йдіть ви!.. — раптом кидає старшина і, схиливши голову, рішуче йде на вулицю. Він якось аж хитається, ніби п’яний. Хтось із командирів відступає з дороги, даючи йому пройти. Двоє піднімають на шинелі пораненого. Хлопці помалу ідуть за своїм командиром.
— Старшина! Наказую повернутися! — кричить полковник.
Услід за всіма йду і я. Саме підходжу до них, і десь усередині в мене розгорається з несподіваною силою відчуття образи і несправедливості.
— Він танки спинив. Якби не він, німці були б уже тут.
Полковник утуплює в мене гострий погляд і хвилину ошелешено дивиться, ніби не розуміє, що я сказав.
— Ви хто такий?
— Молодший лейтенант Василевич! — відразу ж випалюю я в його зле обличчя. Я не боюся. Що він мені зробить, пораненому? Усе, на що ми спромоглися, було з нашої доброї волі. Не сподіваючися уже вижити, ми лягли під самісінькі танки. Справді, де ти був тоді, товаришу полковник?
— Марш туди, молодший лейтенант! Наказую підрозділу захищати висоту!
— У мене немає підрозділу.
— Як нема? Де ваш підрозділ? Марш один, сам! Чорт вас забирай! Я вас примушу!..
— Я поранений! Ось, не бачите? — кричу я у відповідь. Після пережитого цей тон і вимогливість, увесь цей наскок невідомого полковника дратує і злить до нестями.
Полковник щось кричить і кидається до мене, замахнувшись своїм дубцем. Але тут десь побіч бахкає вибух, який, мабуть, уперше в житті мене не лякає. Соломою і якоюсь потерухою б’є нас в обличчя, чимось горілим, чорним густо обсипає довкола сніг. Полковник падає, і тоді я наперекір собі самому несподівано схоплююся: чи ж він не забитий? Чорт з ним, хай би ліпше жив! Усе ж таки хоч який, але командир! Проте я даремно хвилююся. Незабаром полковник підводиться, вискакують з-під машин його командири, і хтось переляканим голосом стривожено гукає:
— Товаришу полковник, генерал!
На вулиці до нас збочує ще один «віліс». Полковник похапцем обтрушує сніг з бекеші, а я, байдужий до всього, бреду собі туди, куди пішли наші. Мене вже не затримують: не до мене. Незабаром чую, як генерал починає лаяти полковника.
— Що у вас тут робиться? Чому дороги не перекрили? Чому не виконали наказ про передачу ВНАПа [10 — Винищувальний протитанковий артилерійський полк.]? Нехлюйство і головотяпство! Я знімаю вас з командування…
Виявляється, полковник сам не виконав наказу, тому так і накинувся на нас. Але ми не можемо замінити собою протитанковий полк. Ми можемо тільки загинути. Однак ми вже зробили щось досить значне, до чого не має жодного стосунку цей полковник. І це дає нам право не підкорятися. Ще не зовсім усвідомлено, але я відчуваю непохитність нашої правоти в цьому конфлікті.
Я бачу попереду — якийсь боєць із забинтованою рукою щось там питає іншого, зустрічного, і той показує йому вздовж вулиці. Неважко здогадатися, що вони мають на увазі. Я іду за тим, перев’язаним, намагаючись мати його на оці. Тим більше що вже темніє. Сонця на небі вже нема, і поміж хатами осідає вечірня пітьма. Дивно, як швидко скінчився день, що там, на пагорбку, здавався нескінченно довгим. Танки в іншому кутку села кудись відходять. Тепер стрілянину та скрегіт болванок чути за пагорбком у степу. Звідти видно й дим — чи від того, підпаленого капітаном,
