чи, може, вже від нового. А може, і від нашого — і таке можливе…
Попередні мої переживання помалу вщухають, і мене дедалі більше огортає неспокій за Юрка — чи ж хоч живий? Невже не виживе, помре тепер, коли дивом вибралися з самого пекла. А тепер наші танки, певно, німців сюди вже не пустять. Тим більше що з’явився генерал. Він таки наведе порядок. Так гадаю я, шкандибаючи вулицею. Власне, мені хочеться, щоб так було. Я страшенно втомлений, почуття мої притупляються. Єдине бажання, що опановує мене,— прибитися до тепла і прилягти.
Боєць попереду завертає в якусь хатину з вікнами, облямованими синім. Це будинок під бляхою, з високим ганком, мабуть, колишня сільрада або управа. Незабаром з допомогою своєї милиці-карабіна добираюся туди, кульгаючи, і я. Скрипучі двері неохоче відчиняються, пропускаючи мене всередину.
22
— Ну, може, й по третій? Коли не пощастило з готелем, то хоч вип’ємо,— каже Горбатюк. Він розчервонівся на обличчі, помітно подобрішав.— А чому не їси?
— Я їм.
— Що це за їжа! Згадай, як на фронті, було, їли… Казанок пшоняної на двох і за хвилину — як вилизаний. Ординарцеві й мити не треба.
— Казанок давали на чотирьох. Принаймні у піхоті.
— Ну, в піхоті я не був,— добродушно признається Горбатюк.
Перед нами ще щось виблискує в карафці. Він під’їв, повнуваті щоки його вгодовано блищать, очі по-доброму примружені. Готовий подобрішати і я. Врешті, дідько з ним, з цим Сахном! Помилився — тим краще. Навіщо мені з ним зустрічатися? Та й взагалі, чи живий він? Напевно, прибили десь німці, і по ньому. А я досі непокоюся…
Горбатюк відклав виделку, зібгав у кулаці серветку. Я обіперся об стіл. Кортить довідатися про нього до кінця. Щоб уже без сумніву.
— Скажіть, ви не танкіст?
— Авжеж! Танкіст! — з гордуватою радістю каже Горбатюк.— Три роки в танковій армії. Від Великих Лук до Берліна. Усі стежки-доріжки пройшов.
Вибух веселого сміху поза його спиною обриває фразу. Біля чорнявки, поклавши на її коліна широку руку, всміхається кремезний блондин.
— А тихіше не можна? — суворо запитує Горбатюк.
— Можна,— відповідає крайній за столиком хлопець у темному костюмі, світлобровий, з круглим обличчям.
— Ерно, просять на півтону нижче.
— На півтону нижче! — грайливо наказує дівчина сусідові.
Той, почекавши, поки за столом стихне пожвавлення, з тим же підкресленим пафосом говорить далі:
— Ну, скажіть! Скажіть, чому я її кохаю? Що в ній? Постава? Грація? Дивовижна краса? — наївно округливши очі і жестикулюючи широкою рукою, запитує він. — Шпінгалет! Кого вона народити може, така блоха? Хіба що іншу блоху. Це в біологічному плані. А в громадсько-політичному?..
— Відставка! Хвіст з політекономії… — самокритично повідомляє Ерна.
— Грубіянка! — підказує блондинка, найближча до неї.
Інші за столом кричать:
— Задирака й насмішниця!
— У стінгазеті її протягнули…
— Сперечається з ректором…
— Правильно. Усе так. Дякую за допомогу. Суцільний пережиток минулого. І частково майбутнього. А я кохаю її. І все. Так поясніть мені чому. Ви! Філософи! Моралісти! Комсорги! Біологи! Чому, га?
Він удавано знизує плечима. Хлопці наперебій щось намагаються довести. Лиш Ерна дуже хитро посміхається під його рукою. Вона ж бо розуміє оці його «чому».
— Ну, так що! Візьмемо? — для годиться запитує Горбатюк і наливає решту.— Як кажуть, щоб не останню…
— Ну…
— А зрештою, куди поспішати? Посидимо до закриття.— Він відставляє чарку і закурює. Смачно затягується. Потім вдивляється в мене.
— Дивлюся, щось невеселий. Чому, характер такий?
— Характер.
— Звідки приїхав?
— Та тут недалеко. З-під Мінська.
— Еге. Білорус, значить. А де працюєш?
— У клубі.
— Значить, по культурній лінії?
Мені неприємні оці його розпитування, і, щоб припинити їх, я звертаюся до нього:
— А ви по якій лінії?
— Я юрисконсульт. На півставки. Більше невигідно — пенсію вріжуть.
— Зрозуміло. Пенсіонер.
— Та щось на зразок того. У мене вислуга. Усього двадцять вісім. З пільговими, зрозуміло.
«Нічого собі, як кажуть, протрубив чоловік! Двадцять вісім років солдатської лямки не жарти! У мене три, і тих переживань на все життя…»
— Ех, шкода, пивця не замовили! Духота така.
Він повертається до зали і кличе офіціантку:
— Дівчино! Дівчино! На хвилинку…
Але «дівчина» не чує або не хоче чути і йде собі між столів на кухню. Тоді він піднімається.
— Ти посидь. Я таки замовлю…
За столом я залишаюся сам.
23
— У хаті зовсім темно (чи, може, так мені здається) і дуже людно. Ну, так людно, що якийсь час я не знаю, куди ступити від порога. І я стою, вглядаюся крізь напівтемряву у невиразні плями облич, людських постатей на лавах і на підлозі. У ніс б’є гострий запах перекису водню. Це подає надію — значить, медик тут є, буде на кого покластися.
— Он ще один захисничок! — з легким гуморком хтось гукає від стіни.— Ну, як там: турнули німецьких загарбників?
Я не маю ніякого бажання розмовляти. Тим більше з таким ось дотепником. Та по якихось його грайливих нотках відчуваю, що тут є жінка, і приглядаюся в пітьмі, чи не Катя.
— Відбилися,— кажу я.
Від чорної круглої груби, біля якої пораються бійці, на мій голос повертається хтось у кожушку. Справді, з-під шапки дивляться на мене знайомі Катині очі.
— А, молодший! А тут дружок уже зовсім носа похнюпив. Думали, кінець тобі.
Катя встає, і тоді я бачу внизу на розстеленій шинелі Юрка. Він лежить на спині, без гімнастерки, туго перев’язаний на грудях бинтами, і ледь помітно силкується усміхнутися мені.
На когось наступивши, не зважаючи на лайку, я пориваюся до сябра і незграбно опускаюся біля нього на коліно.
— Юро! Юр… Ну, як тобі? Легше? Га, Юрко?
Я вглядаюся в його сіре, без жодної кровинки лице з гострим носом, не схожим на Юрків. Без відповіді відчуваю: справи його кепські. Погано Юркові. Ще й як погано!
— Так, нічого… Легше,— ворушить губами Юрко.
В його затінених очах на мить спалахує радість, яка, проте, відразу ж і згасає. Я все це бачу. Я розумію… і я хочу його підбадьорити.
— Знаєш, відбилися! Танки підійшли. А то був би нам капут. Тепер ми тебе до шпиталю. У першу чергу,— кажучи, я і вірю, що відправлю його! Тепер я вже доможуся. Але тут побіч хтось недовірливо сопе.
— Диви, відправиш! Літаком хіба?
— Чому літаком? — розгублено запитую, і раптом ця репліка мене насторожує. Я повертаю голову — під стіною біля самих дверей з гвинтівкою поміж колін сидить та смокче цигарку якийсь боєць. І поруч (ти дивись, знову тут!) куняє мій німець.
— Чому літаком? — відчуваючи щось недобре, перепитую я.— Машиною, підводою відправимо. Бачите, тяжкопоранений?!
— Гм!.. Ми то бачимо. А ось ти…
— А що? Чого я не бачу?
Я вже готовий зірватися, розважливості мені не стає, не витримують нерви. Що тут ще сталося?
— Втрапили, ось що. Між молотом і ковадлом…
— Гей, ти там! — суворо лунає з кутка від стола знайомий голос.— Припинити розмови.
Ну аякже, тут і капітан Сахно… В темному кутку. Його майже не видно звідси, а він, очевидно, бачить усіх. І щось він дуже вже по-начальницькому прикрикує— мабуть, старший за званням. Як від болю, стенувшись від нервового передчуття, я поглядаю то на нього, то на бійця біля порога. А той змовкає і тільки підморгує мені одним оком:
— Зрозумів?
Так, зрозумів. Авжеж, недовго знову втрапити під удар, коли в тилу чортзна-що. Чого тут дочекаєшся, крім удару, оточення, розгрому. Але ж є й наші танки. Це їм не сорок перший рік. Ні, мабуть, панікувати ще рано. Ще побачимо, хто втрапить на ковадло…
— Облиште, чого носи повісили! — каже Катя, пробираючись до дверей. Вона несе казанок з гарячою водою. З-під кришки густо піднімається пара.— Візьми ось, напій гарячим. Зігріти його треба. Ану, слов’яни, в кого кожух зайвий? — гукає вона до поранених.— Тут важкого зігріти треба.
— Бери мій,— чути в темряві.— Однаково не налізає. Тільки от рукав одірваний.
— Давай!
Хтось із забинтованим плечем подає їй кожушок. Катя дбайливо вкриває ним Юрка. Потім я, наливши трохи води, пою сябра. Його зуби дрібно цокотять по алюмінієвому бережку казанка. Налившися, Юрко часто і важко дихає.
— Отак… Тепер ліпше…
— Ну й добре,— каже Катя.— Зігрійся і засни. Сон лікує краще від професора.
— Добре. Дякую…— шепоче Юрко, і його посивілі повіки знеможено заплющуються.
Катя повертається до мене.
— А як твоя нога, молодший? Ану, покажи.— Вона рішуче й безцеремонно мацає мою бідолашну ногу і свариться: — Це називається перев’язка? Глянь, що у тебе робиться!..
Я й сам знаю, що там робиться, Бинти мої розкисли від снігу, сповзли, розмоталися. Усе там скривавлене й мокре. Болісно-чутлива до твердих Катиних рук нога, мабуть, ще й підмерзла. Пальці, здається, зовсім уже заніміли. Щоб не переживати зайве, я, зціпивши зуби, відвертаюся. Навпроти під стіною сидить «мій» німець. Тримається він тихо, навіть боязко, з покорою. Одягнений у ту саму шинельку, на голові козирчаста шапка. Руками він обхопив коліна і ніби дрімає. Біля порога його конвоїр, боєць зі щетинистим обличчям, докурює цигарку. Хтось із темноти просить:
— Сороківочку залиш, братику, га?
Боєць ще разів зо два пихкає і, ступивши поміж тілами на підлозі, тягнеться до виставленої з темноти руки. Мої очі починають уже дещо розрізняти. Між бійцями я впізнаю на лавці того льотчика, якого ми врятували. Він нерухомо лежить, ніби неживий, під своїми бинтами і тільки час від часу стримано стогне. Та й багато хто стогне. Тихими стогонами, зойками, зітханнями сповнена вся хата.
— Ану, назад! — відразу ж лунає з-за столу команда Сахна.— Не забувайте, до кого приставлені!
Боєць мляво виправдовується:
— Та не втече. Я ж усе бачу.
— Погано бачите!..
У цей час біля мене починає ворушитися хтось у кожушку з піднятим коміром. Здається, він досі дрімав, притулившись спиною до стіни, і тепер осиплим зі сну голосом озивається:
— Не турбуйтеся. Я дивитимуся.
Потім відкашлюється і, зовсім як німець, скоромовкою звертається до полоненого. Це мене дивує: ти диви, знає по-німецькому! На фронті таке трапляється не часто. Німець тихо щось відповідає, і мій сусіда оголошує.
— Він говорить, що сам здався в полон і назад перебігати на збирається.
— Притисли, то й здався. А взагалі я не питаю, що він там говорить! — сухо обриває його Сахно.— І ви краще б мовчали, лейтенанте.
Лейтенант змовкає, а мою ногу раптом проймає гострий внутрішній біль. Я мимоволі здригаюся. Катя незлостиво прикрикує:
— Тихо ти! Чого брикаєшся, як дівка!
— Ого, рвонула…
— Витримаєш. А голова як?
— Голова нічого,— відповідаю я, щоб не чіпали рану. Катя починає туго бинтувати ступню, і я знов поглядаю на
