лейтенанта, який дістає куриво. Він викликав мою цікавість. Те, що він так вправно заговорив по-німецькому, його тон і щось таке майже невловиме в його голосі виказує, що він інтелігент і призвали його, очевидно, з запасу. Ці люди завжди викликають до себе повагу, бо в них є щось цікаве і значне: те, чого так часто не вистачає кадровикам. І хоч незручно мені набиватися тепер з розмовою, усе ж я питаю:
— Ви не зі сто одинадцятої?
Лейтенант слинить палець, папірець і не дуже вправно склеює цигарку. Відразу видно, що до самокруток ще не звик.
— Ні. Я з управління армії. З газети.
— Що, з редакції?
— Вгадали. А що вас дивує?
— Та так, нічого,— відповідаю я, хоч справді трохи здивований з такого знайомства. Мені ще не доводилося зустрічатися з журналістами, тим більше на фронті. І я просто не можу приховати свого зацікавлення. А лейтенант, здається, байдужий до всього, зосереджено прикурює від сірника і смачно затягується. Щоки його глибоко запали, колючі від чорної щетини. Витончене, навіть якесь хворобливе обличчя. Хоч званням цей чоловік майже рівний нам, та за віком він старший років на п’ятнадцять. Я кидаю погляд на Юрка і також ловлю в його очах прихований відблиск цікавості. Та це й не дивно: я пам’ятаю, як колись Юрко розповідав про свої передвоєнні мрії бути журналістом…
Лейтенант мовчки курить, і розмова наша не клеїться.
— Ну, ось і все,— каже Катя нарешті, обриваючи бинт. — Бережи рану. А то стільки бруду набилося!..
Вона глянула на Юрка, але очі в того вже заплющені, і дівчина тихенько, лише мені одному, каже:
— За ним треба наглядати. Слабкий він. Щоб часом не…
Я зітхаю. Здається мені, Юркові вії ледь здригаються в темноті. Мабуть, він помітив нашу до нього увагу.
— Нічого. Якось уже…
— Сестро! Мені ось перев’язку треба! — кличе хтось Катю.
— Спочатку мені. Я вже давно чекаю.
— Зараз, зараз, ріднесенькі. Не всіх одразу.
Катя пробирається поміж людей далі, а Юрко, непомітно напружуючись, щоб затамувати стогін, питає:
— Що, піхоти в німців багато?
— Знаєш, піхоти не було, Юрко. Якби піхота, нам би не втриматися. Тільки танки. Два підпалили.
Юрко розплющує страдницькі очі, скам’янілий погляд його впирається кудись у темряву під невисокою стелею.
— Знаєш, десант — це сила. Коли доведеться брати участь, треба якомога… ближче під’їхати. Головне… не поспішати зіскакувати. Чим ближче до них, тим… ліпше. Я знаю…
— Ну, відомо,— погоджуюсь я, хоча в танковому десанті ще не був. Але бачу, як важко Юркові говорити: пошерхлі губи його неслухняно ворушаться.
— Так… Дай води. Пече дуже, холера…
Я піднімаю його голову і нахиляю казанок. Юрко, однак, робить малесенький ковток.
— Погано? Ти лежи. Мовчи краще.
— Добре…
Юрко опускає вії і болісно видихає.
— Тепер я не скоро. Довбонуло як слід… Тепер поваляюся. А коли будуть машини?
— Машини? Будуть, Юрчику. Ти потерпи трохи. Я чув, там генерал давав розпорядження щодо поранених.
— Ну що ж…— терпляче погоджується Юрко.— Що це я хотів тобі сказати?.. Будеш воювати… роздобудь МГ-42. Не зважай, що німецькі. Це кулемети… Клас… Навчиш хлопців… Кращі, ніж станкачі. Набоїв… при наступі вистачить. У мене чотири було. Підібрав…
Зміст останніх його слів викликає певну підозру. Схоже на те, що він уже не має надії використати свій досвід і хоче його передати мені.
— Добре, Юрко. Ще поговоримо. Ще повоюємо. І «дегтярями», і МГ. Не журись, Юрко!
— Та-ак! І ще треба стріляти. У наступі. А то… вони нас нищать, а ми… Слабкий у нас вогонь. Стріляний. Розумієш? Слабизна.
Він змовкає, і я не відгукуюся. Здається, він засинає. Я тільки уважно вглядаюся в його змарніле за цей день обличчя, що нерухомо сіріє на прим’ятому сукні шинелі. Думка-сумнів гнітить мене: чи виберемося звідси? Я ще якось тримаюсь. А от Юрко… Ех, Юрко, Юрко!..
Я починаю прислухатися до притишеної балачки в хаті, до зовнішніх звуків. Тепер у нашому становищі все має значення… Я думаю, що поранених час би вже відправляти в тил, якщо є дорога. Та коли ніхто про це не клопочеться, то, мабуть, справді ходу звідси немає. Тоді треба чекати. Тільки чого дочекаємося?
За вікном якось відразу яснішає— це зійшов місяць. Край його яскраво врізається в каламутну від приморозку шибку. У хаті також світлішає. Тільки по кутках і під стелею горнуться м’які сірі сутінки.
Лейтенант під стіною тихо перемовляється з німцем. Я прислухаюся, кореспондент, помітивши це, мовить:
— Він каже, що ви його в полон взяли?
— Не взяв. Лише вів. Та не довів.
— Чому?
— На танки наскочили. Було троє, та ось один залишився.
Лейтенант звертається до німця з якоюсь довгою фразою.
Німець охоче і докладно відповідає. З їхньої розмови я розумію лише кілька слів: лерер, Бунцлау, єфрейтор. Лейтенант слухає і повертається до мене.
— Його прізвище Енгель. Він сільський учитель із Сілезії. А його камарад — нацист. Той випадково потрапив у полон. Звичайно, такі не здаються.
І вони впівголоса, стиха перемовляються знов.
Я мимоволі стримую дихання, сподіваючись почути щось цікаве. Однак розумію по-німецькому я небагато і не можу розібратися в їхніх швидких невиразних фразах. Здається, вони торкнулися філософії, бо я чую знайомі імена: Кант, Ніцше, Шопенгауер. Лейтенант при цьому якось жвавішає. Енгель відповідає конкретно, нерідко знизує плечима.
Однак вони зважають на Сахна, який, не зволікаючи, нагадує про себе.
— Лейтенанте, підійдіть сюди! — стримано кличе він з-за столу.
— Ви хочете мені щось повідомити? — питає лейтенант.
Сахно, проте, затято мовчить, і лейтенант, не поспішаючи, помалу встає з-під стіни.
Протягом хвилини у них там відбувається, видно, не дуже приємна розмова, яку мені звідси не чути. І коли лейтенант повертається на своє місце, з його вигляду я розумію, що розмови з німцем уже не буде. Лейтенант промовисто зітхає.
— Так, дивне відрядження!.. Поїхав написати нарис про наступ. А так обернулося, що сам на олівець потрапив…
— А ви напишіть і про це.
— Про це не напишеш…
24
У хаті стає тихо…
Мабуть, я починаю дрімати, та раптом схоплююся, бо, здається, щось каже Юрко. Справді, він неспокійно крутить головою. Кожушок сповз з його грудей, очі заплющені. З тривогою, що раптово охопила мене, я торкаюся його чола. Воно сухе і палає в гарячці. Юрко на мій дотик не реагує.
У хаті видно, як і раніше. Розмови зрештою стихли. Мабуть, поранені сплять. Хоч навряд чи всі заснули — біля порога ворушиться конвоїр. На нерухомому обличчі сусіди під стіною напружено відкриті очі. В них тремтить знайомий мені роздум, неспокій — як воно все обернеться?
— Юр… Води, га? Ковтни води, Юро…
Юрко не відповідає, тільки круто відкинута назад голова здригається в гарячці, він коротко й часто дихає. У грудях булькоче мокрий хрип, який чути навіть віддалік. На губах розпачливо-стривожений шепіт:
— Ну!.. Що ти? Мамочко!.. Не треба!.. Не треба!.. Ну, що ти! Так! Інакше не можна…
Я прислухаюся і розумію — Юрко марить. Це вже кепсько: він непритомний. Але що робити?
— Чому ти не йдеш?.. Олю!.. Оленько!.. Ти вибач… Я все розумію… Олечко!.. Мамо!..
Ясно, це марення, але я мимоволі намагаюся вникнути в зміст Юркових слів. Тільки дарма. Тоді я починаю боятися, щоб з Юрком не сталося те найгірше, що тепер так близько біля нього. І в цей час відгомін нової події долітає до нашої хати.
Спочатку хтось ніби спросоння непевно зауважує: «Гудуть, га?» Поглинутий своїм клопотом, я не звертаю на це особливої уваги. Потім до слуху починає долітати знайомий гул з висоти. Він швидко дужчає, і ось земля під нами двигтить від перших вибухів. Це бомби. Правда, бомблять десь далеко. У всякому разі, не в цьому селі. Але бомблять, чути з усього, німці. Хтось, напустивши в хату холоду, виходить надвір. За ним до дверей повзе другий. Сонний спокій у хаті уривається. По кутках зчиняється буркотнява, чути застарілий хворобливий кашель.
— Налетіли коршаки прокляті! Тепер дадуть прикурити…
— Хоч би не сюди. Візьми його холера! Ох, не люблю, як бомблять.
— Хто ж таке любить!..
І раптом гул ніби проривається з небесної місячної висоти. Десь уже зовсім близько (чи не на краю села?) б’ють підряд кілька розлогих бомбових вибухів. Наш дім стрясається усіма своїми чотирма стінами. У кутку, брязкаючи, падає на підлогу казанок.
— Дочекалися! — зривається хтось у темряві, і по різкому ображеному голосу я впізнаю нашого знайомого льотчика.— Дочекалися, мать твою так! Де начальство?! — чути його майже розпачливий крик.
Та начальства немає. Ми всі тут рівні: рядові поранені. І тільки Катя, уже не вперше у таких випадках, грубувато прикрикує:
— Ану, всі вниз! Усі на підлогу! Геть з лав!
Поранені неохоче злазять зі столів, з лав і лягають на долівці.
Я глянув у куток — за столом уже нікого немає. Сахно, певно, десь сховався. І тільки посеред хати підсвічена місячним світлом постать Каті з накинутим на плечі кожушком.
— Лягай! Лягай! І щоб тихо. Ніякої паніки!..
Близько за селом починається гуркітлива колотнеча бомбування. Вибухи, щоразу сильніші, розривають ніч. Земля раз по раз шалено здригається. Зі стелі на наші голови щось сиплеться. Ми, затамувавши віддих, щільніше припадаємо до долівки, вслухаємося, напружено чекаємо, коли ж нарешті скінчиться це прокляте випробування. Хтось тим часом матюкається, інший сам до себе щось тихо говорить, стогне. На вулиці біганина, зрідка чути стривожені крики. А біля мене всім тілом б’ється, кидається в гарячці Юрко.
— Мамо… Мамочко, зачекай! Не йди. Вогонь… Куди він? Куди покотився? Тримайте ж ви…
Над хатою важкий гуркіт моторів. Здається, з неба падає, звалюється щось неймовірно велике й страшне. Але воно проноситься вгорі далі, і ніч проймають два вибухи. Вогняні відблиски у вікнах на кілька секунд осліплюють нас. Здається, хату рознесе дощенту. І навіть дивно, що вона залишилася стояти, як і стояла. Тільки чомусь із запізнілим грюканням відчиняються двері. Але це не через бомби. Це якийсь боєць вривається до нашого притулку.
— Гей, слов’яни! — нестямно кричить він від порога.— На тому кінці німці!..
Усі заніміли. На якусь мить нас паралізує, потім хтось недобре лається.
— Гинути, чи що? Врешті-решт…
— Чому нас залишили? Де справедливість? Де турбота про поранених?
— Тихо! Ти-хо! — пересилюючи гамір, знов лунає голос Сахна.— Я забороняю! Припинити розмови!
— Хто там забороняє?! — кричить з-під лави льотчик.— Ти ось заборони нас добивати. Де начальство? Давай началйство!
— Треба до начальства! Генерала сюди! — гудуть стривожені голоси. Хтось, кульгаючи, поспіхом виходить з хати. За ним до дверей пробираються ще двоє. Тоді до порога звідкись з кутка повзе зігнута постать Сахна.
— Стій! Припинити паніку! Я наказую!
Хата стає
