роз’ятреним, роз’юшеним мурашником.
— При чому тут паніка?!
— Пішов ти…
— Знайшовся страхопуд!
— Не таких бачили!
— Ти начальство давай!
— Давай транспорт! Ми теж жити хочемо!
Люди встають, хто може. Інші лежать. Здається, вже не бомблять. Гул угорі стихає і віддаляється. Мабуть, літаки повернули назад. Зате виразнішою стає тріскотнява кулеметів. З відчинених дверей у хату клубочиться холод.
Тихо, але зовсім по-чоловічому вилаявшись, до виходу пробирається Катя.
— Ні, вже вчорашнього не буде! — каже вона.— Я зараз…
Дівчина хоче вийти, але дорогу їй заступає Сахно. Впершися ногою в одвірок, він стоїть у відчинених дверях. У здоровій руці пістолет.
— Назад!
— Ти що, очманів? Ану, пусти! Я до начальства.
— Назад! — з якоюсь звірячою впертістю гиркає Сахно.
Катя раптом щосили штовхає його і, пригнувшися, шмигає в двері.
— Назад! Застрелю!
Він і справді стріляє, несподівано оглушує всіх нас. У мене заходиться серце: чи не здурів він, цей законник? Побіч підводиться з підлоги лейтенант і розважливим голосом звертається до розлюченого капітана:
— Послухайте, що це за спектакль? Справді, потрібно доповісти начальству. Треба ж евакуювати поранених. Чого ви вперлися?
— Мовчать! Я наказую — мовчать!
Широко розставивши ноги, Сахно сірою непорушною брилою стоїть у дверях. Пістолет його спрямований у хату. Долівка зовсім захолола.
— Йому аби мовчати! — злостиво зауважує хтось.
Однак помалу в хаті замовкають. Хто знає, чого можна чекати від цієї людини.
Сахно стоїть так досить довго, ми всі мовчимо, тільки обгорілий голосніше, ніж досі, стогне під вікном. Юрко затихає, дихання його коротке, уривчасте, у грудях булькоче. Я ніяк не можу збагнути, що ж робити з ним, коли знов, як і вранці, доведеться тікати з села. Чи не ліпше одразу застрелити його й себе?.. Автоматні черги за селом то замовкають, то знов густо розсипаються.
Аж ось на вулиці зчиняється гамір. Під вікном прорипіли чиїсь квапливі кроки — там гурт людей. Чи не по нас? Коротко скрипнув ганок, і промінь ліхтарика яскраво впирається в постать Сахна, який стовбичить у дверях.
— Тут хто?
— Тут поранені,— похмуро, ніби навіть незадоволено, відповідає Сахно. Проте з порога не відступає.
— А ви хто? Ви що тут робите? — підсвітивши пістолет у руці капітана, суворо питає командир. Раптом яскравий промінь з ліхтарика зачепив і нас на підлозі. Усі мружаться.
— Я припиняю паніку! — тим самим тоном каже Сахно.
— Паніку?
— Саме так. Паніку.
— Яку там паніку! — розважливо каже хтось з хатньої темряви.— Нас до шпиталю треба, тут тяжкопоранені є.
Постать невідомого повертається до людей. Його сильний ліхтарик перебігає туди-сюди по людях, які лежать долі, і спиняється. Скрізь шинелі, кожушки, бинти і насторожені, нерухомі обличчя.
— Я не уповноважений щодо евакуації,— чітким командирським голосом оповіщає переперезаний ременями чоловік.— Село обходять німці… Полковник Гордєєв наказав: усі в стрій. Хто може, прошу зі мною! Зараз же!
— Це інша річ,— після коротенької паузи відгукується хтось у кутку.
— По-людському. А то пістолетом загрожує…
— Ану, виходь, хто може!
— Зрозуміло! А то всім кінець.
З кутка незабаром вибираються двоє. Підводиться хтось біля порога. Зітхнувши, важко піднімається лейтенант з редакції… Я не знаю, як бути мені. Не випадає відставати від інших і не хочеться залишати Юрка. Відчуваю, без мене він загине. Знов клята нога гостро розболілася проти ночі.
— Стій! — наче схаменувшись, знову кричить Сахно.— Майоре, спиніть людей! Тут неперевірений елемент.
Майор, який уже рушив, спиняється і блискає на Сахна ліхтариком.
— Який елемент?
— Розпропагований, антинастроєний елемент… Тут розмови…
— Та облиште, капітане! Які розмови…
Майор вимкнув ліхтарик і ступив з ганку. За ним виходять четверо бійців. Сахно кілька секунд розгублено стоїть біля дверей, потім кидається слідом за ними.
— Майоре! Ви будете відповідати! Я доповім полковнику! — долинає вже з двору.
Хтось у хаті знову брутально вилаявся.
Лейтенант біля стіни неспішно збирається йти. Спочатку він старанно опускає вуха своєї шапки. Потім дістає з кишені рукавиці. Усі його рухи уповільнені. Я бачу і розумію, як не хочеться йому йти туди, звідки, хто знає, чи доведеться повернутися. Біля його ніг сидить покірно, чекаючи на щось, німець. Я розгублений — що робити? Лейтенант кидає погляд униз — на мене, потім на Юрка. І я думаю, коли він тільки скаже «ходімо», я піднімуся. Але він старанно натягує на пальці рукавиці і на мить посміхається.
— Ну, будьте здорові. Бажаю як-небудь вибратися звідси.
— Щасливо! — кажу я майже розчулено. Не знаю чому, але протягом цієї години в душі моїй визріла якась не усвідомлена ще приязнь до цієї людини. З’являється і зникає жаль, що не встигли як слід познайомитися, поговорити. Що ж… Мені хочеться наостанку хоч чимось допомогти йому.
— Візьміть мій карабін.
— Ні, дякую. У мене пістолет,— торкається він своєї кирзової кобури.— А зрештою, однаково. Там танки.
Він переступає через мою ногу і виходить крізь відчинені двері на залите місячним сяйвом подвір’я. Я ж залишаюся, боляче сприймаючи невеселий зміст його останніх слів. У хаті стає самотньо й пусто.
Відомо ж, не вперше, кожен день відходять назавжди люди. Товариші, малознайомі і зовсім незнайомі. Відходять, чимось зачепивши за душу, і залишають у ній не завжди зрозумілий слід. Чимало не повернуться більше в наше життя, а серед них і добрі, й такі собі, а то й зовсім погані. І нам невтямки часом, що всі вони певним чином формують нас, нерідко всупереч нашій волі ліплять наші характери, наші людські якості. Пішов ось і Сахно, і нам тут аж легше стало — ну й людина! А з лейтенантом не хотів би ніколи розставатися. Хоча й зовсім не знаю його.
Юрко, що ж мені робити з тобою? Невже цього разу ми не виберемося з цієї проклятущої халепи, в яку так несподівано вскочили? Невже я так і не вбережу тебе? І де ж наша рятівниця Катя, щось вона забарилася. Може, покинула нас? Справді, хто ми їй: випадкові супутники. Нащо їй гинути з нами?
У хаті стає просторіше й холодніше. Долі лежать лише тяжкопоранені. Біля порога, на тому ж самому місці, кутається в шинелю німець. Конвоїра при ньому вже немає. Щез Сахно, мабуть, утік і конвоїр. А німець не втікає. Скорчився і чекає на щось невдаха полонений, про якого забули, до якого тут нікому нема діла. Під вікном трясеться весь у якомусь нервовому пароксизмі льотчик. Я підгортаю під Юрка краї кожушка і на колінах підповзаю до цього бідолашного обгорілого. Хоча, правду кажучи, він уже чимало й надокучив нам. Але ж і йому не солодко.
— Як ви? Може, чимось допомогти?
— Так! Повинен допомогти! — швиденько і настирливо просить льотчик.— Друже! Не дай мені загинути. Мене командуючий знає. Я двадцять месерів збив. Мене до Героя представлено. Ти повинен зв’язатися з командуючим. З самим командуючим. Ти зрозумів?
— Як тут з ним зв’яжешся?
— Ти повинен зв’язатися. Або хай дадуть танк. Хай відвезуть мене в танку. Я не можу загинути.
Ні, це не те. Це занадто банально. Він боїться загинути! Ніби іншим байдуже — жити чи померти… Ніби через те, що його представлено до Героя, життя його стало дорожче. А Юрка представили лише до Вітчизняної, то що ж йому — гинути?
Зануда! Співчуття до нього раптом заступає прикрість. Дає ж бог отаких людей! Я навіть не знаю, хто він — офіцер чи сержант. Але він мені остаточно огидний.
— Друг, ти понімаєш? Інакше я загину! Ти чуєш?
Так, я чую. Але я повертаюся до Юрка, не маючи бажання його заспокоювати. У самого від сумного передчуття заходиться серце. За селом гримить бій — і постріли танків, і автомати. Я відчуваю: ох, буде кепсько! Хоч би Катя повернулася, з нею якось спокійніше. Ми вже звикли за цю добу до її грубуватого піклування. Я дивуюся: справді, лише добу тому я зустрів її, а здається, знаю давно! Дивно, вона негарна, різка, а взагалі така надійна. Мабуть, на війні це головне.
Стишившись, я притулився до стіни поруч з німцем. Дослухаюся до тріскотняви бою й чекаю на Катю. Незабаром чую, як хтось тупає на ганку, потім намацую рукою клямку. Я вже готовий побачити Катю, але замість неї на порозі з’являється Сахно.
— Так. Хто вдень був на висоті? — запитує він тоном командира, який отримав незаслуженого прочухана від начальства.
У хаті насторожено змовкають стогони.
— Я питаю: хто захищав за селом висоту?
— Яку висоту? — перепитує хтось з перев’язаною у шинах рукою.— Оту, де танки?
— Так. Оту.
— Ну, і я захищав. То що?
— Прізвище? — затято допитується Сахно.
— А навіщо? Орден дасте, чи що? — зовсім не в лад з капітановим тоном жартує поранений.— Цвіркун, ну?..
— Як?
— Єфрейтор Цвіркун.
— Молодший лейтенант Василевич, записуйте! — наказує мені Сахно.
«Тільки цього ще бракувало»,— думаю я. У самого рука підв’язана, то він мене примушує… І звідки він звалився на наші голови? Захищати село він, бач, не пішов, а знову щось розслідує, на когось вже має підозру, когось звинувачує. Також воює…
— Ще хто? — знов питає Сахно і чекає. Але більше, здається, оборонців того пагорбка тут немає. Усі, недобре похнюпившись, мовчать.
— А ви, Василевич, там не були? — раптом повертається до мене Сахно.
— Ну, був. А що?
— Чому приховуєте? Записуйте й себе.
— Я й так не забуду.
— Ви все пам’ятаєте, так? А де старшина Євсюков? — раптом багатозначно запитує Сахно.— Ви ж, здається, разом були?
— Разом. Та тут розійшлися. У селі.
Усі напружено мовчать, поглядаючи на капітана. Він також мовчить, видно, щось обмірковує. Затихло, і в цій тиші з’являються нові звуки. Десь вулицею йдуть танки. їхній гуркіт насувається ближче й ближче… «Хоч би свої, не німецькі,— б’ється в голові сподіванка.— Та коли й наші, куди ж вони йдуть?»
— А що сталося, капітане?
— Що сталося? — в’їдливо перепитує Сахно.— Не знаєте, що сталося? Оборону кинули, ось що сталося.
Ну, зрозуміло, десь якась непогодженість, хтось щось прогавив, а тепер шукають винуватого стрілочника — Євсюкова. Але при чому тут Євсюков?
Заглушаючи гуркотом близьку вже, безладну стрілянину, повз наші вікна проходить один танк, потім другий. Хтось у шапці з розчепіреними вухами повзе до вікна і вглядається в світлувату запітнілу шибку. Перші танки, чути, віддаляються. Але з другого кінця села знову наростає гуркіт.
— Ось тобі, кумо, й хрестини! — гучно говорить од вікна боєць.— Танки відходять.
— Як відходять?
— Куди відходять?
Спохмурнівши, кидаюся до вікна і я. Справді, кілька танків, сповнюючи село гуркотом, швидко котяться зимовою вулицею, їхня броня густо обліплена сірими силуетами автоматників.
Сахно раптом ніби забув про нас, мовчки вискакує на вулицю. Я підповзаю до
