далі?

Нас зсаджують із танків і зводять в одне місце на вулиці. Назбирується чоловік із десять — здорових, що вночі прибилися сюди з інших частин, і поранених, серед них троє тяжкопоранених — Юрко, один автоматник із простреленим животом, і все той самий льотчик. Диво, який він живучий,— мабуть, переживе всіх! На щастя, з нами знов Катя. Покрикуючи, вона відразу ж дає розпорядження — перенести лежачих у хату.

Іншим наказано чекати, і ми мовчки стоїмо під глухою, забрудненою вугіллям стіною мазанки, доки від перших у колоні танків до нас не підходить знайомий підполковник. З ним поруч Сахно. Порожній рукав капітанського кожушка легко теліпається коло боку.

— Ну як, орли? Дали жару? — жваво запитує підполковник і сам собі відповідає: — Дали, сволота. Найкращі екіпажі вгробили. Значить, так: далі підете самі. Ми повертаємося контратакувати. А ви до Лелеківки. Вісім кілометрів. Ясно?

Ми всі мовчимо. Вісім кілометрів не багато, але тоді, коли ноги здорові. А коли прострілені? Та ще троє тяжкопоранених? Як їх дотягнеш? Тільки про що питати, і так дякувати треба цій людині за його доброту. Не залишив, як інші, не кинув — вихопив майже з-під вогню. Тепер у нього свої клопоти.

— Ну, ясно не ясно — нічого не вдієш! Із собою я вас не візьму. Самі розумієте. Тут залишатися не раджу. Вранці вони вдарять знов.— Підполковник махає рукою вздовж дороги.— Так ось: старший оцей капітан, — киває він на Сахна. Той мовчки переступає на снігу.— Він поведе.

«Здорово!» — думаю я. Усе життя мріяв мати такого старшого. Доля чи сам чорт насміхаються з мене. Але дідько його бери. Хай веде. Командирів, на жаль, не вибирають. Подивимося, куди приведе.

Підполковник повертається й стрімко марширує до передніх машин, що вже заводять мотори. Вони відразу ж одна за одною зриваються з місця, і незабаром ми залишаємося самі. Місяця вже нема, вгорі гаснуть зірки, тьмяно проступає нерівною смугою Чумацький Шлях. Здається, світає. Незвично тиха й пусто стає на вулиці цього мовчазного села, у хатах якого то там, то сям починають вже сліпо блимати вікна.

Коли гуркотіння танків на вулиці затихає, до нашої притихлої купки підступає Сахно.

— Так… Усі тут? Один, два, три, чотири, п’ять…

— Троє тяжкопоранених у хаті,— каже хтось із поранених. Сахно відразу спиняється.

— Чому це в хаті? Ану всіх сюди!

Кілька чоловік, рипаючи по снігу, прямують через вулицю в хату і незабаром витягують звідти двох поранених. В одному я ще з вулиці впізнаю Юрка. Його несе німець з танкістом у ватнику — приземкуватий, широкий у плечах хлопець, видно, один з небагатьох, кому вночі пощастило, втративши танк, залишитися живим. Льотчика несуть двоє розвідників у білих подертих маскхалатах, їх підполковник приєднав до нашої групи. Позаду іде Катя. Сахно нетерпляче ступає назустріч:

— Та-ак… А де третій?

— Там,— киває на хату Катя.— Не варто чіпати.

— А це чому?

— Чому, чому… Безнадійний. Доходить.

Сахно хвилину мовчить, певно, щось зважує, а потім оглядається й кидає мені:

— Ану, давай по третього.

— Я не можу.

— Нічого не хочу знати. Я наказую!

— Ну нащо його брати? — огризається Катя. — Помирає людина. Навіщо мучити?

— Не ваша справа. Беріть пораненого! — крижаним тоном наказує Сахно, стоячи у зсунутій на чоло кубанці, гонористо виставивши наперед своє квадратне підборіддя. Катя впівголоса кидає йому щось образливе і повертає у двір. За нею шкандибаю і я.

Поранений, весь мокрий від поту, лежить нерухомо на ліжку. Над його головою горить каганець. Біля порога заплакана, перелякана жінка.

— Ой діточки! Ой лишенько! Куди ж ви його? Він же такий слабий…

— Ану, тітко,— не зважаючи на її слова, каже Катя.— Дайте якесь рядно.

Господиня дістає шмаття і стелить на підлозі якусь ряднину, ми переносимо на неї пораненого. Але він роздягнений, увесь у бинтах і без шинелі, як такого нести?

— Та він-бо замерзне, загине!.. Ой, у нього ж десь матінка є,— мало не голосить жінка й скидає із себе кожушок.— Ось-те, вкутайте його, тепліше-таки буде.

Тітка світить над головами каганцем. Катя обгортає кожушком автоматника й випадково наступає на мою незграбну, забинтовану ногу. Я мало не падаю від болю.

— Ще не відморозив? Ну, так відморозиш! — обіцяє Катя.— І гангрена ще причепиться. Чекай! — І раптом з нестримною люттю гукає:

— Ану, рвони! Годі корчитись.

Наступивши ногою на рукав кожушка, вона пробує його відірвати, але не може й кидає в мої руки. Я рвучко смикаю, вона підтримує, і рукав нарешті з тріском відривається.

— Ой, що ж ви робите? Що ви шматуєте мою одежину! Щоб вам руки відірвало, ноги попереломлювало! — раптом починає сваритися жінка.

Катя суворо прикрикує на неї:

— Змовкніть! Чи вам не все одне! Того шкода, а цього ні?

— Нелюдська ти дитина! Лайдачка. Моя одежина, що ж ви наробили?!

Чорт, зв’язалися з цією жінкою! Розкричалася, ніби хтось її підмінив… Мені незручно, хочеться жбурнути їй і рукав, і кожушок, аби змовкла. Але Катя, не звертаючи уваги на лайку, наказує:

— Ось, натягай: тепло і м’яко буде. На морозі ще й подякуєш.

Я мовчу. Мені ніяково, а в душі вдячний цій вогонь-дівчині. Змерзла нога в рукаві справді відразу починає зігріватися. Не дуже, правда, зручно. Але не біда. Головне — тепло. До болю я вже призвичаївся.

Ми виносимо чоловіка на вулицю, на нас чекають. Сахно нетерпляче підходить до Каті.

— Усі?

— Усі.

Капітан ще раз оглядає бійців довгим мовчазним поглядом (чи не перелічує знов) і, нічого не сказавши, йде в хату. Кроки його стихають, Катя опускає пораненого на сніг:

— Гад!

Я не запитую — я вже знаю, про кого це вона. Я мовчу, бо тієї ж думки про нашого начальника. Тепер — я знаю — він пішов перевіряти, чи не лишився там ще хтось. Нам він не вірить. Якраз, до речі, там розплачеться ота жінка, буде скандал. І справді, незабаром повернувшись, Сахно суворо заявляє:

— Ось що! Без мого дозволу в хати не заходити! Кожний відповідає за себе і за сусіда також. Поранених не лишати. Хай там що б загрожувало. Населенню особливо не довіряти.

— А то чого ж?! — упівголоса сумнівається хтось ззаду.

Сахно залишає репліку без відповіді:

— Коли припече, живими не здаватися. Ясно? Зброя є? У кого немає— я допоможу. Слабким на нерви також. Запитання є?

— Зрозуміло. Не на лекції. Швидше треба, — каже танкіст.

— Це не лекція! — похмуро виголошує Сахно.— Це наказ. І я вимагаю його виконувати.

27

Горбатюк вибігає із зали і, як був, у піджаку й без капелюха, кидається в інші двері, до виходу. Та двері зачинені, він із силою шарпає їх, і тоді з-за перегородки виходить з ключем швейцар, випускає.

Я здивований: що там сталося? Чому він не одягнувся, навіть не оглянувся? Може, не розплатився? Утік, чи що? Але тоді, мабуть, захопив би пальто й капелюх.

Я вже трохи відійшов від своєї раптової знемоги і заклопотано повертаюся до зали. Ще від дверей бачу, як молодь повертає голови у мій бік. Усі дивляться на мене. Там же, очікуючи, стоять дві офіціантки. Коли я підходжу до свого стола, одна з них поспіхом видирає з блокнота сторінку:

— Одинадцять тридцять з вас.

Виявляється, він не заплатив. Я відраховую половину. У кишені в мене залишається троячка, саме на дорогу.

— То ви не разом?

— Ні. Не разом.

— Пити так разом. А платити…

Вона йде, а в мене залишається неприємне почуття провини. Зв’язався на свою голову… Треба ж було…

Сідати за цей стіл мені більше не хочеться. Мабуть, треба йти звідси зовсім. Перехопивши мій погляд, за сусіднім столом обертається Ігор:

— Ну і товариш у вас! Викапаний пережиток минулого.

— Побіг у міліцію,— по-товариському, як до спільника, усміхається Ерна.— Зараз приведе. Посидьте з нами.

Так воно й мало статися. Усе цілком логічно. Давня звичка взяла своє. Але хай йому чорт! Хай веде міліцію…

— Сідайте, сідайте! — запрошують дівчата та Ігор.

Я сідаю збоку, поміж Ерною і блондинкою з густо підмальованими віями. Говорити мені нічого не хочеться — хіба слухати. Вони всі схвильовані інцидентом, але, здається, анітрішечки не втратили своєї безжурної жартівливості.

— Мало не побився з Ігорем,— зауважує Ерна.

Сусідка з іншого боку питає:

— Він ваш співробітник? Чи однополчанин колишній?

— Однополчанин,— подумавши, кажу я.

— Сволота він!

Ігор підводиться й тягнеться до мене з пляшкою.

— Причепився, ніби я його планки зірвав. А я не бачив у нього ніяких орденських планок. Чи вони хоч були?

— Не в планках справа.

Ігор наливає мені половину келиха:

— Хай, чорт з ним! Хай веде. Давайте краще вип’ємо. А то посадять ще.

Ерна аж підскакує і плескає в долоні:

— Ой, це здорово! Я буду тобі носити передачі, Ігорчику! Медовий місяць у в’язниці.

— Півмісяця,— кидає крайній у чорному костюмі.— П’ятнадцять, більше не дадуть.

— Дивлячись чого. Як рахувати, на роки чи на дні?

— Чорта лисого — роки!

Я тихо сиджу, як гість на чужому святі, і починаю всміхатися. Мені добре. А вони нестримно радіють з чогось, як діти. Хоч, звісно, давно вже не діти, особливо Ігор. Високий, рукастий, кремезний парубок. Але ж мені набагато більше, ніж кожному з них. Ми різні покоління. Різний життєвий досвід, освіта, мабуть, і ставлення до того, що тут відбулося. Та я їх розумію. Вони близькі мені своєю позицією. А це головне.

— Ну, так піднімемо! — Ігор бере келих і, помітивши мою нерішучість, пояснює: — Є нагода: ми з Ерною одружуємося.

— Он як! Ну, то вітаю!

— Дякую! — Він лівою рукою лагідно пригортає до себе наречену.— У річницю Перемоги. Так би мовити, за сімейною традицією. Як діти військових батьків. У Ерни — генерал-лейтенант. У мене — просто лейтенант. Різниця невеличка.

— Майже ніякої,— докидає Ерна й нетерпляче пригублює келих. Я віддаю належне її дотепності. На рухливому, як живе срібло, трепетному обличчі цієї дівчини стільки прихованої, стриманої грайливості, що аж не віриться в серйозність їхнього наміру.

— А де ж… ваші батьки-лейтенанти? Чи ви без них?

— На жаль, без них,— коротко зітхає Ігор і, наливши в келихи рештки вина, сідає.— Лейтенанти далеко. Її під Харковом, мій у Деменську. На вічній прописці.

Відразу я й не знаю, що відповісти. Це невесело. Це навіть Дуже й дуже сумно. Тільки видно, що журба і сум той уже давно перебуті, пережиті, і після півхвилинної паузи Ігор піднімає келих:

— Ну, то салют!

— Ну що ж! За ваше щастя, лейтенантські діти! — кажу я.

Якась тужливо-сумна, щемлива лагідність заповнює мої почуття. У цю хвилину я забуваю про Сахна і про Горбатюка, про всі