і є. Далеко, під самим пагорбком, бовваніє блякла постать. Видно, далеко відійшовши від нас, він збочив з дороги і тепер навпростець шурує кудись по сніговій цілині. Спочатку ця новина обпекла мене гнівом, потім прийшло здивування: куди ж він прямує? Якби до німців, не варто було сходити з дороги: німці ж у селі… Тим часом Сахно знову стріляє.

— Припиніть! — кричу я.— Що ви робите?!

Проте капітан, не слухаючи, стріляє ще, але ж далеко: не влучиш. Розвідник, мабуть, почувши постріли, спиняється трохи й махає над головою рукою: мовляв, чорта з два мене дістанете!

— Що ви робите? Хіба він до німців?

Сахно, як зацькований вовк, озирається і зривається на ноги:

— А ви замовкніть! Замовкніть! — кричить він. — Ви роззяви! Вас до штрафної треба! Ви розкладаєте дисципліну! Я під трибунал вас віддам!

Я внутрішньо сміюся. Налякав! Трибунал! Дурень ти, хочеться мені сказати, але я знаю, тепер з ним краще не зв’язуватися. Я нахиляюся по карабін, який він кидає однією рукою мені під ноги, і відходжу. Сахно швидко йде в хату. На розі, однак, наштовхується на Катю. За нею шкандибає старий. Катя стривожена:

— Що за пальба?

Не відповідаючи, капітан випинає своє підборіддя:

— Ану, збирайтеся! Геть звідси!

— Куди це? Довкола німці,— спокійно каже Катя.

Сахно, трохи збентежившися, дивиться на неї.

— Туди! Уперед! До своїх! — знов сердито махає він за хату в поле.

Катя зітхає і відвертається. До Сахна, кутаючись у ватник, підходить старий:

— Там міни, синку. Нещодавно німці розкладали. Сам бачив. Отут саме вантажні машини стояли. А вони полем розносили.

Катя стоїть збоку, застібає кожушок. Танкіст, підійшовши ззаду, зсовує на потилицю свій хвацький шолом і прислухається до розмови. Сахно прискіпливо витріщується на старого. А я майже фізично відчуваю, як щось у моєму нутрі виразно й журно осідає.

— Де край мінного поля? Де обходити? Будеш показувати! — наказує Сахно.

Старий розводить руками:

— Та хіба ж я знаю? Уперше таке бачив. А потім вони в місто мене завезли. Скільки вони тут наклали — дідько їх знає!

На маленькому подвір’ї напружена пауза. Чути лише гул літаків. Кілька горобців злітають зі стріхи і жваво стрибають по снігу біля наших ніг. Сахно оглядається навкруги.

— Так,— вирішує капітан.— Поранених залишаємо. Німця кокнути. Хоча відставить! Німець піде з нами.

Я зупиняюся перед капітаном:

— Молодшого лейтенанта теж візьмемо.

Мій голос тремтить. У ньому неприхований виклик. Цього разу я вже йому не поступлюся. І Сахно, здається, це розуміє. Кинувши на мене злий погляд, він відвертається:

— Тільки за умови, що сам понесеш.

— Допоможуть. Вони допоможуть, — кажу я й благально дивлюсь на Катю. Вона, однак, спрямовує свій погляд у поле. Тоді я повертаюся до танкіста:

— Друже, ти ж підсобиш?

Танкіст незадоволено відказує:

— А я що, кінь?

Моя ставка бита. Я ледве стримую сльози. Негідники обидва. І Катя також. А я сподівався!.. Тяжко! Страшно! Звісно, своя сорочка до тіла ближча. Боягузи кляті. Ну, чорт із вами! Ще побачимо, чия візьме.

Мене душить образа, гнів. Треба їм щось сказати, принизити їх. Але я не знаходжу слів і кидаюся в хату.

Двері я за собою не зачиняю — мені тепер все байдуже, плювати я хотів на всіх. Я схиляюся над Юрком. Він над силу розплющує очі.

— Юрко, ну як ти?

— Так, нічого, — тихо, через стогін, каже він і питає: — Чому були постріли?

Я не відповідаю.

— Юро, ти можеш? Берися якось за мене. Руками берися.

У очах його спалахує тривога, і він слухняно тягне до мене свої руки. Я повертаюся до нього боком, щоб підставити йому свої плечі. У цю хвилину в хату нечутно заходить Катя. Поруч на підлозі я бачу її валянки.

— Ну, якраз! Саме тобі нести! — гнівиться вона, і від цієї злості щось у мені по-доброму розслаблюється. Катя оглядається. — Гей, фріце, ану, давай!..

— Яволь! Айн момент!

Німець запопадливо підхоплюється. Я чую, як гупають по підлозі його підковані чоботи. З допомогою Каті він переймає з моїх плечей досить-таки важке Юркове тіло. Плащ-намету, однак, немає, і вони беруть Юрка за комір і поли кожушка. І тоді на підлозі схоплюється льотчик.

— А я! А мене? Кидаєте? Завели в оточення й кидаєте? Сволота ви! Піхота проклята! — божевільно кричить він, розмахуючи в повітрі ляльками рук. І раптом істерично схлипує: — Братки! Що ж ви робите? Не кидайте! Я командуючого возив. Я його особистий водій. Він із вас душі витрясе! Негідники! Ви чуєте? Я не подарую!

— Ах, ось воно як! — спиняючись, каже Катя.— Ось ти який льотчик!

— Я не льотчик. Я шофер командуючого. Зрозуміло! Тепер ви мене не покинете. Я знаю військову таємницю. Я маю таємницю. Ага!

Я гублюся й не знаю, що робити. Водночас огидно й жахливо чути все це. Але він такий здоровенний, нам його не підняти. Хіба, може, танкіст візьме? Треба якось перенести його з цієї будки в інше місце, надійніше.

Ми виносимо Юрка на ганок, і я гукаю танкіста, який разом із Сахном стоїть у дворі. Виявляється, тут усе чути.

— Гей, чуєш! Візьми!

Танкіст без слів знімає з плеча автомат, але Сахно різко спиняє його:

— Стій! Я сам…

І рішуче протискується повз нас у хату.

Згинаючись, ми виносимо Юрка на подвір’я, зручніше беремося знов утрьох: я, німець, Катя.

Танкіст кидається у двері слідом за Сахном. Ми мовчки чекаємо.

— Ось що буде з кожним! — кричить Сахно. — 3 кожним панікером і скиглієм! У мене рука не здригнеться!

Студеним вітром повіває в душу. І ми раптом відчуваємо — це не пусті погрози. Рішучості в нього стане.

Сахно вибігає на подвір’я:

— Ну! Ширше крок!

Пригнічені, приголомшені, ми мовчки йдемо в поле. Ззаду біля воріт залишається старий. Він дивиться вслід.

Я знов кульгаю з натягнутим у руці краєм Юркового кожушка. Ноги його тягнуться по снігу. А мені раптом стає шкода шофера. І з кожним кроком зростає в мені ненависть до капітана Сахна. Я вже цілком відчуваю: він здатний на все. Пощади, у разі чого, від нього не жди. Але й шофер, цей самозваний льотчик, також цяця: стільки ошукував нас.

30

У міліції на нас, певно, не дуже чекають.

Поки ми по одному проштовхуємось у вузькі двері, за столом у кімнаті грають у шахи. Грають молодший лейтенант, що сидить за столом, і міліціонер, який стоїть збоку. При нас вони по черзі роблять кілька поспішних ходів. Але до мата, видно, ще далеко, і міліціонер акуратно збирає фігури, прибирає дошку. Молодший лейтенант, насупивши світлі бровенята, обводить нас поглядом, у якому начальницька прискіпливість, змагається зі звичайнісінькою хлоп’ячою цікавістю:

— До стіни! До стіни! Не юрміться біля дверей.

— Не втечемо! — каже наш хлопець у чорному.

Офіцер сухо кидає:

— Охоче вірю.

Він зовсім ще молодий, очевидно, недавній випускник міліцейського училища, і суворості на його обличчі аж надмір. Старшина, який привів нас, стає біля дверей. Ми всі шикуємося в ряд, за три кроки від єдиного тут стола, і молодший лейтенант сідає на стілець:

— Ну, в чім справа? Хто пояснить?

Горбатюк поривається до стола:

— Вони зневажили мене. Крім того, планки…

— Вас ми вже чули, — досить рішуче перебиває його офіцер і киває на мене. — Скажіть ви!

— Що сказати? Планок у нього не було. Я їх не бачив.

Молодший лейтенант кидає погляд на інших, спиняється очима на Ігореві.

— А ви що скажете?

— Я приєднуюся до товариша. На жаль, не знаю прізвища.

— Так. Значить, не признаєтеся. Тоді будемо писати.

Він розкриває канцелярську книгу. З кишені кітеля дістає авторучку.

— Та-ак! Пишемо. По порядку. Вас першого. Прізвище, ім’я, по батькові.

— Василевич Леонід Іванович.

— Рік народження?

— Тисяча дев’ятсот двадцять четвертий.

Ручка його, проте, не хоче писати, дряпає папір, і молодший лейтенант струшує її. На червоній, заляпаній чорнилом скатертині з’являється нова пляма.

— От, чорт! Далі?

— Ковалевич Ігор Петрович. Тисяча дев’ятсот тридцять четвертий.

— Так. Далі.

— Теслюк Віктор Семенович. Тридцять восьмого.

Ручка знов дряпає, і офіцер, повернувшись, різко струшує її цього разу на підлогу.

— Теслюк. Далі.

— Фогель Єрна Дмитрівна. Тисяча дев’ятсот сорок другого. Молодший лейтенант підводить голову.

— А ви що, свідок?

— Вона ні при чому, — оголошує Горбатюк і затято закладає руки за спину.

— Ні. Я при чому. Записуйте й мене.

Господар кімнати недовірливо запитує у Горбатюка:

— Вона, значить, не ображала вас?

— Ні. Вона ні.

Молодший лейтенант вагається, і Ерна з несподіваною рішучістю підскакує до стола.

— Пишіть, пишіть! Я ще ображу.

Молодший лейтенант, збентежений, дивиться на неї знизу вгору. В очах дівчини протест, бунт. Офіцер, не відриваючи від неї погляду, мляво струшує ручку.

— Фогель?..

— Фогель Ерна Дмитрівна. Так? Записали? А тепер я скажу. Крутнувшися від стола на своїх гостреньких шпильках, вона опинилася віч-на-віч з Горбатюком.

— Ви негідник! Чуєте! Негідник і провокатор!

Ігор хапає її за руку:

— Ерно!

— Ерно, облиш ти його! — з другого боку підходить Теслюк. Ігор ставить її поруч із собою. Живе, чітко окреслене обличчя дівчини палає від обурення:

— А я не боюся! Ваше щастя, що їх у вас не було. Я б їх сама зірвала. Ви їх не варті. Ви провокатор!

— Ви чуєте? Ви чуєте, товаришу молодший лейтенант! Я прошу записати.

Молодший лейтенант підхоплюється за столом, нестямно дивиться на дівчину:

— Замовкніть!

Ерна замовкає, але вся тремтить від збудження.

Горбатюк тицяє в нас пальцем і кричить офіцеру:

— Ви бачили? Вона п’яна. Усі вони п’яні. Прошу записати.

— Ану, поводьтеся пристойно. Тут не ресторан, — суворо каже молодший лейтенант.

Ерна потроху заспокоюється. Обхопивши її за плечі, Ігор притуляє дівчину до себе. Я над силу намагаюся стриматися, щоб принаймні виглядати спокійним, але відчуваю, що моєї витримки вистачить ненадовго.

Насупивши ріденькі брови, стоїть молодший лейтенант, стоять міліціонери на порозі. Затамувавши гнів, мовчки стоїмо й ми. Лише Горбатюк пожвавився і сунеться до стола:

— Ось, бачите! Ось бачите. Прямі випади! Так, так! Урядові нагороди є акт Радянського уряду. А вона що сказала? Я прошу вас записати. Я не прощу. Я ці нагороди заслужив у боях!

— Безумовно! — порушує напружене мовчання офіцер.— Ніхто не дає права зневажати те, що заслужене на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Зі скам’янілою поважністю, що зовсім не пасує цьому молоденькому офіцерові, він сідає. Ще раз кидає погляд на Ерну, струшує ручку:

— Ну, не все, що виблискує на грудях, у боях заслужене,— каже в тиші Теслюк. Цей хлопець увесь час тримається якось на диво спокійно й розважливо. На його повних симпатичних устах, здається, постійно грає доброзичлива усмішка. Наче все, що тут діється, його не обходить.

Молодший лейтенант завмирає з піднесеною над папером ручкою:

— Ви мені тут не мудруйте…

— А я