не мудрую,— на все своє кругляве обличчя усміхається хлопець.— У мене дядько — батьків брат — підполковник у відставці. Усю війну просидів в Архангельську, у військовому училищі. Фронту й не нюхав. А звільнився — три ордени.
Молодший лейтенант недовірливо гмикає:
— Розкажіть це комусь іншому.
— Дарма не вірите,— кажу я.— Буває і так.
— Буває,— підтримує мене старшина. Він сперся на стіну, дістає з кишені портсигар.
— Факт! — каже Теслюк.— За вислугу років. За бездоганну службу.
Молодший лейтенант повертається до старшини:
— Прохоренко, у тебе «Шипка»? Дай-но одну…
Ми відчуваємо, у його недавній настороженості проти нас щось похитнулося.
Старшина Прохоренко тим часом розкурює сигарету, підбиває на потилицю кашкета. На його загрубілому немолодому обличчі ворухнувся легенький осміх:
— У тилу їх більше давали, ніж на фронті,— розсудливо й доброзичливо водночас каже він.
Горбатюк рвучко повертається до старшини:
— Це не ваша справа…
— Чому ж не наша? Наша.
— Коли не наша, то чия ж? — кажу я з викликом.— Це що, справедливо по-вашому, коли в тиловика більше орденів, ніж у командира полку?
Горбатюк, бачу, виклик приймає. Очі його спалахують недобрим вогнем.
За столом нервується молодший лейтенант:
— Припиніть ці розмови! Зараз же припинити!
Він розчервонівся, хвилюється. Я також хвилююся. Але шкода, що не дають тут нам зчепитися як слід. Я б його вивів на чисту воду.
— Товаришу молодший лейтенант! Я прошу записати це в протокол! — тицяє пальцями в папір Горбатюк. Червоне, спітніле обличчя його аж пашить від обурення.
— Відзначимо! Аякже! Так не залишимо, — з погрозою каже молодший лейтенант і починає поспіхом записувати на папері нашу сутичку. У кінці кожного рядка він струшує ручку. Горбатюк, запалений помстою, підібгав губи. Схоже на те, що він перемагає.
— Наволоч ти, Горбатюк! — кажу я, ледь стримуючи в собі лютість.
— Гад! — підтримує мене Ігор. У нього в очах також ненависть до цієї людини.
Горбатюк хоче відповісти, але за нами у широко відчинені двері до кімнати заходять двоє. Обидва офіцери міліції:
— Ге-е! Що за лайка? Що за лайка! Молоді люди!
Лейтенант за столом підскакує й віддає честь:
— Товаришу капітан!..
— Так. Що сталося? — миролюбно запитує капітан і знімає кашкета. Потім, пригладивши своє не дуже пишне волосся, дивиться на мене. — За яким правом ви образили цього громадянина?
— За правом фронтовика! — відповідаю я вкрай категорично і, може, надто запально.
Але мирно настроєний капітан на мої слова ніяк не реагує. Він переводить погляд на Ігоря.
— А ви, молодий чоловіче, за яким правом? Ви ж, мабуть, не фронтовик?
Погляд сірих очей Ігоря стає колючим, шкіра на його щелепах напинається ще більше:
— За правом сина фронтовика. До речі, загиблого.
Капітан зчеплює на животі пальці і повертається до Горбатюка:
— Ну, але ж і ви, певно, фронтовик?
Горбатюк виструнчився усією постаттю:
— Так точно. Гвардії майор запасу.
— Ай-яй-яй-яй-яй! — удавано дивується капітан. — Товариші фронтовики! У День Перемоги такі образи! Як вам не соромно? Що тут у вас сталося? Ану, Семенов, дай-но протокол.
Молодший лейтенант подає аркуш паперу і поважно пояснює:
— Політичні випади, товаришу капітан.
— Так, так, так… Так,— промовляє капітан і швиденько пробігає очима рядки протоколу. — Так! Гм! Та глупство це все! Дурниці. Звичайна сварка. Курям на сміх…
Молодший лейтенант збентежений.
— І таким глупством ви мені голову морочите? — запитує капітан.— Пуста справа. Чи не так, Семенов?
— Так точно. Я думав…
Рипаючи новими чобітьми, капітан підступає до нас:
— Ну що ви, як діти… Ай-яй! Фронтовики! Чи варто зводити старі рахунки? У такий день. Ну, може, щось і було під час війни. Та чи варто згадувати? Стільки років… Миріться — та з богом. Навіть протоколу не будемо писати.
— Ні! Пишіть. Якщо вже ми сюди потрапили, то пишіть, — кажу я.
Мене підтримує Ігор:
— У нас не просто сварка. Ми принципово…
— Киньте ви. Які там принципи? Ну, випили, посперечалися. Завтра проспитеся — самим соромно буде.
— Ми не п’яні.
— Ну, тоді просто ви злі. Молоді та злі. Ай-яй…
— Ми не злі! — каже Ерна.— Ми за справедливість. Повинна ж бути принаймні елементарна справедливість.
— Справедливість? Безумовно. Це похвально. Чому ж тоді ви зневажили цього громадянина? Він же вам за віком як батько.
— Не про мене йде мова! — зі страдницьким виглядом відгукується Горбатюк.— Я доповідав і просив записати: вони дозволили собі випади.
— Які саме випади?
— Випади! — твердо вимовляє Горбатюк.— Ви розумієте які.
— Брехня! — кажу я. — Цього не було.
Капітан спиняється серед кімнати. Обличчя його зосереджене.
— Ні, було… — фальшиво розпалюється Горбатюк. — Я не можу при всіх повторити, що він сказав у ресторані. Але я напишу… Якщо ви не вживете заходів, я напишу куди слід.
Капітан суворішає. Тон його змінюється на уривчастий.
— Свідки є?
— Я свідок! Я людина особливої довіри. Цього достатньо.
— Ви помиляєтеся, громадянине. Цього недостатньо.
Від цих слів у мене виникає почуття злого задоволення. Ага — правда за нами. Дідька лисого він нас з’їсть! Подавиться… Він тільки грає на нервах. Проклятий рудимент. З якої щілини виліз ти, схудлий без людської крові клоп? Перейнятий гнівною рішучістю, я не помічаю, як зриваюся на рівні й кидаюся до розчервонілого й спітнілого Горбатюка:
— Чув? Не ті часи! Ти трохи спізнився!
Я ледь стримую себе. До болю в орбітах напружуються мої очі. І стискаються кулаки.
Позаду кричить молодший лейтенант:
— Громадянине! Спиніться! Зараз же відійдіть на місце!
Але мокре Горбатюкове обличчя також наливається люттю.
Він загрозливо суне мені назустріч:
— Можливо! Твоє щастя! Я спізнився. А то зламав би я тобі хребта! Не таким ламав. Шкода, мало! Не всім! Залишилися…
Мої кулаки раптом стискаються, як влиті. В очах знов туман, а в тумані не Горбатюк — Сахно. Позаду вимогливий суворий крик, та я вже не зважаю. Хтось підскакує збоку, щоб схопити мене за руку. Але я випереджаю і, подавшись усім тілом, б’ю в щелепу.
Далі — крик, вереск. Горбатюк кидається на мене. Але його вже хапають. Мене хапають за руки ще раніше. Біля плеча насуплене обличчя старшини. Я, проте, не вириваюся. Більше я його не вдарю. Лише один раз. І — дивно — мені стає легше. Я швидко заспокоююся. Я чую поруч схвальне: «Правильно!» Це Ерна.
А він ще виривається з міліціонерових рук. Та дарма. Хлопці тримають міцно.
— Це безчинство. Дайте мені начальника відділу! Я буду скаржитися!..
Молодь біля стіни жвавішає:
— Скільки завгодно.
— Ага, заспівав лазаря!
— Мертвяк же! Небіжчик. Труп. Смердить, а не виносять,— швиденько приказує Ерна.
— Сподіваються, що самі виповзуть! — відповідає їй Теслюк.
Горбатюка садять у кутку на табуретку. Його тримає молодий міліціонер. Капітан повертається до молоді:
— Ану, геть звідси!
І до мене:
— А ви залиштеся. Вас ми оформимо.
Хлопці та Ерна нерішуче дивляться на мене. Капітан підвищує голос:
— Що, не зрозуміло? Звільняйте приміщення! Живо!
На його обличчі немає і сліду недавньої доброзичливості. Тепер його обличчя не обіцяє нічого доброго. Ну, це стосується лише до мене.
— Гаразд, щасливо, — кажу я хлопцям та Ерні.
Ігор першим ступає до мене:
— Дайте вашу руку.
Він мовчки міцно тисне мої пальці й відходить. Ерна, всміхаючись, подає м’яку теплу руку:
— Не бійтеся!
— Дурниці! Я не боюся. Хай щастить вам!
У кожного з них, безумовно, полегшало на серці. Вони пропускають Ерну і зачиняють за собою двері. У кімнаті відразу стає просторіше. За стіл сідає капітан. Зосереджено прикурює від запальнички. Підсовує до себе папір.
— Ну, фронтовики! Подали приклад молоді! Дуже гарно! Що ж, тепер я розберуся з вами.
31
«Minen» — попереджає напис на дошці, що стирчить на тичці при дорозі. Напис не зняли, значить, наших тут ще не чекали, ми перші. Це, зрозуміло, нічого доброго не обіцяє. Але танкові частини все-таки десь пройшли. Про це свідчить гуркіт бою, що стрясає землю недалеко попереду. Десь у тому ж напрямі низько над землею в’юнко крутяться «Іли» — штурмують німців. Ліворуч, далеко за балкою, видніються довгі будинки приміського радгоспу. Під їхніми стінами притулилися машини й підводи. Зрозуміло, там німці.
Ми всі разом спиняємося, кладемо Юрка на сніг. Сахно видирає з дороги тичку, дошку кидає в сніг. Потім з палицею в руках повертається до своєї притихлої четвірки.
— Так… Підемо через мінне поле! — оголошує він і по черзі, ніби випробовуючи нас, спідлоба оглядає кожного.
Катя підводить голову.
— Ви що? При своєму розумі?
— Не ваша справа. Я з вами жартувати не збираюся. Я наказую, — втупившись очима в дорогу, похмуро мовить він. — Зрештою, коли хто не погоджується, признавайтеся відразу. Для того я знайду інший вихід.
Хвилину ми всі мовчимо. Я також не зовсім розумію його. Якби він направляв лише нас, то все було б просто. Але ж, видно, доведеться по мінному полю йти і йому. Це вже бентежить.
— Ідіть до дідька! — широко розплющивши сповнені гніву очі, лається Катя.— Ви нас угробите. І поранених. Чи ви здуріли?
Сахно терпляче вислуховує дівчину, повернувшись до неї боком, і брови його все нижче насовуються на крижані очі:
— Я виконую наказ. У армії належить виконувати накази. Іншої дороги, як через міни, у нас немає. Німцям я вас живими не залишу.
У очах його залізна рішучість, бичача впертість. Він протинає Катю гострим, недобрим поглядом.
— Чому німцям? Якщо залишати, то обов’язково німцям? — каже Катя і, похнюплена, відвернувшися од нього, відходить убік.
Сахно, зціпивши щелепи, щось обдумує. Настає нестерпна пауза, і, щоб скоротити її, я кажу:
— Адже попідриваємося!
Сахно відповідає не відразу.
— Підірветься один — наперед піде інший. А ви як думали?
Самовпевненості в нього аж занадто. Наче перед нами не мінне поле, а учбовий плац. А що ж чинити — податися більш нікуди: з трьох боків німці. Може, якось і проскочимо. Капітан тим часом, обережно несучи свій лікоть за пазухою, повертається до нас.
— Ну! Хто перший?
Ми всі притихли й мовчимо. Дивимося кожен собі під ноги. Проте Катя, зовсім не ховаючись, злим поглядом міряє німця.
— Якщо так, нехай фріц! Їхні міни. Хай по них і чвалає.
Сахно колупає палицею сніг, він не згодний.
— Фріц тебе заведе!
Може, й так. Може, й заведе. Або кинеться втікати. Доганяй тоді по мінах. Видно, справді його пускати першим не можна. Але кого тоді? Не Катю ж! І не мене. Моя нога відразу дві міни зачепить. Залишається танкіст…
Спідлоба я потайки зиркаю на цього чорнявого хлопця. Сахно вже відверто дивиться на нього як на призначеного йти першим. Танкіст нерішуче тупцяє, поглядаючи кудись убік, але відчуває, що першим доведеться йти йому.
— Ось так! — каже Сахно.— Беріть тичку — і кроком руш!
Танкіст повільно закидає автомат за спину і промазученою
