на міни ми більш не підемо.
Спираючись на карабін, я встаю і нахиляюсь. Сахно з німцем звалюють на мене обм’якле тіло дівчини. Потім вони підбігають до Юрка, що покірний долі, терпляче лежить на снігу. Його бере на себе Сахно. Я не зовсім розумію, що він задумав. Видно, не розуміє його і німець. Йому капітан щось надривно пояснює.
Нарешті, мабуть, збагнувши, що треба від нього, німець відбігає на півсотні кроків і оглядається. По його слідах помалу йде Сахно. За ним, спираючись на карабін, я.
Неглибокою низинкою ми вибираємося назад, до залізниці.
32
Але по той бік залізниці по шосе їдуть німці.
Ми їх не бачимо за насипом, однак ще здалеку чуємо: виють мотори, машини неспинно гудуть, сигналять,— прямують до Кіровограда. Вони відступають. Але куди податися нам? На щастя чи на біду, нам дає притулок труба.
Ми вповзаємо в її бетонний тунель і, знесилені, одразу падаємо. Труба широка, майже в зріст людини. Унизу нашарування спресованого снігу. Дуже холодно, свище вітер. Але з дороги нас не видно.
Ставши на коліна, я звалюю із себе Катю, судомно віддихуюся. Поли моєї шинелі у підмерзлій крові. Катя просто стікає кров’ю. Очі у неї широко відкриті, але зіниці весь час закочуються під повіки. Це лякає мене. Її треба перев’язати. Але перев’язувати нічим. Щоб якось допомогти дівчині, я задубілими руками починаю розстібувати знизу її кожушок. Там також усе в крові. Але Катя, зібгавшися, щосили тримає свої поли. Очі її перелякано дивляться на мене.
Я знов настирливо відгортаю поли, але вона міцно стуляє коліна, підтягує їх до живота і так затискається вся — руками й ногами. Я не розумію її, запитливо поглядаю на німця. Той, стоячи на колінах, уважно дивиться в другий кінець труби, де з пістолетом у руці застиг Сахно. Унизу тихесенько стогне Юрко.
— Капітане! Капітане! — притишено кличу я.
Катя раптом починає сіпатися, метляє головою — не треба! Здається, я розумію правильно. Але це вже чортзна-що!
— Перев’язати треба! — кажу я.— Ану, пусти руку!
Пригнувшись, по трубі пробирається Сахно. Катя ще більше стискається і тремтить усім тілом.
— Ось, не дається! Що робити?
— Так? — поглядаючи на вихід, перепитує Сахно.
Катя розслаблюється. Сірі тіні вкривають її донедавна рум’яне обличчя. І тут я розумію: вона помре! Так дико, так жахливо! Це злочин, ненатурально: чому гине дівчина, коли ми, троє чоловіків, солдат, залишаємось живі?
— Катю! Катю! Що ти робиш? — починаю я недоречно дорікати їй.— Ти що, соромишся?
Катя поривчасто й важко дихає, мовчки дивиться-дивиться на мене. Здається, вона чує, лише говорити чомусь не може. Потім погляд її блукає й спиняється нарешті на німцеві.
У мене з’являється здогад.
— Він? Так? Хай він перев’яже? Так?
Катя не протестує, тільки якось протяжно видихає повітря й розслаблюється. Очі її поволі заплющуються. Я не знаю, чи це згода, чи, може, сили її зовсім залишають. Переляканий, я гукаю до німця:
— Ком! Перев’язати! Бинтувати. Ферштейн?
— Я, я.
Німець починає швиденько розстібати на ній увесь одяг — кожушок, ватні штани, відгортає скривавлене, побите осколками шмаття. Катя тихо лежить, байдужа до його дотиків, і я починаю допомагати йому. Удвох ми безсоромно розкриваємо її тіло — молоде, скривавлене, усе в ранах дівоче тіло, якому вже не одужати. Це я бачу відразу. З першого погляду. І я не можу змиритися з цією недоречною смертю. Тільки що я можу зробити.
Зрештою, прийняти смерть тут, певно, доведеться всім.
Ми ще не закінчуємо перев’язки, як десь зблизька лунають німецькі голоси. Сахно з пістолетом у руці кидається в дальній кінець труби. Відсахнувшись від Каті, я, вихопивши карабін зі снігу, також кидаюся туди. Ззаду пробує підвестися Юрко.
Утягнувши голови в плечі, ми притискаємося спинами до крижаного бетону і слухаємо. Я тихенько знімаю затвор із запобіжника. Раз по раз оглядаюся на другий вихід. Там, одначе, пусто. Юрко тримає в кулаці пістолет і не зводить з нас тривожного погляду.
Очі його різко горять на блідому, якомусь уже не юнацькому, дуже зосередженому на чомусь своєму обличчі. Німець у незручній позі насторожено чекає біля Каті.
Голоси десь близько змовкають. Настає тиша, у якій натужно гуде, гуркоче шосе. Сахно тихенько виглядає з труби і відразу ж різко відскакує.
Тієї ж хвилини чуємо близький голос:
— Вен вір біс цум абенд фон ден панцерн ніхт церкветчт верден, зо шаффен вір ес [11 — Коли нас до вечора не розібють танки, то проскочимо.].
А потім відповідь:
— Міт дем оберстен фон Майєр комен вір дурх. Ер цвінгт унс лебендіг одер тот дацу .
Це зовсім погано. Вони біля самого насипу. З дороги чути, як хряпають дверцята кабін, значить, машини стоять. Але інші їдуть. Видно, спинилося лише кілька. Навіщо?
І раптом мене жахає німець. Наш німець. Його обличчя напружено витягується, в очах — не знати, чи страх, чи рішучість. Руки долонями на снігу, він подібний до спринтера на старті. Чи не кинеться тікати? Я круто повертаю карабін:
— Хальт!
Німець, нервово вслухаючись, кидає на мене швидкий погляд, боязко опускається. Ноги його розслаблюються. Чорт, може, треба його пристрелити… Та стріляти не можна.
І тут усе звідти ж, від насипу, долітає новий звук — слабенький брязкіт солдатської пряжки. Ошелешений здогадкою, я обережно виглядаю. Так воно і є. Зробивши свою справу в кюветі, два німці швидко йдуть до шосе. Вони обвішані шпульками з кабелем. Очевидно, знімали зв’язок.
Нараз втрачаючи сили, хитаючись, я повзу до Каті. Біля неї падаю в сніг. Потім, вгамувавши себе трохи, піднімаю голову. Катя помирає. Я знаю, як помирають люди, і, певне, не помиляюся. Вона напружується, сіпається. Голова важко перекочується, русе волосся розметане. Очі напіввідкриті. Рукою вона зо два рази махає біля лиця, ніби відганяє мух. І раптом каже:
— Відійди. Не застуй.
Мене це дивує. Так твердо і так виразно! Мимоволі я озираюся. Хто застує? Я? Чи німець? А вона знову каже:
— Дмитре! Дмитрику! Темно дуже…
— Катю!
Але вона робить віддих і стишується. Очі її спиняються на чомусь угорі і гаснуть. Зіпершись на руку, я сиджу поруч. З другого боку сидить німець. Обличчя його скам’яніло. Він увесь самий слух. І не дивно: за двісті метрів свої. Він може закричати, і тоді нас усіх схоплять. Але він не кричить, мені навіть здається, що він боїться не менше, ніж ми.
А мені вже, мабуть, нічого не страшно. Смерть Каті мене приголомшує. Скільки вже загинуло на моїх очах — знайомих і невідомих, але я ніколи так не розкисав. Може, тому, що то були чоловіки, солдати. Що й казати, я був підготовлений до думки, що вони можуть загинути. Смерть на війні — справа дуже звична. Але чому помирає ця дівчина? Хто її послав на війну? Хіба сама попросилася? Але що вона знала про неї? Те, що писали газети: героїзм, патріотизм. А помирає в якійсь трубі, через безглуздий випадок, пошматована міною. І ми не можемо їй допомогти. Та й навіщо вона тут? Хіба в нас мало чоловіків? На передовій, у тилах, у країні взагалі? На кожний десяток у цепу — добра сотня в близьких тилах. І яких чоловіків! Дужих, письменних, свідомих.
— Документи забрали? — запитує Сахно, опускаючись на коліна поруч.
Я не відповідаю. Кому що, а цьому найперш документи. Головне для нього — додержатись формальності. Документи — військова таємниця. Вона не повинна потрапити до ворога. Але що з тих документів? І кому вони тепер потрібні? Її життя він не беріг, а про якісь папірці стільки клопоту…
Сахно тим часом засовує свою руку Каті за пазуху і довго там нишпорить. Я на нього не дивлюся. Без обурення бачити цього не можу. Добре, що вона мертва і їй байдуже. А була б жива, напевно, цей капітан мав би побиту пику…
Діставши з нагрудної кишені червоноармійську книжку, Сахно заглядає в неї.
— Щербенко Катерина Іванівна. Відоме прізвище, — із в’їдливою іронією повідомляє він.
Я напружую пам’ять. Справді, і мені прізвище здається знайомим. Тільки де я його чув? Я запитливо дивлюся на Сахна. Той заштовхує в кишеню її документи і помічає мій погляд.
— Не пригадуєте? Пепеже комбата Москальова. З дев’яносто дев’ятого, — каже він, ідучи в другий кінець труби. — Наказ по дивізії був.
Здається, це його потішає. Що вона пепеже і що був наказ стосовно до її недозволених стосунків з комбатом Москальовим. Він радий, що хоч після смерті знайшов, чим дорікнути їй.
— Ну то й що? — ледве стримуючи себе, запитую я.
Сахно, озирнувшись, блимає з-під брів своїм пронизливим поглядом, і я зриваюся:
— Ну то й що? Коли й пепеже? Ну то що?
— Змовкніть! Ви що, здуріли?
Він знерухомів, підвівши голову. У мене всередині все холоне. Я ледве опановую себе. Мабуть, він доведе мене до шаленства. Я не можу його бачити… Які ми різні люди! Офіцери однієї армії. Громадяни однієї країни. Чорт його знає, чому так? Чому сусідство ось цього по-лакейськи тихого німця мені легше витримати, ніж його?
А німець тим часом піднімається і йде до Сахна. Я вже помітив, що віднедавна він взагалі намагається триматися ближче до капітана. Мною він гребує. Жестикулюючи кістлявими руками, він каже якусь дивну фразу. Сахно, не розуміючи, упирається похмурими очима в нього і замахується пістолетом:
Німець відступає, але продовжує щось доводити капітану. Той, ясно, не розуміє, але насторожується:
— Що він каже? — впівголоса запитує він у мене.
— Він вам каже. Ось ви і розумійте.
Капітан сердиться:
— Ну, знаєш. Я інститутів не кінчав. Цієї гидоти не навчився.
Авжеж, цього він не навчений. Що він узагалі вчив? У школі я також не захоплювався німецькою мовою, але біда та війна всього навчать. Кілька слів із фрази німця я розумію, про останні здогадуюся. Німець доводить, що треба кудись тікати, бо коли почнеться штурмування (шляхтангриф), то солдати (льос ренен децкунг) побіжать сюди, у сховище.
Це схоже на правду. Але хай починається штурмування. Погано, якщо штурмовики не налетять і колона прорветься з Кіровограда. А може, й добре? Принаймні для нас. Чортзнащо верзеться у моїй голові. Я вже не можу розібратися, що добре, а що погано.
Німець повертається від капітана і мовчки сідає біля Юрка.
— Ось налетять «Іли» і зроблять з вас м’ясокомбінат! — не приховуючи своєї люті, кажу я німцеві.
Той, несподівано погоджуючись, киває головою:
— Я, я.
Це мене дратує ще більше. Скажи, який покірний! Може, цей фріц зараз скаже, що він комуніст? Що з колиски був проти Гітлера? Бувало і таке. Сорок четвертий не сорок перший. Найгарячіші німецькі голови встигли вже охолонути.
— Ми вас передушимо, як вошей!
