двох. На цій залізниці. За кілька кілометрів од Кіровограда.
Так, я прагну загинути. Бо не хочу йти в полон. Я не буду давати їм ніяких показань. Я не хочу й не можу більше так мучитись. Усе це над мої сили. Я навіть не знаю, де і що болить мені. Біль владно господарює в усьому тілі. Не знати, чого домагаючись. Я дуже заздрю Юркові. Йому не болить. Він переступив свій останній рубіж і тепер не підвладний німцям. Сили над ним у них вже немає. І смерть моя починає здаватися бажаним порятунком. Тільки де ж він, порятунок?
Я розплющую очі і здичавіло дивлюся навколо. Степова рівнина, залізниця, телеграфні стовпи збоку. Розмірено гудуть проводи. Попереду чалапає німець. Я підводжу голову й бачу зціплені щелепи Сахна. Він ще не застрелився, не тікає. Невже він іде в полон?
— Забий мене!
Сахно, здається, аж здригається. Незнайомим поглядом зазирає в моє обличчя. Мабуть, обличчя в мене не людське, бо в глибині його зіниць раптовий переляк.
— Забий мене! Будь людиною!
Я й сам розумію, безглуздо просити. Але це стогне біль. І моє понівечене тіло. Вони володіють моїм розумом, я їм скоряюся. Єдина моя нога підгинається, і я цілком повисаю на чужих руках. Сахно тоді добре стусає мене в плече і дихає застережливим шепотом:
— Коли що — ти мене не знаєш. Зрозумів?
Ага, тепер він мене вмовляє. Схоже, він уже перевтілюється. Інших нищив, а сам усе зволікає. Може, думає вижити?
У розпачі я вириваюся з їхніх чіпких рук. Енгель щось незадоволено буркає й міцніше підхоплює мене під пахву. Сахно ж однією рукою не може втримати мене. Плечем я вдаряюся об шпалу і лежу, корчачись від болю. Ззаду чути суворий гортанний крик. Сахно, перелякано заглядаючи мені в очі, сіпає за рукав.
— Ти що? Уставай!
— Не хочу! Забивайте! Не встану.
У цьому тепер єдиний вихід. Вихід з життя в небуття. Іншого немає. Хай стріляють.
Але вони не стріляють.
Енгель кілька разів шарпає мене за руку, намагається підхопити за другу Сахно, але я вперто не піддаюся. Тоді навпроти виникає той, у касці. Його погляд круто впирається мені між брови. Від сильного удару чоботом під груди захлинається моє дихання.
— Ауфштеген! [17 — Встати!]
Ні, чорта лисого вам, а не ауфштеген! Задихаючись, я хапаю ротом повітря і, на жаль, нічого не можу їм сказати. Світ знов провалюється в якусь імлисту прірву. Лише відчуваю, що вони підхоплюють мене за руки, за ногу, за подерті поли шинелі, і земля піді мною зникає. Завихрилося, загойдалося все в мені, свідомість моя гасне…
Вертаюся до тями також від удару. Здається, моє обличчя тупо вдаряється об щось пекучо-холодне, я опиняюся на скрипучій рівнині. Ворухнувши руками, розумію, що вони кинули мене ницьма у сніг, напевно, зараз пристрелять. Дуже повільно, ледве перемагаючи своє безсилля, у якому розчиняється біль, повертаю голову. Піді мною зимова дорога, руда ніздрювата пляма від кінської сечі, трохи розтрушено сіна і ноги. Багато ніг у чоботях, черевиках з коротенькими шкіряними і брезентовими халявами. Двоє чи більше у валянках. Серед інших ближче до себе впізнаю кирзачі Сахна. На їхніх шкіряних головках плями крові. Здається, це моя кров. Проте різка німецька фраза змушує мене глянути далі, і мої очі впираються у вузеньку, брудну підніжку «опель-капітана». Один її край окантований вже тьмяним нікелем. Кінець зігнувся від якогось удару, а посередині ляскає підошвою добре начищений хромовий чобіт.
Ледь переводжу погляд вище, здогадуючись уже, що це начальство. І справді, в машині якийсь поважний з вигляду офіцер. На голові у нього новий високий картуз. Під добре поголеним підборіддям рудий хутряний комір шкіряного реглана. Очей, втім, не видно, замість них виблискують скельця пенсне. Я вперше бачу такого поважного німця, за інших обставин, мабуть, це було б цікаво. Однак тепер він мене не обходить, не має для мене аніякого значення. Чхати я хотів на його високий чин. Я йому зараз же це скажу. Ризикувати мені вже нічим.
Але чому вони знов усі мовчать? Мовчить чин. Мовчить, поглинаючи його поглядом, знайомий офіцер у касці, що стоїть виструнчившись перед машиною. Може, зараз вони вирішують нашу долю?
Однак напруження моє минає. Я видихаю з грудей повітря і заплющую очі. Знов усе наді мною пливе та кружеляє. Докладаючи великих зусиль, я все-таки не втрачаю свідомості. Я думаю: чому я не сконав по дорозі? Навіщо я ще живий? Я знаю, що мене чекає допит. Вони хочуть щось довідатись і тому ведуть нас обох. Другий — для контролю. Для цього вони і привели нас у село. Це вулиця. Я чую, як пахне в морозному повітрі мішанина диму — бензинового і солом’яного. Чути далеку стрілянину, гомін, тупіт ніг. Обіч ідуть, біжать солдати. І в цю мішанину близьких звуків вривається настирливий повітряний гул. Так ось чому вони замовкли: у небі йдуть наші. Це штурмовики, наші рідні «Іли». Вони йдуть сюди! Вони їм влаштують великий кривавий день.
Напружившись од нестерпного болю, я перевертаюся на спину. У очі падає високе, ледь блакитне небо. Я нишпорю поглядом по ньому. І даремно. Там порожньо. Тільки поруч унизу стирчать нерухомі голови — у пілотках, шапках, касках. Вони також вдивляються в небо. Літаків немає. Є лише гул. Десь поблизу. І цей гул переповнює мене незрозумілою впевненістю. Рідні мої! Дорогі! Бийте їх! Паліть! Нищіть! Я радий, що ще живу. Я не хочу так просто помирати. Я ще позмагаюся з ними. Я їм нічого не скажу. Не на такого натрапили. Я плюну в очі цьому оберсту, чи як там його. Нехай стріляють. Нехай побачать, як помирають рус-офіцери.
А втім, гул швидко зникає. Мабуть, літаки пролітають мимо. Кудись в інший бік. Коротка радість моя змінюється німим внутрішнім криком. Розпач туманить зір, і я ледь помічаю, що їхні голови вже не задираються догори. Вони повернуті до автомобіля. Німець у машині скидає із себе нерухомість: хряскає портсигар, він діловито прикурює від запальнички. Худі його щоки то провалюються, то знов трохи повнішають, підборіддя опускається на хутро коміра. Він щось наказує.
— Яволь! Яволь! — клацає підборами офіцер і коротко про щось доповідає.
Здається, про нас — вас махен цвай руссіше офіціре.
Ось коли все вирішиться… Поглядом я впиваюся в поголене, холодне обличчя. Зараз він визначить нам кару. Накаже, чого від нас домогтися і як розстріляти. Чи, може, навіть повісити. Але він чогось не поспішає наказувати. Тонкими губами він затискає сигарету і недбало махає рукою в сірій рукавичці.
Я не розумію, що це означає. Розстріл? Чи, може, вести кудись вулицею? Видно, чогось не розуміє офіцер у Касці. У всякому разі, я не чую його «яволь». Я тільки бачу, як, сипонувши снігом, рушає машина. На ходу хряпають дверцята.
Офіцер круто повертається до солдатів і вже іншим тоном — сердито й рішуче — щось наказує. Півхвилини всі уважно слухають. Потім разом хапають зброю і майно, що лежить на узбіччі. Знов дзенькають пряжки і защіпки їхніх жовто-зелених скриньок. Гучно рипить сніг. Хтось дужою рукою піднімає мене за комір шинелі і ницьма, як дохлого собаку, тягне впоперек вулиці. По снігу, через колії, розгрібаючи моїм тілом мерзлі кінські кізяки. Гаплик шинелі впинається мені в горло, я задихаюся. Я не знаю, куди мене тягнуть. Але я не хочу тут померти. Я хочу ще позмагатися з ними. Вони мене засудили, але за мною ще останнє слово. Боже, дай мені ще годину життя! І сили. Я ніколи не вірив у бога, однак тепер він потрібний мені. Хоч справжній, хоч вигаданий. І я благаю його допомогти мені.
Поруч риплять на снігу задубілі від морозу шкіряні чоботи, пропливає повз мене тин, хвіртка, порожня каністра, приставлений до стіни автомобільний скат. Біля нього розтоптаний на снігу оберемок соломи, на який вони кидають мене. Ударившись головою об тугий гумовий бік ската, я не відразу розплющую очі. Лежу пластом, від болю зціплюю зуби й колочуся. Побіч опускається на призьбу і також тремтить від холоду Сахно.
36
Минає, мабуть, немало часу, поки я, притерпівшись до болю, розплющую очі.
Надворі гамір.
Хата, на подвір’ї якої ми опинилися, видно, порожня. У вікнах з вибитими шибками за рештками скла — чорнота. Двері навстіж. Тому німці всі надворі. У полах шинелей вони приносять звідкись сухий пайок і ладнаються вечеряти. На зіставлених разом скриньках ділять галети й окремо консерви. Усі стовпилися там, покинувши нас без варти. І вмить розбирають свої порції. Енгель також там. Як рівний з рівними, і ніхто йому, здається, нічого не каже. Ніби й не було в нього ні полону, ні контакту з росіянами. Ніби й він такий самий щирий служака фюрера, як і всі вони. Він згрібає зі скриньки свої галети і вдвох з рудим, що виволік мене з труби, однією ложкою по черзі починають вишкрябувати банку. Сахно, скорчившись на призьбі, уважно стежить за ними спідлоба і щохвилини ковтає слину. І все тремтить. А я вже, здається, потроху остаточно замерзаю. Ніг своїх я вже не відчуваю. І руки мої як не свої: на них уже давно немає рукавиць. І ще нестерпно хочеться пити. Видно, я втратив чимало крові, всередині в мене все сохне, палить вогнем. «Ну, де ж воно, їхнє начальство? Невже нікому ми тут не потрібні?» — я чекаю, коли хто-небудь до нас підійде.
І один підходить. Дуже молодий, симпатичний на вигляд солдат з ясними гарними очима. Він ступає три кроки від гурту біля скриньок і, дожувавши галету, відгортає поли шинелі. Роблячи свою справу за два метри від призьби, німець зустрічається зі мною поглядом. Я чекаю, що буде вияв ненависті, крик, постріл, а він, усміхаючись, як блазень, вихляє задом. А потім рудий пасок перекреслює сніг поруч, дрібним лопотом пробігає по моїй спині раз, вдруге. Німчик задоволено регоче, застібається і відразу відвертається, поправляючи на плечі автомат.
Мабуть, я стогну вперше. Від страждань іншого плану, ніж ті, що допікали мені раніше. Це нестерпні муки. Їх не зрозуміти, не переживши. У розпачі я пригадую всі свої фронтові невдачі. Коли стріляв з «дегтяря», не поставивши на планці приціл, і з десяток німців встигли сховатися в траншею. І як ми прогавили атаку і дали їхнім машинам вискочити з села. І той вечір, коли мій взвод захопив шістьох полонених. У хлопців були мокрі валянки, але я не дозволив їм роззути німців, на яких були справжні чоботи. Якби тоді знав, що чекає на мене! Мені жаль, що я
