бік і стала, струшуючи мокре черево. Мовчки вилаявшись, він помалу перейшов по кладці і підібрав з трави мокрий повід.
На тому березі, не злазячи з коня, сидів Войцик.
— Ну, що став? Давай верхи, тут неглибоко.
Войцик переїхав більш вдало, кінь важко вибрався на берег, і тоді Войцик зіскочив, узяв з рук Бурова повід. Стоячи на одній нозі, Буров стягнув з другої ноги чобіт, вилив воду, викрутив мокру діряву онучу.
— Ще цього бракувало, холера…
Попереду і трохи збоку на березі річки приткнулася почорніла від часу й диму кривобока лазня з дичкою грушею біля маленького віконця. Мабуть, за нею можна було сховатися, і Буров повів туди свою кобилку. Мокра нога його зовсім змерзла, та й друга так само не вбереглася від води — чоботи чвакали під час ходьби, треба було б десь перевзутися, поміняти онучі. Якби ж вони були в нього, ті онучі. Але ще не діставшись до лазні, він вловив носом знайомий чадний запах диму, і це його занепокоїло. Коли від лазні несе димком, то, мабуть, там топлять чи вже натопили і миються. Треба ж було їм нарватися в такий час! Але повертати назад пізно: у віконце їх могли вже помітити.
Буров зайшов з глухого надрічного боку лазні, прислухався. Від лазні дуже тхнуло димом, сажею, сухою, напаленою глиною; ріг лазні разом із дичкою густо обросли жорсткими стеблами малинника. Войцик, під’їхавши, так само зіскочив з коня, і Буров віддав йому повід, а сам глянув з-за рогу на двері. Дощаті скособочені двері підперті ялиновим кийком — значить, всередині ще не було нікого. Мабуть, тільки ще збиралися митись.
Войцик з виразом заклопотаності на щетинистому обличчі чекав, що робити далі, і Буров вирішив:
— Давай сюди. Он хата. По стежці…
Хата і подвір’я Сущені ледь темніли у вечірній імлі, звідти, від вулиці, лазні вже не було й видно, тепер аби тільки не зустріти когось тут, на городі, на цій стежці. А коли хто й зустрінеться, думав Буров, справи у нього лише на хвилину, довго він тут не затримається. Лише б не нарватися на поліцію. Та саме в такий час, у присмерках, люди ще не замкнулись у хатах, пораються біля худоби, певно, такої пори поліція ще не дуже стежить і слухає. Стежити і слухати вона починає трохи пізніше. Коли довкола все затихає.
Ведучи коней за поводи, вони прийшли в кінець подвір’я, якраз на дровітню із, мабуть, недавно привезеними з лісу дровами. Ще не складені на зиму, кругляки в безладному нагромадженні купою лежали біля тину. Поруч валялися старі ночви, якісь брудні відерця; приставлені під дахом до стіни, стояли вила й граблі. З вулиці дровітні не було видно, а з поля її заступив стіжок на городі, і Буров, трохи послухавши, віддав повід Войцику.
— Стій тут і чекай. Коли що — я стрельну.
— Недовго щоб…
— Недовго, недовго.
Войцик перехопив мотузяний повід, а Буров зняв з плеча карабін і так само віддав його Войцику. Либонь, карабін йому тепер не потрібен, у його справі можна і з наганом, який у твердій шкіряній кобурі звично муляв ногу. За пазухою під шинелею в нього була кругла, як гусяче яйце, з гострим обідком німецька граната, мабуть, вистачить на одного Сущеню. Коли їх там виявиться більше, — справа, звичайно, кепська. Доведеться поморочитись. Ну, якось уже буде…
Намагаючись іти якомога тихіше, він добрався через грязьке подвір’я до дверей у сіни, обережно прочинив їх за клямку і прислухався. Ні, в хаті ніби нічого не чути, тільки десь у закутку рохнуло порося; він переступив поріг і почав тихо причиняти за собою двері. Саме в цей час рвучко розчинилися двері з хати — ставний чоловік у чорній ватянці, з похмурим голеним обличчям, без шапки, полохливо втупився в півтемряву сіней, певно, побачивши, та не впізнавши зайшлого. То був Сущеня, і Буров стишено озвався з темноти:
— Можна до вас?
Насуплене обличчя Сущені майже не змінилося, тільки застигло якось, і він, може, трохи зволікаючи, помалу ширше розчинив двері. З певною пересторогою Буров переступив і другий поріг, Сущеня зачинив двері, і тоді гість привітався. Привітання його, однак, залишилося без відповіді. Здається, у хаті не було нікого. На краю стола смердючо блимав вогник гаснички, за причиненими дверцятами грубки, видно було, розгорялися дрова. У непевному блиску Буров помітив, проте, щиро зацікавлений погляд дитячих очей — хлопчик років чотирьох підвівся на ніжки з підлоги і, вдивляючись у нього, потупав назустріч. У його маленьких ручках була цяцька — рогулька, вистругана з якоїсь дошки, він ляскав нею собі по долоньці.
— А в мене ось — коник. Татко злобив…
Мале з радісною готовністю простягнуло йому свою цяцьку, і в оченятах його було стільки довіри й доброти, що Буров узяв цяцьку, безтямно покрутив у руках і похвалив:
— Хороший кінь.
— Мені татко і собацку злобить. Із хвостиком.
— Із хвостиком — це добре. А як тебе звуть?
— Мене звуть Глиша. А татка Сусценя.
— Значить, будеш Ригор Сущеня, — сказав Буров. Він пошкодував уже, що почав розмову з дитиною, відчував, розмова зовсім не робила його завдання легшим. І він повернувся до господаря, який змертвіло стояв біля порога.
— Сідай, що ж… — витиснув із себе господар. — Не впізнав спершу. Змінився…
— Та, видно, і ти змінився, — сказав Буров і, відчувши раптове, якесь не звичне для себе хвилювання, сів на лаву у простінку. Зараз же до нього перевальцем підбіг Гришко і довірливо притулився до коліна, звично забавляючись своєю іграшкою.
— А у Льоника є патлон, — віддано заглядаючи в обличчя Бурова, довірливо повідомив він, — що стліляє. Бух!
— Он як! Патрони тепер не для дітей, — суворо сказав Буров.
— Та не патрон, Гришо, — зауважив батько, — гільза в нього є.
— Ага, гілза.
Гришко покинув свого коника і, більше зацікавлений гостем, поклав коротенький пальчик у рот і почав розглядати Бурова.
— А я до тебе, Сущеня, — крижаним голосом сказав Буров, трішки відсуваючи від себе малого. Той, однак, настійливо терся об його коліно.
— І куля в нього є, — тихо повідомив Гришко.
— Добре, Грицю, йди на ліжко, там погуляєш, — сказав Сущеня і взяв сина під пахви. Той ображено задригав ногами, запхикав навіть, але батько відніс його на підстилку в запічок і розслаблено повернувся до грубки.
— А де жінка? — запитався Буров.
— Жінка у хліві, корову доїть. Сьогодні ось лазню протопив, митися збиралися, — сказав господар і опустився на низенький ослінчик біля грубки.
— Митися — це добре, — сказав Буров, думаючи про інше. Очевидно стріляти Сущеню в хаті не випадало. Це мале могло все зіпсувати, батька треба було кудись вивести — на подвір’я чи, може, до лазні. До лазні краще було б. Правда, постріл там могли почути і на станції, а їм ще слід перебратися через річку… Краще, звичайно, за річкою. Звідти через поле і в ліс. Тільки як туди поведеш? А коли здогадається?
— Я знав, що прийдете, — сказав тим часом Сущеня з якоюсь незрозумілою покорою в голосі, яка була невтямки Бурову. Однак він не показав того і майже бадьоро зазначив:
— Знав? Це добре. Значить, вину свою розумієш.
— Що ж тут розуміти? — розвів руками Сущеня. — Ніякої ж провини не маю, ось у чім заковика.
— Не маєш?
— Не маю.
— А хлопці? — вирвалося в Бурова. — Яких повісили?
— Хлопців повісили, — погодився Сущеня і знов змарнів на виду, опустив голову.
Він навіть тернув пальцем під очима, але одразу ж пересилив себе і випростався. Буров, уже лаючи себе за нерішучість, відчув, як чимраз більше мерзли його ноги. Мокра онуча на лівій нозі зовсім збилася вбік і муляла. Видно, треба було кінчати ці розмови і братися за діло. Але він якось недобре розслабився і гаяв час, немов боявся переламати себе на головне. Із запічка до нього знов прикотився Гришко.
— Дядьку, а в тебе наган є? — спитав він, знову притулившись до його колін.
— Ні, який наган? — сказав Буров.
— А ось це сцо? — коротеньким пальчиком показав малий на його кобуру.
— Це так. Сумочка.
— А насцо сумоцка? — доплтувався Гришко, смокчучи свій коротенький пальчик. Якось непомітно він обняв коліна Бурова і вже ластився, терся об коліно, мов кошеня. Сущеня тим часом сидів навпроти і не відганяв сина — він занурився в свої, мабуть, невеселі переживання. У сінях грюкнули двері, і в хату якось уповільнено, ніби з ношею, увійшла жінка з відром, на голові в неї була тепла, вовняна хустка. Помітивши чужого на лаві, боязко насторожилась, але тут же увагу її привернуло мале, яке вже спробувало вилізти Бурову на коліна.
— Гришко!
— А в дядька наган є. У сумочці, — жваво повідомив хлопчик.
На обличчі Анелі щось здригнулось, як здригнулось і в душі Бурова, який відразу впізнав у цій жінці Анелю Круковську, з якою колись три роки навчався в місцевій школі. Видно, вона теж впізнала його.
— Здрастуйте.
— Здрастуй, Анелю,— збентежено сказав Буров. Він не знав, що ця дівчина стала жінкою Сущені, — років вісім він з нею не бачився і навіть нікого не розпитував про неї, і ця зустріч для нього була зовсім несподіваною. Але тепер він намагався зробити вигляд, що поява Анелі не новина для нього, що він усе давно знає. Далі, однак, розмова в них не пішла, обом щось заважало. Буров знав, звичайно, що здогадувалась і Анеля. Напевно, відчувала. Проте пересилила себе і нерішуче запропонувала:
— Треба ж почастувати вас. Голодні, мабуть?..
— Нема часу, Анелю, — сказав Буров і тут же розізлився на себе: їсти, звичайно, дуже хотілося.
Так само хотілося посидіти, погрітися в хатнім теплі, поговорити з привітною, приємною на вигляд Анелею, яка колись навіть подобалася йому, хоч і була років на два старша. Дуже кортіло Бурову відігріти змерзле за дорогу тіло чи, може, подалі відсунути оте, задля чого він приїхав сюди і проти чого мимоволі повставала вся його істота. Але ж як було розслаблятись, як забути про це хоч на хвилину? Він так і сидів, мов на жару; десь під дровітнею його чекав Войцик, і, може, по вулиці вже брели сюди поліцаї.
— Завісь вікно, — тихо гукнула Анеля до чоловіка, а сама кинулася до мисника, потім до печі, забрязкала заслінкою. Сущеня поспішно завісив вікно смугастим ряденцем, що висіло збоку на цвяху, а Буров, подумавши, стягнув з ноги мокрий чобіт.
— Оце, може,
