не за тим, щоб розбиратися чи щось зрозуміти, його діло зовсім просте — застрелити зрадника. Щоб іншим було наукою, щоб знали, як партизани карають тих, що відступилися від своїх, прислуговують німцям. А таких розвелося! Хоч би й тут, у Мостищі, різного наброду, — скільки вони вже перестріляли, перебили, перевішали. Ні, вагатися не можна, треба рішучою рукою викорінювати погань.
На узліссі переїхали польову дорогу, нікого ніде не було. Буров зіскочив з кобилки — їхати хмизняком уночі було не дуже зручно. Сущеня зупинився, хвилинку почекав поруч, Войцик так само спішився позаду. У лісі скрізь було мокро, повітря вогке, зверху з гілок падали за комір холодні краплі, але вітер тут не так шмагав, і було затишніше, ніж у полі.
— Десь тут пагорбок, — пригадуючи знайому місцевість, сказав Буров. Сущеня згідно кивнув головою:
— Та ось бір зараз.
— Ну, давай, іди перший.
Сущеня мовчки пішов попереду, Буров за ним, ведучи на поводі кобилку; мокре гілля часом здирало з голови шапку, і він ледве встигав відхилятися від гілок. Раптом Буров подумав, що так Сущеня може і втекти, й аж злякався на мить. Але тільки на мить, бо Сущеня в лісі навіть не прискорив ходи, навіть часом притримував у руках якусь гілку, щоб не дуже хльоснути Бурова. Та придорожній перелісок-хмизняк швидко скінчився, вони зайшли до бору; заступивши холодне небо, довкола стояли товстелезні сосни, їхній тихий, протяжний пошум плив угорі. Чистий, без трави, діл під ногами почав підійматися на невисокий пагорбок — привабливе місце в лісі. Буров пам’ятав ще з дитинства: тут по весні хлопці палили вогнища, гуляли у війну; влітку під соснами любили відпочити лісові подорожні. Бір невисоким валом огинав узлісок, далі знов починалися мішані зарості хмизняку, осики й берези.
Вони вилізли на самий верх пагорба і зупинилися. Скрізь було тихо, темно, тхнуло лісовою вільгістю, пахла хвоя. Навколо чорніли товсті комлі сосен, купки ялівцю, якісь неясні і страшнуваті плями, але Буров давно вже звик до загадкового вигляду нічного лісу, він його мало бентежив. Тепер більше непокоїв Сущеня.
— Ну, — навмисне бадьоро сказав Буров, — чим не місце? На будь-який випадок!
— Випадок! Щоб мені коли сказали… — почав і не докінчив Сущеня.
Сумний, насуплений, з опущеними руками, він, переводячи подих, похнюплено стояв на пагорбку, всім своїм виглядом виказуючи, що робиться несправедливість, проти якої він уже не має сили протестувати, змушений їй підпорядковуватись. Буров бачив це, і йому ставало ще більш не по собі від своєї незавидної ролі в цій історії, хоч він і гнав од себе це недоречне відчуття. І він сказав, нібито для того, щоб трохи поспівчувати Сущені:
— Звичайно. Усе буває. У таку війну…
— Але ж це дикість! — ледь не закричав Сущеня, і Буров скинувся, цитькнув на нього:
— Тихо ти!
І озирнувся на Войцика, який стомлено стояв із конем трохи нижче від них, на схилі пагорбка.
— Войцику, ти від’їдь до дороги. Повартуй, щоб чого… Поки вправимося.
Не відразу, за своєю давньою звичкою про щось спочатку подумавши, Войцик напнув повід і мовчки повів коня вниз до узліска і до дороги, що була звідси зовсім близько. Буров пустив кобилу вниз — хай попасеться.
— Ну, давай! Де ти хочеш? — просто, як про щось малозначуще, запитав у Сущені. Той стояв якийсь відчужений, але відразу ніби схаменувся і з силою вдарив заступом у мох там, де стояв.
— Правду казав той Гросмайєр: у нього вже не викрутишся.
«Ага, уже і Гросмайєр якийсь! — подумав Буров. — Ось так і з’ясовується…» Він трохи відійшов убік, щоб не заважати Сущені, став на пагорбку. Узагалі він розумів, що, погодившись завернути сюди, робить не те, розтринькує дорогий нічний час, за який вони могли б далеко від’їхати, а так — щоб не довелося біля шишанського гарнізону пробиратися вдосвіта, через шосейку переходити завидна. Але він усе щось відтягував, передбачливо знаходячи для цього причини і навіть радів у глибині душі, коли оті причини знаходилися ще й у Сущені.
Мовчки, з якоюсь навіть упертою затятістю Сущеня тим часом узявся копати. Відкинувши набік мох, він довбав заступом коріння, якого тут було тьма, обсікав його, викидав разом із білим сухим піском і вже через кілька хвилин по коліна заглибився в землю. «Ще трохи викопає, і, мабуть, досить», — із страшною рішучістю подумав Буров. Усе ж треба кінчати. Як це зробити, він так і не надумав за вечір — чи застрелити його в ямі, чи над ямою? Стріляти у груди чи в потилицю? Як? Чи, може, спитати в самого? Він не хотів, щоб усе було жорстоко, немилосердно, не хотів знущатись, хотів, щоб було по справедливості і без образи. Усе-таки свій чоловік, знайомий. Та ще Анеля і малий Гришко… Як це все огидно і не по-людськи, хай би ще кого послали, вкотре вже починав злитися Буров.
— Ти, оце, хоч не кажи Анелі, — випрямився Сущеня, тяжко і часто дихаючи від втоми.
— Що не казать? — насторожився Буров.
— Та що розстріляв! Скажи, німці забили. Потім уже, звичайно, довідається.
— Там видно буде, — непевно відповів Буров.
«Дивак чоловік! — подумав він про Сущеню, який, трохи перепочивши, знов наліг на роботу. — Про що турбується…» На пагорбку вже виросла добра купа піску, вона виразно біліла, швидко розсипаючись у ширину. Сущеня старався зробити як має бути, — видно, справді дбав про те, щоб могила була не гірша, ніж на сільському кладовищі. Ну, але ж це йому не кладовище, щоб робити все добре, грунтовно, та й сам не з таких, кого там ховають. Передусім він зрадник, а потім уже все інше, — старався розтроюдити сам себе Буров.
— Ну, може, досить? — сказав він, ступаючи на пісок. Сущеня задихано озирнувся з ямки. — Закопувати довго доведеться.
— Ага, ти вже закопай, я тебе попрошу. Ватянку… Ватянку треба було б Анелі віддати.
— Ватянку? Давай. Передам при нагоді.
— Ага. Добра ще ватянка. Коли вона таку справить? Удова…
Відставивши лопату, Сущеня зняв із себе ватянку, кинув її під ноги Бурову. Той узяв, струсив з неї пісок і, ступивши вбік, озирнувся. Кобила, чути було, потиху ворушилася біля кущів, вона не любила вночі далеко відходити від господаря, він це знав і не хвилювався. Його раптом занепокоїв недалекий шум у хмизняку при дорозі. Здалося, шум цей раптово обірвався, і він тихо гукнув:
— Ти, Войцик?
Проте з підліска ніхто не озвався, потім там щось хруснуло — виразно і підозріло. Буров постояв і, раптом, зігнувшись, рвонув затвор карабіна. Він не так побачив у темряві, як відчув погрозу в кущах, де напевно вже з’явилися люди.
— Стій! — гучно визвірився він.
І сів навпочіпки, щоб хоч щось побачити. Якась тінь уже виразно майнула там, між нерухомими плямами ялівцю, і зникла.
— Стій! — здушено наказав Буров.
І тільки він торкнувся плеча карабіном, щоб стрельнути, як з того боку гримнули підряд три постріли, ляснула куля, зачепивши стовбур близької сосни. У нього жбурнуло корою. «Що ж це таке, там же Войцик… Де ж Войцик?» — билася думка; він вистрелив також — два рази підряд. Звідти почали стріляти — часто і безладно. Буров напружив зір, щоб хоч щось побачити, й одразу присів, підкошений гостро-пекучим ударом у бік. «Ну, попали! Влучили…» У темряві недалеко вже мигтіли хиткі тіні, він ще раз вистрелив і, злякавшись, що вони оточать його, скочив убік, покотився з горбка. Ззаду чути було галакання кількох голосів, бахкали часто постріли, а він, не розбираючи дороги, задихаючись, біг, несучи пекучий біль у боці. Кулі з гострим посвистом батога лунко пронизували лісові нетрі, він відчував їхні стрімкі поривчасті удари довкола і біг щосили, бо тільки ноги тепер могли дати йому порятунок. Було зовсім темно, він не знав дороги, давно загубив шапку, обдерся об гілля і врешті опинився в хмизняку. Тут уже не було як бігти. Заплутавшись ногами в хмизі, впав, за щось ухопився, підвівся знов. Постріли бахкали позаду, хоч, здається, він відірвався від погоні, ногами відчув болото, зарості лози чи вільхи зовсім не давали бігти. Він стишив кроки, ноги підігнулися, і він упав, втрачаючи останні сили. Свідомість його тьмяніла, низ живота був увесь у крові, Буров повернувся і застиг, так і не зрозумівши, врятувався він чи все ж погибель догнала його…
Як тільки поруч закричав Буров, Сущеня ледь не знепритомнів у своїй ямі-могилі, бо дуже злякався, — хоча, здавалося б, чого вже було боятися цій людині? Але він аж зіщулився, втягнув голову, а потім, як забахкали постріли, і зовсім осів на дно ями. Звісно, він не збагнув відразу, що сталося там, нагорі, і тільки коли поруч метнулася зігнута постать Бурова, зрозумів, що треба втікати. Із незвичайною спритністю він викинув своє немолоде тіло з викопаної вже по груди ями, перекинувся через бруствер піску. Поміж частими пострілами з дороги вже чулися якісь голоси, кулі вищали, але стріляли не по ньому, а туди, мабуть, куди побіг Буров. І Сущеня, розгарячілий і спітнілий, в одній сорочці, припустив з горбка трохи в іншому напрямку, проте так само від тих, що бігли з дороги. Він не розумів, що то за люди, свої чи німці, але коли Буров кинувся тікати, то і йому треба було бігти. І він рвонув спершу з бору ледве не сторчака, зачепившись за пень чи корінь, обідрався об гілляки в хмизняку, вискочив на край болота з м’яким мохом; далі тут ішло болото, яке, він знав, можна було обійти, якщо податися сосновим пагорбком. І він почухрав пагорбком, аж поки добре не вхоркався, тоді пішов кроком. За ним не гналися, може, його й не побачили навіть, якийсь час іззаду чути було невиразні голоси, бахкали зрідка постріли — все в тому напрямку, куди кинувся Буров.
Але за Буровим вони, здається, так само не погналися — схоже було, товклися на тому пагорбку в бору, голосно і збуджено щось говорячи, — слова їхні ледве долітали до Сущені, та він і не міг їх розібрати. Він слухав і чекав, куди вони підуть далі — по його слідах чи за Буровим, будуть шукати чи ні. Стріляти, однак, вони перестали, над лісом знов запанувала вітряна тиша, довкола лежала холодна лісова темрява. Тоді Сущеня подумав, що, по всьому, його розстріл поки що відсувається, даючи якусь можливість для порятунку. Тільки де ж той порятунок, у якій стороні? Удома він уже не врятується, вдома
