його дістануть одразу ж, як тільки він появиться там. Але де не дістануть? Куди йому звідси тікати і як скористатися з тієї рідкісної і дивної удачі, яку так неочікувано підкинула йому його нещаслива доля?

Він пішов тихіше й обережніше, щоб не напоротися на сучок, усе озирався і прислухався. Було дуже холодно, руки його аж задубіли, крижаною корою взялася на спині сорочка. Він довго і сліпо брів по негустому тут сосняку, вслухався у лісовий пошум, намагаючись що-небудь почути, але там, на пагорбі, здається, все стихло. Може, вони звідти вже зникли, звісно, чого їм сидіти серед ночі в лісі? Десь там залишилася його ватянка та, мабуть, її вже не візьмеш — вони підібрали. Звичайно, це поліцаї, інакше Буров не почав би у них стріляти, та й вони в Бурова так само, Тільки як вони нарвалися на них уночі? Чи, може, почули з дороги? Але ж там був його другий партизан з конем, куди він подівся? Може, забили? Мабуть, забили, бо не озвався — ні пострілом, ні криком, і дав так несподівано обкласти ту боровину — той острівець чистого сухого соснового бору на пагорбі.

Через якийсь кілометр чи більше від боровини Сущеня спинився на краю старої ділянки-вирубки з добре порослим густим молодняком. Він усе думав, куди податися? Слух його силкувався зловити якісь звуки з бору; але звідти вже нічого не долітало через ліс. Постоявши трохи і відпочивши, Сущеня поліз далі в гущавину ділянки, але спинився. А може, вони вже пішли з боровини чи побігли за Буровим, подумав він і повернув назад. Вибравшися з гущака, знову спинився в нерішучості: куди все ж іти? Куди йти йому на цьому світі, він ніяк не міг добрати. Але увага його все верталася до боровини, де залишилася недокопаною його могила. Мабуть, важливо було йому впевнитися, що там нікого нема. А може, і пошукати ватянку.

Так він тихою ходою проминув пагорбок, по якому біг сюди, і знову вийшов до вогкого мохового краю заболоті; на її хмизняковому узліску спинився. Було тихо. Але тільки-но знову ступив у темряві зо два кроки, відхиляючи від обличчя гілку, під ногою щось хруснуло — чи не сучок, і він затаївся. Ні, знов скрізь було тихо, мабуть, тут його ніхто не почув. Трохи заспокоївшись і розваживши, він махнув у душі рукою — чорт із нею, ватянкою, а раптом вони там сидять у засаді, чекають? Нарвешся, що тоді?

І він згадав про Бурова, який побіг стороною, у той кінець заболоті — постріли з боровини тоді летіли саме сюди, у цьому напрямку, луною розлягаючись по всьому узліссі. Чи він утік, чи, може, забили? А може, зловили? Тепер у тій його безвиході доля Бурова чимось привертала увагу Сущені, і він, обминаючи боровину, взяв убік, помалу, часто спиняючись, побрів у темряві по його слідах. Кілька разів під його чоботом знов страшно тріснула суха гілка, тоді він завмирав, затамовував подих, але крику чи пострілу не було, і він, трохи посмілішавши, ступав знов. Мабуть, йому так само треба було прямувати туди, в обхід болота, а там подумати, що ж робити далі? Куди іти? Бо на станцію йому дорога закрита, на станції порятунку не буде. Хіба що в ліс. Чи кудись на хутір? Чи у схов, подалі від людей, сіл, доріг. Де тільки він знайде такий підходящий схов? Та ще в таку холоднечу.

Він пройшов чимало і знову набрів на болото. Здається, це був трав’яний його мисок, порослий вільхою, осикою і березою, а потім ішли переліски аж до Синянського бору. Десь тут поруч, він знав, була і доріжка, але дороги Сущеня боявся: з доріг тепер ішла вся біда. І він, розчепіривши руки в темряві, сміло брів, відхиляючи гілля, часом притримуючи шапку на голові. Дуже густий молодий осичняк, він це пам’ятав із літа, треба було обминати стороною, по вільнішому місці. І тільки він завернув на твердіший грунт, як у звичному потайному пошумі лісу вчув якийсь сторонній звук. Ніби лісовий голуб десь протуркотів і стих. Але це був не голуб. Сущеня послухав, зачекав і повернув у осичняк, заліз у його гущавину і знову затаївся. Голубине туркотіння прозвучало знов і ближче. Схвильований від здогадки, Сущеня боком поліз навпростець, дуже шурхочучи гіллям. І хоча було дуже темно і на землі мало що можна було розгледіти, він побачив-таки на траві сірувату купинку — то була людина. Сущеня мовчки вклякнув біля неї, коліном натрапивши якраз на дуло гвинтівки, руками намацав чоботи, розхристані поли шинелі, відкинуту руку. Певно, це був Буров, його шинелька, та він не озвався на дотик рук Сущені, а Сущеня боявся покликати його, — мало що!.. Він тільки обмацав вогке тіло і відчув, що той був живий, мабуть, поранений. Мабуть, тяжко поранений. Сущеня скоро вліз пальцями в кров, але де була рана, він зрозуміти не міг. Тоді він трохи перевалив тіло набік — трава під ним була також у крові. Буров ніяк не озвався на його дотики, тільки невиразно, внутрішньо стогнав. Що було з ним робити? Подумавши трохи, Сущеня тихенько посмикав за рукав:

— Га, га… Ти живий?.. Куди тебе, га?..

Буров, однак, мовчав, тільки здригнувся тілом і туркітливо-тихо стогнав. Либонь, подумав Сущеня, так він може і сконати. Але що ж йому зробити, чим допомогти? Чи сховати кудись, бо вдень, як розвидніє, цей край осичняка, певно, буде видно з дороги, тепер через голий підлісок видно далеко.

Сущеня був дужий, колись на станції розвантажував вагони із сіллю, і тепер, піднатужившись, звалив на себе важкувате тіло Бурова, взяв його гвинтівку й, опершися на неї, як на палицю, звівся на ноги. Треба було докласти немалої сили, щоб вибратися з ношею через гущак на вільніше місце, потім він випростався, зручніше вклав на спині пораненого. Під соснами йти було легше, але він зачепився за корінь і мало не полетів сторч головою. Якось усе-таки втримався, знов піддав Бурова, і той гаряче і страдницьки видихнув йому в ухо:

— Войцик, ти…

Сущеня хотів озватися, сказати, що він — не Войцик, але говорити йому не дуже було зручно, і він вирішив змовчати. Хай думає, що це Войцик, а там буде видно. Головне, поки ніч, треба подалі звідси, бо, чого доброго, знов насунешся на тих чи й самі наздоженуть. Уранці вони можуть тут зробити облогу, почнуть прочісувати, то щоб не згребли їх обох у свій поліцейський невід.

Однак, чорт забирай, брести так по лісі з тяжкою ношею на спині, незручно звернувши голову, не дуже легко. Сущеня вгрівся, аж зіпрів, через якихось півгодини почали підгинатися ноги, і він, щоб не впасти, опустився на коліна на сухий хвойний діл, поклав Бурова. Рана все кривавила, спина Сущені була мокра від крові, і Сущеня, гарячково хапаючи ротом холодне повітря, хвилину сидів, знеможено поклавши на коліна руки. Він, як і раніше, напружено вслухався в протяжний шум лісового простору, навіть озирався навсебіч, але відразу почув, як поруч заворушився поранений.

— Що? Що тобі?..

У наступну хвилину він зрозумів, що Буров лаявся, мабуть, від болю, а потім запитав здушеним шепотом:

— Куди… Куди ти несеш?..

— Я й сам не знаю, — зрадівши, що поранений заговорив, сказав Сущеня, усе ще тяжко відсапуючись.

— Войцик? — ворухнувся Буров, загрібаючи поруч рукою.

— Не Войцик — Сущеня я, — сказав Сущеня, і Буров знов замовк, ніби насторожився. Здавалося, він згадував щось чи розважав, потім спокійніше сказав:

— Сущеня, мене погано підстрелили?

— А хто ж його знає. Але підстрелили, — погодився Сущеня.

— А я тебе не встиг…

— Та коли ж було?.. Вони так зненацька наскочили… — мовив Сущеня і замовк, не знаючи, що сказати ще.

Буров, видно було, якось Стамував свій біль, розплющив очі, побачив між темних дерев світлувате нічне небо.

— Куди ти мене волочиш?

— І сам не знаю, — сказав Сущеня. — Але вже не доженуть.

— Ти мене в Зубрівку. У Зубрівку мене, — скрегочучи від болю зубами, мовив Буров. — Там спитаєш Хващевського…

— Хващевського? Добре…

Сущеня помовчав, щоб добре запам’ятати прізвище, і подумав: де ж та Зубрівка. Знав, під Синянським бором є таке сільце, але як туди добратися? Скільки туди кілометрів?

Буров тим часом змовк, і він трохи поторгав його за ногу, подумавши, хоч би той не помер. Мабуть, треба б його перев’язати, та перев’язати не було чим. Та й у цій темряві нічого не можна було розібрати. Але тягнути його так на собі кілька кілометрів по лісі однаково небезпечно, насамперед для самого пораненого — як би не зійшов кров’ю. Поміркувавши трохи, Сущеня прийшов до думки, що десь треба розстаратися коня. Але де? На станцію йти він боявся, щоб знов не нарватися на поліцію. Тоді, може, в Бабичах? У цій стороні, знав, кілометрів за три, було невеличке лісове сільце, певно, там ще хтось залишився, і там він розживеться на коня.

Вирішивши так, він знов нахилився над нерухомим Буровим, трохи поторгав його за борт шинелі.

— Слухай… Ну як ти? Може, доберемося до Бабичів? А там коня розстараємося..

Буров нібито отямився, напружився, спитав:

— Де Войцик?

— Та хто ж його знає, — тихо сказав Сущеня. — Може, забили.

Буров, здається, вилаявся і знов безсило затих

Почекавши трохи, Сущеня став на коліна, буровський карабін повісив через шию, щоб не заважав. Цього разу взяти Бурова на себе виявилося важче, ніж минулого, і він, хитаючись, ледве підвівся на ноги. Непевно, помалу попрямував туди, де, пам’ятав, за сінокосами і Тишковим болотом були ті лісові Бабичі.

А Войцик, ведучи коня за повід, тоді спустився з боровини, продерся через гущак ліщини до дороги. Тут була ще запізніла отава, на яку відразу наліг його зголоднілий кінь (там же, на виспі під соснами, не було нічого). Войцик спочатку потримав його на поводі, потім пустив самопасом; уночі поміж кущів ніде не дінеться, подумав, а сам закинув на плече гвинтівку і приперся до стовбура сосни, що ближче від інших стояла при дорозі. Було холодно, з поля дув вогкий рвучкий вітер, добре ще — без дощу, а то б зовсім допекло на цьому їхньому безглуздому завданні. Коні й ті зовсім підбилися в дорозі без попасу, а вони… Вони зголодніли не менше за коней, тільки про них кому який клопіт? Про себе вони повинні були дбати самі, так завжди водилося на завданнях, у всякому разі, із самої весни, коли Войцик прийшов у загін. Але в