Із вокзалу на завод він ішов пішки і був сам не свій від радості, не завважив ні міських домівок, ні трамваїв, ні пішоходів, — в уяві сяяла така новенька, зграбна вантажівка, що він готовий був нести її на руках до свого райпо. Звичайно ж, він незабаром поїде на ній по шосе, буде обганяти, доганяти вози, і всі дивитимуться, як хвацько і спритно він керує машиною. Ну, звісно, він не лихач, він не ганятиме машини дурно, він шануватиме двигун, не перекручуватиме його, боже борони, не перегріватиме, він уже знає чимало всяких шоферських секретів: що подужав сам із підручників, чогось навчили на службі, а що почув від старших напрактикованих водіїв. Він тільки боявся, щоб не сталося помилки, щоб на заводі не завернули його назад — він уже знав, що можуть причепитися до документів або сказати, що запізнився й автомобіль передали комусь іншому, організації якійсь чи колгоспу.
Помилки, однак, не сталося. У тісній заводській кімнатці з гратами на вікні вусатий похмурий начальник у білій толстовці, підперезаний чеченським, із безліччю дрібненьких металевих бляшечок ременем, перевірив його документи і повів на залитий мазутом двір. Вони йшли довго, завод був великий, протиснулися вузьким переходом поміж двома глухими стінками, перелізли через гору іржавої залізної арматури і тоді в кутку за трансформаторною будкою нерішуче спинилися. Біля плоту стояла його красуня, його півторатонка славетної на весь світ горьковської марки ГАЗ-АА.
Побачивши її, Буров скам’янів, у нього відняло мову, він не міг ворухнути язиком. Мабуть, бачачи його збентеженість, дядько в толстовці бадьоро вимовив: «Ось, будьте ласкаві, прошу любити і жалувати ваше авто. Лагодьте і їдьте», — і пішов у контору. А Буров усе стояв розгублено на місці — такого він не передбачав. Це був не автомобіль, а автомобільний труп, автобрухт, рештки іржавого металу і поламаного дерева. Обидві фари на чолі цього трупа були без скла і без лампочок, тонка смуга бампера жахливо зігнулася — мабуть, під час аварії — ліве крило хиталося на одному болтику, дверцята кабіни, звичайно ж, не зачинялися, бо не мали ручки. До того ж вони були поламані, так само як і весь лівий борт кузова, з якого стирчали кінці обламаних дощок. Брудні скати наполовину сплющилися без повітря, а в кабіні, коли туди він зазирнув, валялися на підлозі корба й порожня пляшка, поруч на обідраному сидінні лежав хвіст оселедця з клаптиком поруділого паперу. Шкала спідометра була видерта з м’ясом, оголені дротини висіли під кермовою колонкою. Побачивши це все, Буров ледь не заплакав від розчарування. Поторгав тугий кругляк керма. Думаючи, що нікуди йому звідси не зрушити, що це руйновище можна хіба порізати автогеном та здати на утиль, він підняв половину капота, глянув на запорошений, замащений двигун, який не протирали, мабуть, з часу його установки на автомобіль. Свічі, проте, були всі на місці, у радіаторі ніби щось хлюпало. Трохи підкачавши бензину, Буров установив корбу, міцно крутнув — раз, другий, третій… І ось диво: на четвертому оберті двигун почав працювати, затрясся, зачхав, — Буров швиденько повернув важілець дроселів, і поршні заходили веселіше — двигун завівся. Однак його шоферська радість була передчасною: незабаром оберти почали зменшуватись, двигун затрясся, затіпався і заглух. І хоч скільки потім Буров крутив корбою (аж спина змокріла), хоч як штурхав підсос, двигун не озвався, мовчав, нічого з ним зробити вже не вдалося.
Увесь той день до вечора він порпався біля машини, підкачав колеса, прибрав кабіну. Надвечір пішов у контору просити якусь машину, щоб відбуксувати полуторку в район. У конторі не було з начальства нікого, та й кінчався робочий день; стомлений і голодний, Буров переночував на обідраному сидінні в кабіні, і тільки вранці до нього задом підсунувся чотиритонний ЯС, який і взяв його на буксир. Поки вони виїхали з міста і потім повзли по шосе, Буров змокрів за кермом — від втоми і хвилювання; добре, що буксир був довгий і йому якось вдалося не стукнутися в задній борт того ЯСа. Після обіду, однак, він під’їхав до розчинених воріт райповського складу і, як виліз із кабіни, ледве не впав на землю від спеки і знемоги.
Усе довге літо потім Буров пролежав під машиною — розібрав її до останнього гвинтика: і двигун, і ходову частину, перебрав усі вузли й агрегати — чистив, змащував, регулював. Добра половина деталей була непридатна, треба було міняти, але де взяти нові? Разів із десять він їздив у Вітебськ, усе на той самий верстатобудівний завод, їздив в Оршу до знайомого залізничного начальника, заміняв передній міст, який райпо роздобуло аж у далекому прикордонному загоні за Полоцьком. Міст цей так само був далеко не новий, та все ж трохи ліпший за його дощенту розбитий. Півмісяця він протирав клапани, паяв радіатор і лагодив гальма. Коли ходову частину і двигун довів трохи до ладу, настала черга кабіни й кузова, але це вже було легше — тут він обійшовся своїм матеріалом. Ставши на тиждень столяром, він залатав дірки у кузові добре підігнаними дошками, а кабіну оббив цинковою бляхою, листів із п’ять відірвавши з даху містечкового монастиря при зачиненому костьолі, який давно вже нівечили люди. Залишилося пофарбувати все у якийсь пристойний колір, та ніде було дістати олійної фарби, і він місяць їздив з таким страхітливим виглядом — із цинковою кабіною та строкатим кузовом. І тільки наприкінці осені за два мішки капустяних качанів роздобув на станції піввідра жовтої фарби, якою і пофарбував полуторку. Машина стала досить пристойною і потім за дві зими і літо виїздила не одну тисячу кілометрів, певно, їздила б ще, якби не війна.
На третій чи на четвертий день від початку війни машину наказали відігнати на станцію, мали вантажити на платформу, щоб кудись відправити. Буров і відігнав, поставив в один ряд з іншими недоламками на товарному дворі, більше він нічого не міг зробити, бо сам поспішав із викликом на збірний військкоматівський пункт. Але сталося так, що ні він не потрапив туди, куди його посилали, ні його автомобіль не дочекався вантаження. Добряче він поблукав по жахливих дорогах війни, врешті змушений був повернутися додому, бо фронт випередив його непомірно, містечко зайняли німці, начальником над районом поставили бухгалтера Шалькевича, який став називатися бургомістром, швидко організували поліцію, що розмістилася в новому приміщенні районної лікарні. Там же він побачив одного разу і свою бідолашну полуторку, на якій тепер роз’їжджали поліцаї, а за її кермом сидів молодший Микицьонок що навчався в школі разом з Буровим, тільки йшов на три класи пізніше. Він і жив на сусідній вулиці, і колись, як дядько Гнат ремонтував свою вантажівку, вони разом допомагали шоферові. Микицьонок так само захоплювався технікою і вчився на водія.
Оте, що його автомобіль опинився тепер у поліції, відібрало в Бурова сон, він схуд, перестав їсти і навіть розмовляти з матір’ю, та вже думала — захворів. Але син був здоровий, тільки тижнями ламав собі голову, як відомстити поліції та й цьому Микицьонкові. Сотні варіантів помсти перекрутив він у своїй голові, але всі були небездоганними: або надто дрібними, або смішними, або й небезпечними чи зовсім не під силу. Але все одно він думав, прикидав, приміряв, наглядав. Мабуть, у грудні він уже знав певно, що зробить. Належало лише вибрати для цього зручний час. Цей Микицьонок з машиною в будні й свята пропадав у поліції, вночі машина стояла на дворі в лікарні, там була варта, туди підступитися було неможливо. На дорозі він так само нічого зробити не міг: у кузові машини завжди сиділи поліцаї з рушницями. Очевидно, в поліції була дисципліна, — звичайно, німці вміли наводити порядок, та все ж Буров кілька разів завважив, що Микицьонок іноді на короткий час заїжджав додому, заглядав до батьків, машина тоді стояла чи біля воріт на вулиці, чи він заганяв її у двір. За воротами, відомо ж, її не дістати, там на ланцюзі злющий собака. А ось біля воріт…
Але треба, щоб було темно, щоб його ніхто не помітив ні через вікно, ні з вулиці. І він щодня стежив уранці, як поліцаї виїжджають кудись на район, а ввечері — як вертаються.
У дворі за хлівцем він приладнав до стіни драбину, щоб швиденько вилізати по ній на стріху, зазирати через садки на сусідню вулицю, де видно було ріг Микицьонкової хати. Він давно вже підготував добрий квач на дроті, щоб дістати з бака бензину, приховав під стріхою півкоробки сірників. Одного разу він мало не підскочив з радості, коли на смерканні побачив машину біля Микицьонкової хати. Але, мабуть, пізно все ж побачив — поки він оббіг клуню і переліз через сусідів паркан, там уже з’явилися люди — два поліцаї прикурювали біля воріт, а Микицьонок, трохи покопавшись під капотом, опустив його, і вони швидко кудись поїхали. Він не встиг. Другого разу в кузові хтось сидів, мабуть, чекав на водія, який ненадовго забіг до хати. Зате третього разу він побачив свою бідолаху в найзручніший час. Тоді вже вечоріло, він їв бульбу за столом, сидячи в хаті, і поглядав у вікно, де між будинками на сусідній вулиці промайнуло світло від фар, — він зрозумів, що це Микицьонок. Залишивши на столі недоїдену бульбу, рвонув з хати, підхопив квач у сінях, витяг з підстрішка сірники, через засніжений і залитий помиями смітник вибіг на город, пробіг задвірками сусідньої садиби і з-під паркана глянув на вулицю. Машина стояла посеред дороги, якраз навпроти Микицьонкової хати, у двох вікнах якої ледве блимало світло гаснички. І Буров наважився. Він не так зрозумів, як відчув інстинктом: зручнішого випадку не буде. Це найзручніший.
Буров перескочив через паркан і кинувся до машини. Бензиновий бак був якраз із цього боку, тому через вікно з хати Його ніхто побачити не міг. Засніжена вулиця вся потонула в напівтемряві, хоч людину все одно було б видно здалека, але ніхто ніде не йшов і не їхав. Буров з усієї сили крутонув з горловини щільно закриту кришку (знав, вона завжди закручувалася туго) і засунув туди свій обкручений клоччям віхоть. Шкода, бензину було мало — десь половина бака, він відчув це, бовтнувши віхтем, і, витягнувши його до половини, черконув сірником. Певно, він усе ж хвилювався: перший сірник погас, погас і другий, тоді він узяв з пачки їх кілька і запалив. Коли сірники добре спалахнули, тицьнув ними у
