квач, той яскраво пихнув у самий низ кузова, вогнем ударив в обличчя (обпаливши брови), Буров усе кинув і скочив через пліт. Не озираючись, на подвір’ї відчув, як ззаду вогненно завихрилося, зашкварчало, спалахом освітило все довкола, побачив перед собою на снігу свою довгу тінь біля хліва і забіг за ріг. Далі, не оглядаючись, прибіг на власний двір і став біля дровітні — за садками і стріхами будинків шугало димне полум’я і чулися крики, — то були музика і видовище, веселіших за які він не пам’ятав у житті.
Машина згоріла дощенту, ремонтувати там уже нічого було, поліція її навіть не стягнула з вулиці, і її обгорілий скелет стояв там до середини літа, потім десь пропав. Але того Буров уже не бачив: тієї ж ночі — коли по нього прийшли поліцаї, він передбачливо сидів у хліві — городами подався з містечка у Сілецьку пущу. Там почався для нього новий життєвий етап, який лише б не скінчився разом із життям у цьому пристанційному лісі…
Буров лежав під стрімкою, голою знизу сосною, і Войцик якоюсь шматиною спробував перев’язати його. Рана була, мабуть, небезпечна — чи не розривною в лівий бік, крові напливло багато, Войцик у сутінках довго порпався під його сорочками, і Буров, хрипло стогнучи, лаявся:
— Я ж тебе послав пильнувати… А ти…
— А я й пильнував. Що ж я, винуватий, що вони з іншого боку? — щиро дивувався Войцик.
— Іншого…
Стоячи на колінах, Войцик нарешті обкрутив скривавлений живіт Бурова. По-справжньому перев’язати його не було як та й чим, і Войцик думав, що користі з такої перев’язки мало. Треба було б ще якоїсь шматини, але де ж її візьмеш у цьому безлюдному осінньому лісі? Він вовкувато глянув на мокрого від поту Сущеню, який понуро сидів поруч, і від нього, видно було в світанковому присмерку, ішла пара. Сущеня сох, віддихувався, спершись рукою на мох, і невесело поглядав на двох партизанів. Вони до нього не зверталися, ні про що не питали, ніби навіть злилися на нього, але не стріляли і навіть не гнали його. Йому ж іти звідси не було куди, і він сидів так, стомлено дихав, чекав. Правда, відчував, що, мабуть, ще буде потрібний; кволий Войцик навряд чи сам справиться з важким, зовсім уже знесиленим Буровим. Потрібна буде допомога. Певно, це саме відчув і Войцик, який, перев’язавши Бурова, все думав, що з ним робити, куди нести? І як нести?
— Ох, і наробив ти… Ох, і наробив! — стогнав тим часом поранений.
— Це ти наробив, — неохоче виправдовувався Войцик. — На чорта було лізти в ліс?
— Що ти розумієш, Войцик, — простогнав Буров і, ніби щось пригадавши, запитав: — Де Сущеня?
— Та ось сидить, — кивнув головою Войцик.
— Не чіпай Сущені, — виразно вимовив Буров і стих. Войцик затамував подих, ніби чекаючи почути від нього ще щось, але, не дочекавшися, знизав плечима під вогкою рудою чумаркою:
— Хай… Мені що. Тільки що командир скаже?
Буров на те вже не відповів, він зовсім якось недобре затих і лежав так, знесилено випроставшись довгим тілом, розкинувши худі в чоботах ноги. Знявши з нього ремінь з кобурою, Войцик підчепив його собі на чумарку і, мабуть, не збирався знімати. Але Бурову, звісно, було не до зброї, він знову знепритомнів.
Посидівши трохи, Войцик тривожно почав оглядатися:
— Ще доженуть і візьмуть, як ховрахів. Треба мотати звідси. — Він скочив на ноги. — Ану, давай, беремо вдвох!
Сущеня повільно, але з готовністю підвівся, підійшов до пораненого. Карабін Бурова лежав поруч, та тепер, при Войцику, він не наважився його взяти. Тоді карабін підхопив Войцик і, клацнувши затвором, закинув його на плече. На другому плечі в нього висіла своя довга рушниця, при боці наган на ремені. Мабуть, забагато для однієї людини набралося в нього зброї, але Сущеня не сказав нічого — зброя тепер його не повинна обходити.
— Так. Беремо!..
Войцик нагнувся до чобіт Бурова, а Сущеня взяв пораненого під пахви, піднатужився, знов завдав його собі на спину, і вони потягнулися сирим ранковим лісом.
Тим часом розвиднілось, угорі проступало хмарне холодне небо, в якому задумливо гойдалися верхівки сосен, голі березові верхи, — ліс був сповнений тужливого протяглого пошуму, який часом трохи спадав, щоб знов незабаром узяти свою невтішну жалобну ноту. Усе навкруги: і рідкі сосни, і кущі ялівцю, і голий тонконогий березняк, і з білого моху діл — сочилося набряклою вільгістю. Навіть сушняк під чоботами тріщав майже нечутно, ледве хрупав у пожухлій траві, на мокрому мосі. Зрештою, Сущеня вже не остерігався нічого, озиратися йому було дуже незручно, і він сподівався на Войцика: Войцик повинен дивитися. Він знав одне — терпляче волокти на собі тяжке тіло Бурова і тільки прислухався час від часу до його дихання на плечі: воно так часто завмирало. І тоді він думав: хоч би не сконав цей Буров. Він не знав ще, чим той тепер йому необхідний, але він чув, що той сказав Войцику, і, ніби потопаючий за соломинку, вхопився за ці його слова. Він убачив у них якусь несподівану ниточку, яка, може, вивела б його до своїх, — якби не врятувала життя, то хоч би застерегла від недоречної погибелі. Після всього, що з ним сталося, він уже не сподівався на життя, для нього найбільшою вдачею було б загинути по-людськи, полишивши по собі хоч непогану пам’ять. З якогось часу він уже почав розуміти, що йому не втекти від смерті, життя для нього зробилося недосяжним, знав, що з тієї пастки, куди його загнали вороги та обставини, порятунку не буде. Але хоч би не спаплюжити життя найдорожчих для нього істот — Анелі й сина. Про те він думав усі ці тижні, хоча, звичайно, інстинктивно ще ворушився, ніби змагався за життя, ніби на щось сподівався. Хіба на диво. Але, мабуть, якесь диво і сталося, його погибель відсувалася. Що буде далі, Сущеня, однак, не мав уявлення.
Вони довго брели так з пораненим, його незручно підтягували на сущенівській спині — і так і сяк; він уже добре надірвав їхні руки, а в Сущені й ноги підгиналися. Добре ще, думав Войцик, що цей Сущеня мужик дужий, один він, мабуть, не дав би ради з цим тяжким Буровим. Зрештою, тепер його більше, ніж Буров, який навряд чи довго протягне, непокоїв Сущеня: що йому з ним робити? Правда, поки що волочить справно, навіть не треба йому наказувати, але куди волочить — ось у чім річ. Войцик був родом з іншого кінця району, цього лісу майже не знав. Учора з Буровим він потрапив сюди вперше і тепер, по цьому бездоріжжі, зовсім втратив орієнтацію, і куди вони тюпали, не міг зрозуміти. Мабуть, треба було спитати в Сущені, але не міг він показати, що не знає дороги і не знає, куди йти. Так він може діждатися, що цей Сущеня ще заведе обох у якусь пастку, у самісіньке поліцейське лігво, тоді вже капут обом. І чому вони не застрелили його в Мостищі або на вигоні біля річки, навіщо поволоклися з ним аж у ліс? Але це все Буров. Чи не через свою ж дурість він тепер розплачується кров’ю? Та Сущеня все ж якийсь незрозумілий зрадник, диви, виніс безсилого Бурова і тепер не пробує втікати, бреде — куди й пощо? Мабуть же, знає, що чекає його, як винесе, а ось іде.
Знову ж, а як би він обійшовся сам, без Сущені?
Дивна ситуація, нічого не скажеш, заклопотано думав Войцик. І оглядався довкола, намагаючись побачити якісь знайомі прикмети, щоб упізнати місце, де вони вчора їхали кінно в Мостище. Тільки нічого знайомого не потрапляло на очі у цьому лісі, тягнулися здичавілі борові нетрі, шуміли, погойдуючи верхівками, стрімкі сосни, і їм ще не трапилося жодного разу ні стежки, ні якоїсь лісової доріжки. Добре ще, грунт був скрізь твердий, не треба обходити болота, але все одно вони знемоглися. Мабуть, усе ж помічник із Войцика в цій справі ніякий, мокрі чоботи пораненого все вислизали в нього з рук. Сущеня тягнув, поки, стомлено хекаючи, не прохрипів з-під Бурова:
— Ви киньте… Я сам…
Войцик і кинув, справді, йому вистачило двох важких рушниць на вузьких плечах і нагана, він так само вхоркався за цю ніч, та ще почав боліти шлунок — озвалася його застаріла виразка.
Іти без ноші в руках стало легше, він трохи віддихався і раптом у лісовім пошумі почув розкотисті відгуки кількох далеких пострілів — якраз у тому напрямку, куди вони простували. Войцик аж зупинився, хотів гукнути Сущеню, але той сам почув стрілянину і став — зігнутий у три погибелі під незручно розпластаним на спині тілом Бурова.
— Де це? У Бабичах?
— Може, й у Бабичах, — важко видихнув Сущеня.
«От же холера, — подумав Войцик. — Коли вже стріляють у Бабичах, то куди ж поткнутися?»
Мабуть, те саме відчував і Сущеня, який трохи поправив на собі ношу, непевно ступаючи, — через хвилину ще долинули два постріли, а потім усе заніміло. Вони ще постояли, тоді Войцик зайшов наперед і показав рукою трохи вбік від тих пострілів.
Вони знов рушили лісом, уважно прислухаючись крізь лісовий пошум, — поки що, правда, навкруги було тихо. Куди вони йшли тепер, уже не знав ніхто — ні Сущеня, ні Войцик. Незабаром, однак, натрапили на стару лісову прогіку, яка місцями поросла молодим соснячком, берізками, земля тут була піщана і йти по ній стало важче, ніж по моховому бору, в піску грузли ноги. Сущеня часто зупинявся, підтягаючи на собі важке тіло пораненого, що вперто сповзало. Буров спершу мовчав, мо, був непритомний, а потім став дуже стогнати, і Сущеня спинився. Вони обережно поклали Бурова, Войцик сказав заклопотано:
— Знов закривавився…
Він знеможено скинув зі своїх плечей рушниці й сів, де стояв, на суху, присипану глицею землю. Щось поміркувавши, Сущеня рішуче стягнув через голову свою чорну залізничну сорочку, швиденько скинув несвіжу, вицвілу від давності майку.
— Ет, ні чорта вже не поможе, — недовірливо сказав Войцик. — Тут уже стільки натекло…
Схилившись над пораненим, вони знову розгорнули поли мокрої шинельки, удвох почали обв’язувати майкою живіт. Щоб вона якось трималася там, витягнули із штанів вузький цупкий ремінчик і підперезали живіт поверх майки.
— Мені, видать, усе, — кволо простогнав Буров і помовчав. — Не донесете…
Удвох вони мовчки посиділи над ним, відпочиваючи і напружено думаючи, як бути далі,
