у сні, за народним повір’ям, означало біду.
Мабуть, він ще заснув, а як прокинувся, то вже світало, поруч проступало зів’яле листя, чорні гілки вгорі, і він навпочіпки виліз із куреня.
З-під сосен на прогалину повз сірий туман, огортав дерева, кущі, вогко стелився по траві, суцільно затуляв довкола близький ліс. Пересмикнувши від холоду плечима, Войцик трохи пройшов стежкою в сосняку і несподівано для себе вибрався на якийсь вузький порожній поруб. «Чи не та це просіка, якою ми вчора несли пораненого Бурова?» — подумав Войцик і, озирнувшись, радісно попростував у тумані.
Решту того нещасливого дня Сущеня скам’яніло і мовчки сидів біля мертвого Бурова. Спочатку він чекав, ніби дива, що той ще оживе, ворухнеться, озветься навіть, і час від часу торкав його за плече, тихо гукав: «Колю, гей, Колю…» Проте марно: Буров не ворушився й не озивався. Його обличчя, на якому відбилися страждання і мука, застигло під відрослою щетиною, ніби ображено заламані, засмаглі вуста були нерухомі, до рівного білого чола прилипло спітніле пасмо волосся. Руда мурашка звідкись вилізла на чоло, спинилася біля цього пасма, чогось почекала, шпарко скотилася по скроні в траву. Мабуть, пильнувати небіжчика тут сенсу вже не було, допомогти йому не можна нічим. Але ж і йти звідси… Куди Сущеня міг тепер піти? Та й треба було дочекатися Войцика, який щось забарився, не вертається. Хоч би де не наліз на яку біду, занепокоєно думав Сущеня. Клопіт цих двох партизанів якось непомітно зробився і його клопотом, і, втративши одного, він уже непокоївся за долю іншого.
Вітер шумів у недалеких старих соснах, і хоча тут, у хвойному гущаку, було затишно, Сущеня задубів од холоду та нерухомості — в одній сорочці, без спідньої білизни. Давно, з перервами, скрекотіла сорока, може, на нього, а може, на когось іншого. Сущеня встав, щоб глянути навкруги. Чорний наган, що стирчав з-під шинелі небіжчика, Сущеня обережно потягнув до себе. Мабуть, наган був заряджений, але Сущеня не став у нього зазирати, натискати на курок, щоб не клацнути чи, ще гірше, ненароком не вистрілити. Засунувши наган у кишеню, він обережно продерся поміж сосонок, виліз на просіку. Тут, однак, було тихо і порожньо, сорока також притихла, і він роззирнувся, маючи слабку надію побачити десь Войцика. Та Войцика ніде не було. Тоді він потиху вернувся до своєї прогалини і аж здригнувся від того, що тут побачив.
Близько до прогалини на тонких верхівках сосон сиділа ціла зграя ворон, які тихо погойдувалися на вітрі і все скоса позирали сюди, мабуть, на мертву людину на землі. Сущеня підняв голову: той перший крук сидів зовсім близько, на крайній сосні і, звісивши чорного дзьоба, втупився в нього — чекав. Сущеня обурено махнув рукою раз, другий,— крикнути він не наважився. І крук, мабуть, зрозумівши оту його нерішучість, навіть не ворухнув крилами — сидів, ніби прив’язаний, на гілці і тільки повертав чорною головою то в один, то в другий бік, щоб краще бачити довкола. «Ах ти ж триклятий», — сказав собі в думках Сущеня і пошукав на землі ломаку, щоб кинути в нього. Та ні ломаки, ні каменя ніде не було.
Подумавши, Сущеня заспокоївся — ну що йому той крук! Може, на живого не кинеться, а Бурова він уже захистить. Бурова він їм не дасть, поки сам живий. Може, тим і сплатить свій борг перед небіжчиком — усе ж Сущеня йому зобов’язаний. Життям зобов’язаний. Інша річ, чим врешті обернеться те його життя. Що принесе далі — рятунок чи гіршу смерть?
Вороння і неспокійне бажання дочекатися Войцика примусило Сущеню відмовитися від наміру піти кудись із цього місця, і хоч було моторошно й холодно, він терпляче чекав. Він сів на траву біля ніг небіжчика, зіщулився, зігнувся, засунув під пахви одутлі від холоду руки. Буров лежав у шинельці, що була йому тепер не потрібною, та Сущеня не наважився роздягнути небіжчика — не підіймалися на те руки. Він усе думав, що ось-ось з’явиться Войцик із підводою, і тоді вони поїдуть звідси. Куди поїдуть? А будь-куди, аби подалі від цього здичавілого сосняка, від вороння, може, кудись до людей…
Та минав час, а Войцик не з’являвся, ворони нікуди звідси не відлітали, озиралися, гойдалися на тонких верхівках, часом міняючись місцями, і все щільніше обступали прогалину. Під вечір їх зібралося тут із дюжину, і попереду, на самому вершечку сосни, ближче за інших сидів той перший крук — уперто і пильно стежив за двома чоловіками внизу.
Якось непомітно насунувся вечір; хмарне небо ще більше захмарилося, з-під сосняка виповзав морок, усе щільніше оповиваючи маленький клаптик прогалини. Три ворони з дальніх верхівок полетіли кудись одна за одною, решта ж лишилися, чогось терпляче чекали. А чорта б на вас! — лаявся в думках Сущеня, махаючи на них руками. Тільки дарма, людина їх не лякала, мабуть, вони розуміли марність її погроз. Здавалося, вони вже не збиралися нікуди летіти, може, мали намір і ночувати тут? Коли вже добре стемніло і проти неба можна було побачити одні почорнілі верхівки дерев, десь пропали в мороці й ворони. Однак час від часу там відчувався якийсь рух, деякі верхівки неспокійно погойдувалися, значить, вороння чекало.
Войцика ж не було.
Сущеню все більше розбирала втома. Уже кілька разів він ловив себе на тому, що починає дрімати, тоді тривожно прокидався, вставав, махав руками, присідав і схоплювався — розганяв сон і грівся. Але це не зігрівало, втомлювало ще більше: хотілося лягти і забутися уві сні. Зовсім знеможений, він врешті не витримав і ліг поруч з небіжчиком — боком на розгорнуту полу його шинелі. Буров давно вже застиг, віддавши землі рештки свого живого тепла, але Сущені все ж здалося біля нього затишніше, навіть наче аж безпечніше. І він затих зі своїми гіркими думками, щільніше тулячися спиною до закляклого тіла небіжчика. Думав, чому йому так не поталанило в цій війні, у чім його провина перед людьми чи перед Батьківщиною, самим собою? Чому саме йому випала така нелюдська доля? Чим він заслужив її?
Вся велика сущенівська сім’я без батька, скільки пам’ятав її старший Сущеня, жила в якомусь хворобливому прагненні до правди й чистоти у стосунках з іншими — односельцями, ріднею, сусідами. У роки своєї молодості Сущеня не міг уявити, як це можна, наприклад, позичити і не віддати або навіть не позичити комусь, хто просив, коли це можна було зробити. Самі жили трудно, можна сказати, бідно, кожний пуд зерна, кожен шматок сала, якась копійчина були дуже потрібні й самим, але коли приходила до них бідна безпритульна й одинока Христина з прижитим без чоловіка дитям, Сущені віддавали останнє — кусень хліба, чи якесь ганчір’я, чи карбованця на ліки. Воно завжди було шкода, завжди не вистачало собі, але мати та баба Федора в таких випадках казали, що не можна гнівити бога, не допомогти і без того покривдженій людьми і долею. Баба Федора старанно доглядала їх — малих і потім, як уже підросли, стежила, щоб не було ніякої несправедливості поміж ними, у стосунках з іншими, сільськими приятелями та сусідами, і часом, коли що ставалося, сварила своїх більше, ніж інших, хоч часто свої були найменш винні. Або й зовсім не винні, як у тому прикрому і пам’ятному випадку з Пилиповими сніпками.
Сталося так, що дядько Пилип, який жив на другому кінці села за станцією, возив біля їхнього города ячмінь від річки і згубив чотири сніпки. Сніпки ці бачили всі Сущені, і мати, і діти, і баба Федора — вони лежали собі на стежці весь надвечірок, дядько Пилип, мабуть, ще не помітив пропажі, а як помітив і назавтра вернувся по них на стежку, сніпків уже не було. Сніпки пропали. Звісно, дядько Пилип засмутився, коли почув від Сущенів, що сніпки ніхто з них не брав, а куди вони зникли — не знають. Посумував дядько Пилип та й пішов, а в Сущенів тривога, баба Федора ледь не плаче: це ж дядько подумає на них, Сущенів. Тих Сущенів, які за життя не вщипнули чужого стручка через пліт, чужого яблука не зірвали. Увесь вечір Сущені радилися, як же їм бути, щоб уникнути ганьби. Усе ускладнювалося ще тим, що свій ячмінь вони вже обмолотили, у сарайчику не залишилося жодного сніпка із зерном. І тоді баба Федора побігла через три хати до кульгавого Дмитра, у якого й позичила чотири сніпки ячменю, і Сущеня відніс їх дядькові Пилипу, сказав, що малі, пустуючи, учора прибрали зі стежки і нікому не сказали про те. Дурна взагалі ситуація, тим більше, що ті пилипівські сніпки дійсно хтось забрав із стежки. Але підозріння все ж було відведено від Сущенів, хоч і в такий недоладний спосіб. І баба Федора сказала: «А бог із ними, тими сніпками, тепер хоч спати будемо спокійно». І все воно було б добре, якби дядько Пилип не сердився, якби у душі в Сущені не залишилася маленька скалка: хтось усе-таки скористався з тих пилипівських сніпків і з сущенівської простодушності так само. Ну, але чи вперше і востаннє? Завжди в таких випадках баба Федора чи мати казали: «Та нехай, собі спокійніше». Вони дуже прагнули злагоди в сім’ї, спокою в душі, але ось нарешті оця його історія перевернула в Сущені все догори ногами і готова була відібрати життя, не тільки спокій душі…
Жахлива та ніч тягнулася для Сущені нескінченно, він то коротко дрімав, то прокидався від холоду і тривоги, підіймав голову, слухав. Коли почався дощ, стало зовсім кепсько, від дощу тут схову не було, хіба що хвойне гілля. Уже змокрілий, він перетягнув Бурова під розчепірені гілки сусідньої кудлатої сосни, врешті наважився, зняв із нього вогку, скривавлену шинельку, сам знов приліг до нього, як до живого, і разом накрився його шинелькою. Так стало краще, принаймні не текло на обличчя, а до небіжчика можна було притулитися спиною — навіть затишно стало в ямці під сосною. І він, здається, заснув.
Спав довго чи ні — невідомо, тільки раптом почув близький дитячий крик — плач дитини, він відразу впізнав той голос,— то був його Гришко. І плач був такий розпачливий, стільки в ньому було відчаю, що в Сущені обірвалося серце, він кинувся на голос — за ріг хліва, у городчик, здалося, саме там плаче синок. Та плач почувся вже далі — за крайнім рядом вишняка в саду. Боячись запізнитися, Сущеня побіг туди,
