з тихою образою мовив Сущеня.— Ви ж кажете: у Бабичах німці?

— Ну, німці.

— Значить, лише сюди. Через шосе.

Так, мабуть, справді через шосе, іншої дороги в пущу нема. Може, вперше Войцик подумав, що Сущеня йому потрібний, що без нього він знову заблудить у цьому чортовому лісі. А заблудившись, недовго налізти на рожен і розпрощатися з життям. Цей хоч знає місцевість і, може, ще виведе до своїх.

От якби він був свій, чесний чоловік, а не зрадник!

Але ж якби був свій, а не зрадник, то, мабуть, не довелося б їм тут швендяти і Буров би не лежав тепер на вогкому мосі, задерши догори щетинисте підборіддя. Якби не був зрадник. А він ще й з наганом, думає, мабуть, що Войцик забув про той наган Бурова і не відбере його назад. Але треба відібрати. Коли не тут (щоб не загострювати ситуації), то вже за шосе, мабуть, треба відібрати. Усе ж зрадник, яких тепер, у війну, розвелося немало — одні самі ставали зрадниками, за власним бажанням, так би мовити, з якихось корисливих міркувань, інші — з безвиході, страху, боячися за життя, за дітей, сім’ю. Але те не міняє суті, зрадник є зрадник. Не дивись, що якийсь там прикинувся смирним і навіть готовий нав’язати тобі почуття жалю до нього, а потім… А потім — ніж у спину, кулю в спину. Хто знає, що в нього в голові, у цього Сущені, чого там його навчили в поліції. Коли вже побував у них, добра не чекай. Мабуть, завербували, примусили чи вмовили і дали завдання. Інакше б живого не випустили. Войцик усе розуміє, його не ошукаєш. Дещо побачив за життя, дечого навчився.

Вони полежали на мосі, трохи відпочили, тривога від стрілянини помалу вляглася, тим більше, що стрілянина якось втихла. Тоді знов пішли в тому ж напрямку — до шосе. Тільки тепер ішли обережніше: попереду Сущеня зі своєю ношею, кроків п’ятдесят за ним — Войцик. Часто спинялися по одному чи обидва разом і слухали. Туман не щезав увесь день, хіба трохи порідшав під вечір, угорі потягнуло лісовим шумом, від легкого вітерця трохи заворушилися верхівки сосен. У цьому пошумі стало, проте, гірше чути, і вони знов попадали від несподіваного гуркоту, що почувся попереду. Лежачи, збагнули: мабуть, підійшли до шосе, там, десь близько, проносилися машини. Правда, через зарості підліска їх не було видно, як не видно було й шосе.

Коли гуркіт трохи вщух, Войцик, пригнувшись, підбіг до Сущені:

— Шосе, так?

— Шосе.

— Що ж робити? Перейдемо?

Перш ніж відповісти, Сущеня послухав. Ліс слабо шумів, як і раніше, але автомобільний гуркіт помалу вщухав, оддаляючись праворуч; ліворуч лісовий простір огорнула тиша. Хоча, звичайно, кожної хвилини там знов могли з’явитися машини.

— Може, краще вночі, як стемніє, — непевно заперечив Сущеня.

— Ну, скільки чекати…

— Та так, треба було б почекати.

Сущеня залишився лежати — ницьма, під кущем ялівцю, все вдивляючись у підлісок, у напрямку недалекого вже шосе. Йому було однаково, коли переходити, знав, що нічого доброго його на тому боці не чекає. Як, мабуть, не чекає ніде. Та він почав уже звикати до своєї нової ролі — провідника чи навіть партизана і старався виконувати її справно. Проте, щоб виконати свою роль справно в його становищі, треба було слухатися цього партизана Войцика, тепер ніби як начальника. Ота слухняність давала йому слабку надію, яка і вела його весь день по лісі. Може, Войцик таки зрозуміє, що Сущеня все робить із доброї волі, без жодної принуки. Хай він пам’ятає, а при нагоді й засвідчить.

Вони пролежали так, може, і не дуже довго, на шосе було тихо, мабуть, не проїхало жодної машини. Не було чути і стрілянини. Вітер угорі потроху влігся, так і не розігнавши туману, який став навіть густішати на схилі дня, за час їхнього чекання. Так, туман густішав, Войцик зауважив це по тому, як у сірому надвечірку оддалік закурів підлісок. Довго лежати на вогкій землі було неможливо: стало холодно, дрож проймала тіло, і Войцик тихо гукнув:

— А якщо тепер, га? По одному?

Сущеня підвівся, сів, озирнувся. Він не перечив, але й не поспішав погоджуватися, він примірявся.

— Треба подивитись. Як там, на шосе.

— Ну, подивись. Тільки недовго.

Важко ставши на ноги, Сущеня пошкандибав у підлісок, а Войцик раптом засумнівався: даремно пустив. Про всяк випадок він із рушницею відбіг трохи вбік і сховався за комлем товстої сосни. Глянувши з-за неї, побачив, що Сущеня обережно, крадькома пробирається до шосе, часом його затуляв березнячок підліска, але він виринав в іншому місці. Потім його зовсім заступив чагарник, і Войцик розслаблено опустився під деревом.

«Чорт його знає, що то за чоловік, — подумав він. — Ніби як свій? Чи, може, підладжується, щоб обдурити?» Звичайно, його треба дуже остерігатися вдень, але як же вночі? Ні, залишитися з ним на ніч Войцик не мав наміру, він відчував, що треба було якнайшвидше звільнитися від того Сущені. Перейти шосе і стрельнути. А то ще стрельне самого…

Однак поки що нічого не сталося. Сущеня швидко виринув із кущів, і Войцик підійшов водночас з ним до розпластаного тіла Бурова.

—Ну?

— На шосе порожньо, — сказав Сущеня. — Ніде нікого.

— Тоді підемо,— вирішив Войцик.— Поки нікого нема. Трохи зачекаємо і підем.

— Добре, — покірно озвався Сущеня.

Вони знов опустилися на мох по обидва боки від Бурова, який із закинутими руками, у чорній кортовій сорочці лежав боком. Скуйовджене волосся на голові і широкі плечі були обліплені павутинням, обсипані глицею, чоботи низько сповзли з ніг, і все тіло здавалося неприродно довгим і незграбним. Сущеня поправив на його животі перекручену, мокру від крові сорочку.

— Давно знайомі були? — запитав Войцик.

— Змалку. Через вулицю їхня хата стояла. Він, правда, молодший був. Усе до шоферства тягнувся.

— Так … — сказав Войцик, щось починаючи розуміти. — Ось це і підвело. Його і тебе.

— Воно, може, і так, — неохоче згодився Сущеня. — Та тільки мене підвело не те.

— А що ж іще?

Сущеня важко видихнув, зчепив пальцями руки:

— Що не вмер там, у поліції, ось що.

— Це, може, й правда, — подумавши, сказав Войцик. — Поспішати помирать не варто. Буров от поспішав. Через свою дурість.

— Буров дочасно, так. Молодий ще… Шкода!

— Тобі чого шкодувати?

— Бо через мене ж нібито. Але я ні при чім. Чи ж я хотів? Я тільки там, у багнюці, не хотів лежати.

— От міг би в багнюці, Буров живий був би. Чи не так?

— Та, мабуть, так, — поморщився Сущеня. — Але ви вже скажіть там командирам…

— Що сказать? — насторожився Войцик.

— Ну, про мене, як щось… Як не дійду. Усе ж у мене жінка, дитя…

— А, ось воно що! — здогадався Войцик. — Це скажу. Не турбуйся. Ще, може, і написати доведеться.

— Написати — це добре. Усе-таки документ.

— На документ сподіваєшся? — здивувався Войцик.

— Ну, все-таки, може, розібралися б колись.

— А все ж завербували, так? Ну, признайся!

Войцик кинув на Сущеню пильний, допитливий погляд, у того болісно пересмикнулися губи.

— Якби ж завербували, так ні! Вербували, ага! Але я не міг. Ну, не міг я, і все.

— Так уже і не міг, — сказав перегодя Войцик. — Адже брешеш, правда?

Сущеня щиро здивувався:

— Ну як же можна, поміркуйте самі! На таке діло! Мало що себе загубиш, так ще ж і сім’ю… Як же їм жити? Якщо залишаться живі.

Він говорив це нібито щиро, зазначив у думках Войцик. Ну, а взагалі, була певна рація в його словах. Та все одно повірити йому Войцик не міг. Войцик за своє життя вже звідав, як досконало маскується ворог, як хитрує, прикидається своїм, другом, навіть партійцем, щоб потім вибрати час і ошукати.

Як той Хмелевський. Скільки років прикидався, сукав свій шкідницький мотузок, організовував слабкі колгоспи… Та все-таки викрили розумні люди і покарали нещадно. І хіба один Хмелевський? А директор школи Протасевич, а міліцейський начальник Лакцьонок, голова райспоживспілки Кузьмич?.. Та в кожному селі, у кожному колгоспі. А в області? Скрізь були вороги, шкідники, зрадники, — так це ж лише перед війною. А що почало робитись у війну! Викривали і карали. Дуже багато було уроків тієї класової боротьби, навіть і дурень чогось міг навчитися. Ні, мабуть, на те вона і пильність, щоб завжди бути напоготові, бути насторожі, не дати себе обдурити. І щоб серце не розм’якло, щоб із непримиренністю не лише до сусіда, щоб і батько з матір’ю були під підозрою. Мало що може статися! Часом, може, і незрозуміло щось, і сумнів бере, а то і жаль ще візьме — особливо коли знайомий, друг, земляк. Але оте жіноче почуття милосердя належало заглушити в собі, зціпити зуби і спромогтися на те, чого вимагає непримиренний класовий принцип. Звичайно, буває огидно, страшно, а то й не стає рішучості. Та це тому, що у Войцика слабкий характер, що зробиш? Видно, мало він його вдосконалював, цей характер. Ось і тепер… Але тепер зрозуміло, бо їм деякий час треба діяти разом, хоч би перенести труп Бурова на той бік шосе. Тому Войцику, мабуть, зручніше прикинутися, що повірив.

— Ну, воно по-всякому буває. Відомо, війна, — навмисно примирливим тоном сказав Войцик.

Але ті його слова Сущеня підхопив і заговорив з незгодою, із стишеним запалом у голосі, чим навіть здивував роздумливо-настороженого Войцика.

— Ось ви кажете — війна! Що все буває… Але ж чи за рік тієї війни так усе змінилося? Хіба люди так швидко можуть мінятися? Щоб перед війною один, а у війну інший. Я тут усі тридцять сім років прожив, мене всі знають. Завжди всі поважали, ні з ким не посварився ні разу. То чому ж тепер перестали вірити? Ось що виходить, що німцям вірять, а своїй людині — ні. І сусіди, і ви. Жінка навіть і та сумнівається. Перемінився! Як це я перемінився, коли мене народили таким? — із тихим обуренням говорив Сущеня, трохи навіть підвівшись на колінах.

— Е, ще як міняються! — сказав Войцик. — Особливо нестійкі елементи. Коли жити захочеться…

— Саме так: якщо жити хочеш, то як же на гірше мінятися? Це коли вже смерть, так, може, все одно. Але живий на живе сподівається. Хай не для самого, так для дитятка, може. Коли кому жити пощастить…

Зіпершись на відставлену руку, Войцик поглядав у недалекий затуманений підлісок, не дуже уважно слухав Сущеню і думав, що так