важче було вилізти по схилу. Навколо, як і дотепер, лежала тиша, навіть не гули дроти вгорі, і він, шумно дихаючи, кинувся сіножаттю до річки.
Останні кроки до того місця, де лежав Буров, він ледве подолав: знесилений раптовою втомою, все ж дістався з убитим на плечах до другого вбитого і разом з ношею впав на землю. Здається, сил уже в нього не залишилося, бо не залишилося надії, усе зайшло в глуху безвихідь, і тільки ще недоладно продовжувалося його життя, яке тепер було йому невідомо для чого. Що робити із своїм життям? Чим захистити своє життя і чи варто захищати його взагалі? Хто матиме щастя від такого врятованого його життя? Хто зрадіє тому життю, коли вже самому воно не на радість, а на муки, безпросвітні нестерпні страждання?
Трохи полежавши, він заворушився, сів. Випроставши ноги, сидів на вогкому пагорбку. Крізь туман і голе віття кущів унизу по-нічному тьмяно й сонливо поблискувала річка, і побіч лежали двоє убитих. Дивно, вони приїхали на станцію, щоб забити його, та все сталося інакше: він ось живий, а вони мертві. І що дивно: немає з того радості. Ніби він так само вже мертвий.
Сущеня потягнувся, поправив Войцика — перекотив його на спину. Потім, подумавши, став на коліна, підтягнув під пахви його тонкувате, ніби в підлітка, тіло, поклав поруч із Буровим. Два партизани, як у строю, — плече в плече. Тільки один босий, обидва в сорочках, без шапок. Старший і молодший. З вільними руками, без зброї.
Зброя була в нього — чорний міліцейський наган із сімома патронами в барабані. Але нащо йому сім патронів? Йому потрібний лише один. Щоб підвести останній підсумок життю. Чи ж викараскатися з цього глухого кута, у який загнали його німці, війна, життя?.. Сумлінно, як усі, на рівних правах з усіма людьми жити він не міг, а несумлінно не хотів. У нього була жінка, рідня, зростав синок Гришко, — як було класти пляму на їхні долі? А не заплямувати було вже неможливо. Усупереч своєму бажанню, усім своїм намаганням. Що ж йому ще зосталося?
Та, мабуть, усе має свої закони і свій сенс. Людина не все може. Часом вона не може нічого. Загинули ж ті люди, партизани й патріоти, чим він кращий від них? Він же в їхній смертний час був разом із ними і вже хоч би тому заслужив таку саму смерть. Хай йому дарують люди, жінка Анеля, синок. Він старався бути добрим чоловіком і батьком, та війна чи нещаслива доля стали сильнішими за нього. Бог бачить, як він любив їх і скільки уже натерпівся! Певно, було б усе інакше, коли б не ця його любов, якою скористалися, все врахувавши, ті, що загнали його в цю пастку, зробивши з них заложників. Німець Гросмайєр скрутив його долю, але він не переможе його волі. Його вольная воля, — може, те єдине, що залишилося не підлеглим нікому. Усе ж таки він помре на свій вибір… Хай хоч це втішить його в гіркій недолі. Іншого заспокоєння він собі не знаходив…
Нічною порою група підривників партизанської бригади дядька Сашка пробиралася в туманній сльоті по шосе, щоб замінувати міст через Ресу. Хлопці трохи заблукали звечора і вийшли на дорогу збоку від моста. Щоб знову не блукати вночі і заощадити час, вони пішли понад схилом. Ішли мовчки, насторожено, слід у слід за переднім — старшим групи, військовим сержантом з оточенців. Сіл поблизу не було, поліція вночі не дуже нишпорила по цій лісовій дорозі. Та все-таки…
Та все-таки трохи осторонь і звіддаля несподівано пролунав постріл — негучно ляснув у тумані, і хлопці всі разом присіли. Та пострілів більше не було. Хвойний бір за дорогою мовчки чорнів у туманних сутінках, по другий бік, за сіножаттю, взагалі мало що було видно. Десь угорі, за хмарами, вже зійшов місяць, трохи підсвітив ніч, яка, проте, мляво затаїлася в сірій туманній пелені.
— Так, балується хтось… Дурень якийсь, — тихо сказав той, що йшов за старшим. Старший недовірливо покрутив головою у пілотці, послухав і, мабуть, нічого більше не почувши, з осторогою пішов далі.
Інші потягнулися слідом.
Їхній головний клопіт чекав їх попереду.
ОБЛАВА. Повість
I. Людина у плавнях
Низький берег річки, з розкиданими по ньому пухнастими купками лозняка та гривками поруділих берізок, дружно зеленів пізньою осінньою отавою. Скрізь було мокро, находжено, мох часом осідав під ногами і тоді з-під нього чвиркала каламуть. Та мох не дуже провалювався, баговиння не було. Це тепер, восени, плавні набрякли від вологи і стали неначе болото, а влітку, під час сінокосу, тут було скрізь сухо, вільно ходили косарі і жінки, і навіть їздили кіньми, коли звозили сіно. Де-не-де ще й тепер виблискували водою сліди від кінських копит. Після дощів прибережне болото широко розлилося, затягнуло й луку понад річкою, і вона, як тісто на дріжджах, почала підніматися, спухати м’яким вологим мохом. Шкіряні постоли на ногах у чоловіка розкисли, онучі наскрізь змокріли. Та чоловік цього не помічав і вперто кудись крокував поміж кущами. Довкола стояла тиша, ніде не було нікого. Люди поралися на полях, вибирали картоплю, навіщо кому тепер оця далека низинна лука? Чоловік, любонь, знав про це і все ж відчував себе непевно, було йому неспокійно, тривожно; хода в нього була така насторожена, що здавалося обізветься десь грак — і він здригнеться й обімліє на місці.
Був він уже немолодого віку, довгоногий, широкий у плечах і дуже худий, з тонкою жилавою шиєю. На давно не голеному обличчі простуджено червонів гострий ніс, з-під світлуватих брів сторожко поглядали сірі очі. Рот у нього був трохи відкритий — від утоми чи особливої пильності, а з-під обвислих вусів стирчали два нижні зуби, інших спереду не було видно. Дихав чоловік натужно й часто — все ж таки, видно, далося йому взнаки це ходіння по болоті. Одягнений він був у ношену й переношену селянську сірячину — чумарку, залатану на плечі клаптиком чорного сукна: на запалому животі скособочено теліпався ремінець. На голові прим’ята кепка, що давно вже втратила свою колишню форму, видно, носили її не один уже рік. Так само, як і полотняні штани, що спереду і ззаду були заліплені давніми латками, до яких причепили новіші. Цілими на людині були, мабуть, тільки її постоли. Хоч і розкислі від води, але з міцної сиром’ятної шкіри, зашнуровані перехрестям мотузяних волоків, кінці яких, міцно обкручували холоші отих непоказних штанів. Нічого при собі в чоловіка не було, ані ноші якої, ні клунка, вільні руки його, проте, не метлялися, а, напівзігнуті, напружено висіли по боках.
Видно було з усього, що чоловік давно вже йшов один, звик до своєї самотності і старанно обминав людей. Люди для нього були найбільшою небезпекою у полі, на дорогах, чи не тому він вибрав шлях якнайдалі від доріг, поселень, ішов лісом або болотом? За час довгого і важкого блукання він одвик од людського голосу, сам мовчав, лише думав, думав, думав до болю в голові і безперервно роззирався довкола. Слух у нього став таким гострим, що він легко вловлював пташине шарудіння в кущах, за версту чув стукіт коліс на дорозі. Легкі дитячі покрикування підказували йому, де пасеться сільське стадо. От їх він не боявся, вже тричі, натрапивши на пастушків, він розживався в них на шматок хліба чи картоплину, одного разу покуштував навіть трохи сала. Сало дала дівчинка, що разом із ще однією такою самою малою пасла шість корівок на стерні під лісом, і він, вилізши з кущів, спочатку спитав, що за село віддалеки на пагорбку і як звуть дівчинку. Мабуть, вона таки налякалася, але відразу витягла з кишені батькової, видно, свитки загорнутий у чисту шматину свій обід і мовчки віддала дядькові. Він узяв, відійшов і, хоч був зголоднілий, наче вовк, їсти не зміг — так розтривожив його той ясноокий погляд дитини, що несподівано нагадав йому його власну донечку Олечку. Відійшовши ще трохи, він занурився у гущавину і не стримався, — може, вперше з того часу, як поховав донечку. Не судилося їй побачити свою земельку. Прибрав бог на чужій стороні, навіки заспокоїв на піщаній кручі біля далекої холодної річки.
А батько дійшов.
Прибережна лука разом з рікою круто повертала вбік, попереду поміж кущами засинів островок сосен на пагорбку, і Федір Ровба вповільнив кроки, готовий зовсім спинитися. На обличчі його відбився вираз туги, навіть болю, зморхле, защетинене лице його зібралося в ще більші зморшки, неначе він збирався заплакати. Та й справді ледь не заплакав, розчулений, бо, може, вперше впізнав пам’ятне з дитинства місце — отой піщаний пагорбок серед плавнів, на якому і взимку, і влітку зеленіла купка стрімких старих сосен. Там, знав, була дорога, якою він колись їздив на станцію, до містечка, малий — з батьками на ярмарок, потім в район до начальства, декілька разів возив поставки зерна, податок простий і двічі — твердий. Пагорбок, здається, не змінився за всі довгі п’ять років, поки Федір не бачив його. Хвойки-сосонки стали навіть ще кращими, пухнастішими, неначе посилали йому вітання з того давнього самотнього дня, коли він востаннє дивився на них з воза, їдучи дорогою на станцію.
Дуже йому хотілося підійти до пагорбка, щоб глянути на знайомі, кольору міді крислаті стовбури, сухий піщаний діл, та він не пішов. Близько було і так кортіло, але… Попереду, авжеж, чекали на нього ще рідніші місця, а там, за пагорбком, на дорозі могли з’явитися люди. Свої, знайомі, односельці. Але зустрічі зі своїми і знайомими він боявся більше за все.
«Боже милостивий, чому я такий нещасливий? — звично подумалося йому, як думалося чи не щодня протягом усіх п’яти років його поневірянь. — Живуть люди, спокійно ходять по цій земельці і, мабуть, ніхто не знає, як без неї. А я…» А його колись силою відірвали від неї. Здається, здичавіло його нутро від розлуки з нею, спорохнявів розум. Двічі за останній рік він утікав — по-дурному, без підготовки, і ніякого тобі везіння, де вже тут домогтись удачі. Але ось пощастило врешті, коли вже згубив останню надію. Здається він насправді скоро побачить свій рідний куток, своє поле, стріхи маленького підлісного сільця Недолища, з його немальовничими полями, болотистим вигоном і переліском, де проминули його молоді літа, де майбутнє колись покликало його до незабутнього оманливого щастя. Невже це таки можливо? Від пагорбка до кінцевої мети його
