картопельки для худоби. Не мала часу погрітися навіть і в морози, холоднечу, коли люті вітри наскрізь продували їхній хутір. А тепер навіки заспокоїлася і ніколи не погріється, лежачи в чужій землі на краю сумного болотяного кладовища. Хворіла вона недовго, перед тим, як злягла, щодня мусила ходити на лісорозробки, де з бригадою таких, як і сама, жінок, збирала і палила гілляки. Занедужала вона вже давно, з осінніх злив, дуже кашляла по ночах, скаржилася, що боліло в боці, але до лікарів не хотіла — боялася лікарів, так само як і начальства, старалася нічого спільного з ними не мати. Узимку їй трохи допомогла замовляннями стара Банадисиха, землячка, що її було вислано десь з-під Орші, казала тоді, буцімто полегшало. Але ненадовго. Саме в чистий четвер ледь прийшла з ділянки, лягла і більше не встала. Не було йому як і доглянути, самого виганяли щодня на трелювання, готувалися до весняного сплаву, треба було запасти багато дерева до льодоходу. Начальник дільниці нікому не давав і дихнути, бригади працювали в лісі від світанку до смеркання. І він, умиваючися в душі гіркими сльозами, залишив її на малу Олечку, що цілий день то плакала, то співала мамі тоненьким дитячим голоском її улюблену «Перепілочку». Мабуть, так вона і відійшла з цього світу під жалісну пісню донечки, і коли він приплентався ввечері в барак, Олечка сиділа тихенька, зажурена, сказала: матуся спить. Він кинувся до своєї Ганночки на нари, термосив її, гукав до неї, потім він розгорнув шмаття, яким вона була накрита — Ганночка вже захолола. Удвох з Олечкою почали плакати — вона голосно і невтішно, він — мовчки, душачися сльозами.
Назавтра його вивільнили від роботи, нарядник сказав незадоволено: на півдня. За ці півдня треба було викопати могилу, змайструвати якось труну, відвезти на кладовище, що було на краю поселення, на болотяній голій низинці. Кладовище було нове, може, другий рік як почали там ховати, хоча хрестів зібралося вже багато — спецпереселенці помирали дружно, особливо старші люди — не приживалися на тій дикій землі. Зрештою, умирали і молодші — від надмірно важкої праці, голоду, сухот, що валили з ніг навіть дужих молодих чоловіків. Правда, розумні люди казали — найбільше від суму-туги за рідними місцями, бо нудилися світом від вічного з ними розстання. Воно, може, і правда.
Саме наближалася весна, на пагорбках уже танув сніг, хоча в тій низинці за селищем він лежав товстим затверділим шаром. Федір годину зішкрібав його лопатою, потім кайлував землю. Викопав неглибоко, може, по пояс, не більше, довбати далі не стало сили, а ще — не було часу, він дуже боявся спізнитися, не встигнути за півдня. Усе кинув, побіг майструвати труну. Теслярувати він трохи вмів, руки змалку були призвичаєні до нехитрого інструменту, але потрібні були дошки. Завідуючий господаркою, до якого він подався в прибудову зі своєю бідою, копирсався в паперах, довго мовчав; у порозі мовчав Федір, терпляче чекаючи на відповідь. Нарешті завідуючий підвівся, неспішно закурив і з великою неохотою подався на задвірки, де було поскидано чимало дощок, присипаних снігом, товстих і тонких, сороківок і двадцяток. Іншого розпилу також тут було повно, лежали штабелями. Але цей похмурий чоловік показав йому на кінці обаполків, що стирчали із снігу, і процідив крізь зуби: «Он, тягни. П’ять штук і не більше».
І Федір почав вибирати щось ліпше з тих сирих, умерзлих у сніг обаполків. Витягнув п’ять штук, сукуватих і неокорованих, і, зціпивши зуби, потягнув їх до бараку, де якось-таки збив труну. Плакати хотілося, глянувши на ту труну, в якій судилося Ганночці знайти свій останній притулок.
Ховали вдвох з Банадисихою, інших брати з роботи не дозволили. Удвох поклали важку обмерзлу труну на сани-водовозки, Банадисиха з Олечкою примостилися обабіч труни, а він помалу повів за вуздечку стару підсліпувату кобилу. Одно добре, везти було недалеко. Банадисиха ззаду тихо бурмотіла молитву, а він, згорьований, знесилений, думав, що й собі треба слідом за дружиною. Жити так, як вони жили тут, було неможливо, краще смерть. І мабуть, помер би, якби не Олечка. Дівчинці йшов десятий рік, удалася вона не по-дитячому розумною, серйозною, ніколи й не всміхнеться. І він думав: мо, хоч вона доживе до кращих часів. Дуже хотів, щоб дожила. Та не судилося це і Олечці.
…Але що ж робити далі — він не знав. Він збився з пантелику на своїй садибі і стояв приголомшений. Раптом усі бажання зникли. Головне — щезла мета, яка вела його упродовж тижнів через усі терни сюди, на рідну землю, у свій куток. А ще недавно для нього було над усе — дійти, доповзти, щоб хоч одним оком глянути і померти. О, померти тут, піти на вічний спокій і знайти тут останній притулок було б для нього найбільшим щастям, про яке він і мріяти не міг.
Але що робити, поки він живий, куди податися? Піти до когось на село він не мав права, щоб не накликати на людей біду, та й себе не виказати. Поки ніхто із села його не зауважив, він міг ще розраховувати на якусь волю, вона одна його і надихала, давала сили жити. А якщо побачать, пізнають — тоді, мабуть, міліція, тоді все і скінчиться. Знову те, що гірше за погибель? Ні, тоді вже хай смерть. Але тепер уже в своєму кутку. Уже до самої смерті його звідси не виженуть.
Тим часом зовсім стемніло, піднявся пронизливий вітер, і Федір почав мерзнути, аж трусило його від холоду. Де ж тут сховатися від вітру? Хоч би якусь халабуду, якийсь курінь залишили, хоч би конуру собачу, де жив їхній Лобастик, ласкавий молодий собачка, якого вони придбали на хутір незадовго перед висилкою. Так ні ж, не залишилося нічого. Усе знищено, одне слово — пустка. Але ж і йти йому звідси не було куди, і він не йшов. Довго тинявся туди-сюди, оглядаючи темні густі зарості будячиння, кропиви. Знов заліз на рештки своєї печі, постояв там і сів, стояти вже не було сили, боліли ноги. Сидів, думав. Про минулі роки й минулі клопоти. Про марні, не здійснені сподівання. Про жінку Ганночку. Як мали вже ставити зруб, під червоний кут поклали царський карбованець і пов’язь — її і його мотузки-волоки. Щоб багаті були і щоб жили добре, не сварилися, не розлучалися. Отож і не розлучилися до самої її смерті. Добра була в нього жінка: і працьовита, і розважлива. Федір не пам’ятав навіть, чи було таке, щоб посварилися. А щастя було так мало. Та чи ж вони винні? Таке випало їм життя. Поманило щастям, наче маревом, а донесхочу наділило роботою, клопотами, бідою. Думав: нехай, вони витримають, може, хоч дітям буде легше. Усе-таки одержали землю, не будуть батрачити, як колись батрачив він, Федір. І правда, синок Миколка дуже старанно брався до землі, до господарства, рано почав працювати плече до плеча з батьком. Любо було глянути, як він прокладав борозну новеньким синім плугом чи як на покосі йшов із дорослими чоловіками. Та несподівано якось наліг на науку — спочатку в школі, тоді, як до комсомолу вступив, — збори, мітинги. Організували осередок, призначили його секретарем. І вже не до господарювання… Але батько все думав: нехай! Може, в люди вийде, а він уже якось переб’ється і без помічника. Звичайно, легше не стало. Особливо, як син перебрався в район і зовсім забув дорогу в Недолище.
Миколка, звісно, хлопець розумний, освічений, нерівня батькові. А те, що відбився від господарювання, може, й на добре. У тому, мабуть, його порятунок, інакше де б він був зараз? У Котласі чи й ще далі. А так начальник у районі. Нікому Федір не писав із висилки, а швагрові Томашу якось надіслав листа (ще як була жива Ганночка) і через півроку отримав відповідь. Томаш не писав, як живе, ні слова про порядки в районі, все більше — про здоров’я, а в кінці повідомив, може, найбільш приємну новину, що Миколка повернувся з Червоної Армії і тепер великий начальник у районі. Ганночка, може, вперше за роки, щасливо заусміхалася, Олечка заплескала в долоньки, а він задумався — радо і заклопотано водночас. Хіба це жарти: син розкуркуленого — начальник. А якщо довідаються?
Потім Федір чимало ночей думав про це, про сина, його начальницьку посаду, непокоївся, переживав. І все крутилося в думці, що сказав Сталін: син за батька не відповідає. Ці слова він читав у газеті, багато разів чув від людей. Мабуть, і справді так. Коли Миколку поставили в районі за начальника, то, мабуть же, знали, де батько й мати і з якої сім’ї він походить. А може, дійшло до них нарешті, що розкуркулили неправильно, незаслужено, тому і син ні при чім. Тим більше, що він давно вже не жив з батьками, працював у райкомі, потім служив у Червоній Армії, навіть був командиром.
І все одно Федір не писав синові, не міг у собі подолати чогось, чи страху, чи перестороги, хоч дуже просила жінка, аж заплакала одного разу. А він боявся, не за себе, звичайно — за сина. Думав, якщо можна, Микола сам дасть про себе знати. Писав же Томаш, що бачився з ним у районі, значить, міг дізнатися і батькову адресу. Ну, а як не пише, то значить…
І все-таки йому не хотілося думати на гірше, він сподівався. І тоді, як задумав тікати, і ще раніше, до втечі. І в жахливій дорозі — на плотах, залізничних платформах серед штабелів дерев’яних колод, і тиняючись по лісах і перелісках. Удень і вночі він думав, вагався і — так нічого і не придумав. Він не знав, як поставитися до сина, а головне — як син до нього поставиться.
Правда, якщо великий начальник, то, мабуть, дещо-таки може. Начальнику багато чого дозволяється. Буває, простій людині не можна, а начальству не заборонено. Це вже Федір знав, надивився і за царських часів, і у війську, і за нової влади також…
Довкола вже все оповила осіння ніч, затихло село, зовсім потонувши в темряві. Спочатку десь блиснуло декілька вогників на тім кінці вулиці, але й вони згасли. І Федір підвівся. Він раптом наважився пройти нічною вулицею, глянути на знайомі хати, клени біля колгоспної контори, де колись стояла широка арка з вицвілим лозунгом. Тут скрізь жили знайомі люди — старі й молоді, працьовиті і не дуже, добрі, лихі, байдужі — його
