колишні односельці. Він нікого не бачив з того березневого ранку, коли виїхав на возі із садиби, і все оглядався, аж поки нічого не стало видно. І на нього дивилися, і плакали деякі — більше баби, — зібравшися під старою похилою вербою біля Савчикової хати.
Давньої доріжки від садиби до вулиці, здається, вже не було, заросла травою, але під ногами намацувалася якась стежечка, і він пішов нею біля копанки. Стежка вивела його на дорогу. У знайомому місці грузькуватої дороги він звично зійшов у рівчак до містка. Як і п’ять, і десять років тому місток ледь тримався від старості і, бувало, дуже гуркотів під колесами воза. Похила верба наче всохла, але все одно хилилася над дорогою, а за нею чорніла в темряві стара Савчикова хата. Але чи жив там Савчик, Федір не знав. За всі п’ять років його котласького життя йому ніхто не писав з цього села, та й він не писав нікому, ні про кого нічого не знав. Із Лексою Савчиком колись ходили до одного класу церковноприходської школи, потім призивалися разом до війська. Був він спокійний, розважливий чоловік, бідний, згорьований, як і всі тут, мав п’ятеро дітей, усі дівчатка. Де він тепер? Чи живий хоч?
Дорога лежала по-нічному чорна, пуста, посередині вона була м’яка, перетолочена коров’ячими ратицями; біля парканів росла соковита густа мурава. Федір обійшов купу колод біля подвір’я Явдошки (чи не надумалася ставити хату вдовиця?). Та що ж із того, що вдовиця, підросли сини, може, який і оженився вже, ось і будується. Тихесенько поминув городець Зиркача, про якого тепер не хотів навіть і думати. Зіпсував цей Зиркач усе його життя (і мабуть, не лише йому одному), був людиною заздрісною, недоброю: колись написав на нього скаргу за молотарку, з неї все і почалося. Якби ж не та його заява, може б, усе й обійшлося, Федір не тинявся б тепер уночі, як злодій, жив би разом зо всіма і не спізнав би всієї гіркоти нещасть, яких так щедро відміряла йому його недоречна доля.
Потім він спинився і постояв трохи, прислухаючися, чи не подасть десь голос собака. Але собаки поки що мовчали чи зовсім їх не було на селі. Та їх не було і раніше, пригадав Федір, хіба що по хуторах, у містечку. Селяни через свою бідність вважали за краще годувати зайве порося, ніж тримати собаку. Мабуть, і тепер так. Не розбагатіли ж його селяни. За ріденьким вишняком біля садка вросла в землю якась споруда без стріхи, крокви і лати випиналися, наче сухі ребра. Видно, тут уже не жили. Але ж де тоді багатодітна сім’я Івана Погорільця, це ж була його хата? І ще одну хату з чорним проваллям пустих вікон побачив він за тином, — напевно, стоїть пусткою. А поруч хата випнулася на саму вулицю, колись тут у затишку на призьбі любили посидіти чоловіки, тепер же під її скособоченою стіною стирчали кілки-підпори, щоб не впала. Тут колись жив один найбільш горластий активіст, худий і довжелезний, як жердка, Павлюк Коцюба. Він уже напевно заслужив ліпшої хати від Радянської влади, бо був найбіднішим у селі. Та, видно, не заслужив, якщо дожився ось до такої — кілками підпертої хатини.
Федір зійшов із середини дороги трохи вбік, ближче до плота, бо вступив у свіжий коров’як. Але він боявся, щоб не зустрітися з кимось, щоб хтось не почув його кроку, потаємного, наче злодійського. Проте на нічній вулиці не було нікого, мабуть, село вже добре заснуло. Тільки за стінами поблизьких хлівів часом зітхали-ворушилися сонні корови, та раз на подвір’ї по той бік вулиці рипнули двері, — мабуть, хтось виходив за потребою. Обережно ступаючи по м’якій землі, Федір пройшов знайому вулицю і дійшов до кладовища.
Як і завжди, тут панували тиша і спокій, лише сумно гуло верховіття високих хвой. Зблизька біліли свіжі хрести біля дороги — два великі і кілька низеньких, дитячих. Він трохи постояв біля огорожі і, знайшовши прохід, не без хвилювання ступив у царство мертвих. Знав, від проходу треба піднятися на горбочок, там ховали давніше, там він пам’ятав кожну могилу. Від вулиці (у темряві ще можна було хоч трохи розібрати) кладовище зайняло всю низинку, весь ярок, далеко вийшло з-під шатів старих сосен. Тут він жодної могили не знав. А там, на пагорбку, скільки він себе пам’ятав, стояли чорні дубові хрести Шуляків, батька і трьох синів, рід яких буь, може, найстаріший у Недолищі. Розказували колись, що той найперший Шуляк прийшов сюди з литовської землі і був славний своєю силою. Через ту силу він і спізнався з молоденькою дівчиною, покоївкою тутешньої панянки. До батька панянки чогось приїздив той литовський пан, у якого Шуляк служив за фурмана. Одного разу, коли він запрягав коней, з-за рогу стайні вискочив панський бик — роздратований червоною спідницею покоївки, і заїжджий фурман показав свою силу, скрутив тому бикові роги. Мабуть, тоді і впала в очі йому служниця. Її панянка була одиначкою в батька, і він так любив її, що піддався на вмовляння доньки, віддав три кріпацькі сім’ї за одного фурмана, щоб не розлучатися з покоївкою. Одружившися, Шуляки довго жили в маєтку, нажили шість синів, троє з яких уже друге століття лежали тепер поруч з батьками під смолистими окоренками товстезних сосен. А навпроти, трошки нижче від них, височів металевий будиночок з гарними чавунними стовпчиками, оповитими також відлитим з чавуну листям винограду. Там лежала мармурова плита на могилі молодого пана поручика, який був дуже поранений у війну з германцями і помер у своєму маєтку. Тепер, звісно, нікого з панів не залишилося, занедбана могилка заросла бур’янами, під іржавим дашком часом знаходили собі притулок пастушки або сільські хлопчаки, ховалися від дощу перехожі. Тут же, по другий бік від цієї споруди, між двома крислатими соснами, був невеличкий плац їхнього роду — Ровбів, — діди і його, Федора, батьки, молодша сестра Текля, двоє малих, які ще перед війною померли від дифтерії. Крайньою була могила його брата Прокопа, що був на рік молодший від Федора, добрий, лагідний чоловік, він так і не оженився, нікого не залишив по собі, помер у вісімнадцятому від тифу, коли Федір був у німецькому полоні. Так і не побачилися брати після чотирнадцятого, коли обох їх узяли на війну. Добре було б і йому примоститися поруч, місце було, а то можна було б потіснити сусідню могилу, мабуть, той, не образиться. Ох, як це було б добре! Може, не завжди собі признаючись у тому, він через те і рвався сюди — за тисячу кілометрів, після п’яти років вигнання.
Федір, не поспішаючи та навіть уже майже не боячись, обійшов у темноті всі могилки, — чотири рядком і дві трошки нижче на схилі, помацав шурпаті, порослі мохом хрести. Боявся, щоб не наштовхнутися на новий, когось із його рідні. Та ні, тут начебто нових могил не було зовсім. Хоча, воно й так, могли бути десь далі, десь в іншому місці. Тепер не те, що колись, — ховають, де захочуть. І в чужій землі. Як його Ганночку. Чи Олечку. І в котрий раз він відчув гіркий докір собі, що так неохайно, недбало поховав донечку, — ні огорожі не поставив, ні навіть хреста. Не було з чого і поспішав дуже, не могли чекати на нього плотогони, і він верст із п’ять доганяв плоти берегом річки.
Він посидів на чиїйсь старій, без хреста, добре, проте, обкладеній камінням могилці, слухав шепіт старосвітських сосен, думав. Дуже допікала його багатоденна, застаріла вже втома. Щоб не дати собі впасти від знесиленості, треба було підвестися і йти. Але куди? До когось у хату не попросишся, тут залишитися теж не було як: на світанку його одразу побачать. Значить, знову — до лісу. Ліс завжди з милосердною готовністю приймав його, не те що люди. Тим паче, що знайомий з дитинства Казенний ліс, уже він допоможе бездомній людині.
II. Ніч і спокій
Мабуть, він недалеко відійшов від узлісся, проте серед дерев і дрібного підліску стало затишніше, наче тепліше, він уліз у якийсь листяний чагарник і впав у колючу папороть. Уже не ставало сили — ні йти, ні повзти. Перед тим, як заснути-забутися, пригадав, що сьогодні за день відміряв, мабуть, верст із сорок — зрання до ночі. Більше він не пройшов би й сорока кроків.
Прокинувся від холоду, весь аж задубів, ноги до колін заклякли, голова тяжка, наче після горілки. Не одразу збагнув, де він, спочатку видалося, що на торфовиську, під Котласом, і що спізнився на роботу, але, розплющивши очі, зрозумів: Котлас далеко. Він — удома. У ранковому лісі, на своїй батьківщині. На батьківщині всіх його предків. Думка ця трохи підбадьорила Федора, він підвівся на коліна, почав якось грітися — намагався внутрішньо перебороти холод — так уже не раз робив, закоцюбнувши під ранок: там, на півночі, ціпенів від холоду майже щоранку, правда, там не було коли зважати на це, там він ледь устигав зібратися, щоб не спізнитися на розвід у тайгу на лісосіку чи на земельні роботи, коли відправляли на торфовище. Там були суворі нарядники, бригадири-горлодери, не дай боже було запізнитися — зоставався голодний на весь день. А то ще й побитий.
Тіло помалу зігрівалося, а в ноги як зайшли зашпори, так і не відходили, але ноги напевно відігріються під час ходьби. Треба кудись іти, тут йому сидіти не випадало. Тут було зовсім близько до села, мабуть, під ліс заженуть пастися череду, можуть помітити… «Так, тут добре столочили землю», — подумав Федір, углядаючись у сліди від коров’ячих ратиць між кущами, а незабаром почув голоси — мабуть, на стерні під узліссям гукали пастухи. Щоб не потрапити комусь на очі, він схопився на ноги і тихо пошкандибав у чагарі.
Помалу йому ставало тепліше, в лісі взагалі було затишно. За пожовклим верховіттям беріз, густими кронами ялин виднілося хмарне небо, звідусіль долинав то тихіший, то гучніший нудний лісовий пошум. Дуже хотілося їсти, давно вже надокучливо бурчало в животі. І що ж тут дивного: за вчорашній день у роті не було ні крихти, він не мав коли подбати про їжу — так рвалося серце до рідного кутка. Останню скоринку хліба, якою розжився в зустрічної бабусі, зжував позавчора, на картопляне поле у плавнях, звісно, не натрапиш, мусив увесь день поститися. Учора, проте, ще
