якось терпів, — може, від хвилювання перед скорою зустріччю не відчував ні холоду, ні голоду. Але сьогодні із самого ранку просто не мав сили витримати. Тільки що і де тут можна роздобути їстівного? До пастухів не підійдеш: раптом упізнають. На дорогу не потикайся також: може трапитися знайомий, тоді — по всьому. Із незнайомими було легше, про всяк випадок він мав довідку, ніби він — Зайців Андрій Хомич, уродженець Смоленської області і працює на Тасьминському деревообробному комбінаті різноробочим. Звичайно, Смоленська область далеко звідси, і де той Тасьминський ДОК, Федір навіть і не знав. Довідка могла знадобитися десь у Комі і була мало придатна за тисячу верст від тих місць. Але що було робити Федору? Іншого папірця він не мав, а цей йому все ж таки допоміг два рази, і за це дякує.
Тихо, крадькома ступаючи по опалому листі, яке шурхотіло під ногами, він пройшов навскоси до узліску, що біля села. Учора він бачив там стару грушу, під якою було чим поживитися, але тоді йому було не до їжі. Сьогодні ж ті грушки викликали в нього якусь нервову нетерплячку, незабаром він побачив крізь віти голий простір знайомого поля під лісом.
Біля груші не було нікого, мабуть, від худоби її оберігали озимі посіви жита, череда обминала їх на віддалі чи глибше у лісі. Федір швидко назбирав повні кишені гнилуватих грушок, смак яких пам’ятав ще з дитинства, і відразу почав їх жадібно жувати. Одначе треба було, мабуть, пошукати чогось до грушок, самими грушками ситий не будеш, це він уже знав. Ото б картоплі десь роздобути. Але тут врунилися ранні озимі хліба: картоплю, видно, посадили в полі за лісом, от щоб тільки не вибрали! «Але ж не повинні, — подумав Федір. — До жовтня навряд чи виберуть, а вересня ще залишалося з тиждень, не менше».
Тим часом у лісі вже добре розвиднілося, глухо шуміли ялини і пливли-летіли вгорі скуйовджені хмари, проте дощу не було. Не було й роси на траві, ноги його під час ходьби в розтоптаних зашкарублих постолах помалу сохли-грілися. Ці постоли взагалі добре йому послужили — ніяке взуття не витримало б тієї дороги, що йому випала. А постолам нічого. Мокрінь — змокріють, не розповзуться, а по сухому зашкарубнуть, стиснуться, стануть наче залізні. Нема їм зносу! Спасибі тому путійцю, що трапився йому з косою біля залізничної казарми. Зупинив, оглянув, одно лише: «Здалеку йдеш?» — «Здалеку», — відповів Федір. Той буркнув: «Зачекай!» — повернувся до казарми і виніс кусень зачерствілого хліба з огірком і ось ці постоли. «Узувайся, все-таки легше буде». Федір був босий, кривавив збитий палець на лівій нозі. Він тут же спритно загорнув онучами, правда, не новими, ноги, натягнув постоли, подякував чоловікові. І справді стало легше, зручніше, ніж босому, йти, він у них відтьопав верст, може, з двісті.
Насторожений, напружено-уважний, Федір помалу ішов лісом, де, здається, кожне деревце було йому добре знайоме, тихе відчуття щастя огортало його душу. То був його рідний ліс, тут він пас свою худобу, збирав гриби, різав дерева, коли їх поставляли в Донбас на рудникові розробки. Здається, він навіть пізнавав його пошум, його мову. Там, на півночі, і ліс був інший, і шумів він інакше; могутньо, дико, загрозливо. Цей — ні, не дико; милозвучно, співучо і таємничо тріпотіли пожовклі берізки, угорі задумливо, поволеньки гули-гойдалися верхівки ялин. Підлісок, правда, порідшав з того часу, як Федір його бачив, чи, може, дрібнота випнулася угору, повиростала у справжні берези, горішини, осики! І була осінь — жовте й рудувате листя обсипалося, стелилося під ноги по траві, шаруділо під його постолами. А він усе остерігався, щоб ніхто його тут не почув. Проте без перешкод проминув пагорбок з ялинками, улоговиною вийшов до найбільш, може, глухого кутка їхнього лісу: колишні ділянки, де трелювали старі дерева, густо позаростали, перетворилися на зарості вільхи, молодих ялинок, ялівцю. Тут же починався Довгий яр із ручаєм, Федір пройшов понад ним і спинився на узліску. Далі було поле.
Як він і здогадувався, поле було картопляне, починалося воно з-під самого лісу. Проте картоплю вже вибрали, на розораній ріллі чорніло порозкидане картоплиння, земля була сплюндрована людськими та кінськими ногами. Виждавши трохи, Федір спробував відгорнути кінець борозенки, і відразу знайшов картоплину, потім ще дві. «Ет, чи ж так вибирають, — подумав він із раптово відновленим почуттям господаря. — Хіба що переорювати будуть…» Але якщо добре вибирати одразу, то й переорювати можна лише для годиться, а тут, схоже, що й вибирали лише про людське око. Зашкарублими пальцями він порпався в сухих грудках землі і відшукував картоплини, пхав їх до кишень. Скоро набрав обидві кишені, брати вже було нікуди, і він із жалем випростався: стільки добра в землі! Щоб йому таке трапилося під Котласом, де їли траву, кору з дерев. Картопля там була смачніша за яблука. Навіть сира.
З повними кишенями він подався назад, до лісу. Треба десь вибрати підходящу місцинку, розкласти вогнище. Вогнище було найбільшою небезпекою. Дим можна побачити здалеку, а по ньому знайти і людину. Мабуть, найліпше отаборитися десь у гущавині за яром, туди і раніше не часто потикалися. Хіба що жінки — по ягоди, гриби там не росли. І ще, люди знали, колись там водилися вовки, бувало, на пилипівку вили на всі голоси. Малеча туди боялася ходити. Заховатися б йому в тому кутку. Поруч із вовчицею. «Авжеж, не з людьми», — невесело подумав Федір.
Він довго йшов лісом, поки добрався до тієї яруги, порослої чагарями, прикритої вільшаником та ліщиною, трохи обмив у ручаї свої забруднені зашкарублі руки. Вода була холодна, чиста, наче сльоза, і він про запас напився з пригорщей. По слизькому, зеленому від водоростей камінню перейшов на другий бік. Видерся на схил не відразу, двічі відпочивав і подумав, що ослаб він дуже-таки. Як тією весною на торфовиську, коли вже не міг сам вилізти з торф’яної ями і лопата здавалася важкою, як колода. Ось що значить життя! Та й роки. Молодий, бувало, сам піднімав у лісі соснову колоду на сани, лантухи із зерном тягав у млині по сходах бігом, ніби жартуючи. Одного разу, дурний, побився об заклад з кусенківськими хлопцями — і підняв Іванову жеребну конячку. Славна була кобила, з лисинкою на морді. Потім їздив на ній міліціонер Зав’ялов… А тепер ось ледве вибрався з яру, який підлітком перебігав за раз, без передиху. Ось що зробив із Федором час і його недоречне, дике життя. Коли б знаття, хіба отак його скерував би? Але ж як було скерувати інакше? Чи ж він ним розпоряджався?..
На колишніх порубах були справжні лісові нетрі — все, що росло, поперепліталося, і вільха, і осика, папороть стояла по пояс, буяли стебла різного лісового зілля. Федір відійшов далі від яру, вибрав невеличку вигідну прогалинку під кущами крушини і почав розкладати багаття. Дуже хотілося з’їсти картопельки, здавалося, не було на світі нічого смачнішого за печену в золі картоплю. Але золи треба ще дочекатися. Багаттячко з хмизу, якого тут вистачало, загорілося від першого сірника, але ж як на біду, густо повалив дим, і Федір злякався. Могли ж його відразу побачити. Він трохи розкидав вогнище, щоб менше було диму, але зовсім його спинити не можна було. Тоді він ще підклав сухих гілок, щоб довше горіло, а сам відійшов якнайдалі. Якщо хтось прийде на дим, так, може, його не помітить. Спочатку побачить він.
Присівши в заростях, він почав здалеку наглядати за кущами, за хвостом диму і подумав: «До чого ж ти, брате Федоре, дожився! Ну нехай собі там, на чужій землі, за тисячі верст, там треба всього боятися, ховатися, таїтися. Аж ось і тут, на своїй землі! Серед своїх людей. Коли таке було і з ким? А ось зі мною таке сталося. І нічого не зробиш. Мусиш! Інакше…»
А що, врешті-решт, інакше? Погибель? Ох, яка це спокуслива була думка — може б, поховали на рідному кладовищі. Чи тюрма? Та вже й у тюрмі буде не гірше — все-таки щось би давали їсти і дах був би над головою. Після всього, що з ним трапилося, тюрми він не дуже боявся. Але тюрма — це, видно, не для нього. Певно ж, його відвезли б назад, знов туди, на страшну мерзлу землю, на якій він жити не зміг. Міг лише померти. Як померла від сухот його Ганночка, згоріла за два дні донька Олечка. Відчув, прийшла і його черга. Але він померти хотів удома.
Йому поталанило, він добрався додому.
Так чого ж йому нарікати? Він був щасливий. Учора, коли побачив рідне поле й село, все в душі його так і заспівало, засміялося. Звичайно, засмутило зруйноване гніздо, все-таки він сподівався побачити хутір. Снилися безліч разів йому і подвір’я, і колодязь із коловоротом, і незакінчена тристінна прибудова. Усе думав, чи здогадались оті, що житимуть тепер там, перекрити клуню. Стріха в лівому куті почала протікати, особливо під час грози. Усе збирався обшити її свіжими кулями соломи. Так і не зібрався…
А тепер нема про що й клопотатися.
Де воно, його подвір’я, де його хата? Куди все вивезли? Може, на дрова в сільраду. Спалили так, як після війни фільварок Альбертівку? Гарний був фільварочок — і будинок, і стайня. Стайня викликала особливу заздрість: із брусів, під гонтою. Розібрали все і попиляли на дрова — в сільраду і хату-читальню. Тепер, мабуть, так і з його господаркою — на дрова, пішло все вогнем і димом. Дивно, але йому не було шкода. Якщо шкодувати за всім, що набув і втратив, то можна збігти з розуму. Наживав роками, за чималі гроші, кривавими мозолями, хребтом своїм і жінчиним, трусився над кожним клаптиком землі, кожним снопком. А втратив усе в одну мить, і сам опинився на каторзі. Тільки за що?
Це прокляте «за що?» розпеченим жигалом штрикало йому в голову. Тисячу разів він питав себе, коли їхали у смердючих вагонах, коли гнали їх обозом по замерзлій ріці, коли робив там, у північному кріпацтві, — питав у жінки, в людей, знайомих і незнайомих, питав у начальства — за що? Відповідали йому, пояснюючи щось про владу, класову боротьбу і колективізацію. Але ніхто йому не розказав так, щоб стало нарешті ясно, чому відібрали в нього землю, якою наділила його влада, та ж сама влада і наділила, і відібрала, і
