на каторгу вислала. За що? У чому він винуватий? Що послухався влади і взяв землю? Так як же було не взяти, чим би він тоді сім’ю годував? Брат Митько не хотів ділитися, його й правда, бо не було чого ділити — шість десятин убогої неродючої землі — що б вийшло з тієї дільби? До того ж брат був старший від нього, на господарку мав більше право, ніж він, молодший. Два літа підряд Федір батрачив у фільварку, а потім одружився, взяв таку ж батрачку, як і сам, — без землі і посагу. І в її батьків землі було із заячий хвіст, а сімейка дай боже: вісім душ, із них п’ять дітлахи. Як же було відмовлятися від казенної? Узяв землю.
Що працював старанно? Тож бився і взимку і влітку як риба об лід: і будувався, і поле обробляв, старався вчасно платити і податки, і позики. Як підріс — почав синок допомагати. Та й був же заклик уряду — будуйте культурні господарства, щоб не жити так, як жили — темними, в нужді, злиднях, нестатках. (Кому ж хотілося жити в нужді?) Усі прагнули жити хоч трохи по-людськи і хліб їсти без полови. Повірив, що влада каже правду. Та от обманувся.
Багаття ще не догоріло, як він закопав у золу десяток картоплин, — на більше не вистачило золи. І знов відійшов подалі — бо мало що! Але поки навколо було тихо; десь збоку заскрекотіла сорока, але потім відлетіла геть. Змучений голодом, Федір через кілька хвилин вернувся, патичком викотив з вугілля крайню картоплину, ще сирувату і тверду, але її вже можна було їсти. Сяк-так обтер об штани попіл і, обпікаючися, з’їв усю, навіть і обгорілу шкаралупу. Потім вигріб другу. Картопля справді була дуже смачна, та й він був аж-аж який голодний, тому і їв без зупинки, поки залишилися дві останні картоплини. Мабуть, вони вже спеклися добре, і він їх, гарячі, засунув у кишеню — аж запекло стегно.
Трохи підкріпившися, відчув себе веселіше і почав думати, як би вийти з лісу. Усе-таки дуже кортіло глянути на поле, може, і односельців побачити — хоч здалеку глянути, як живеться їм у колгоспі. Під Котласом він не мав ніяких звісток про них, тільки часом з’являлися чутки — невеселі чутки. А як воно насправді? Усе ж таки живуть, видно, ліпше, ніж він жив. Головне — вони ж усі вільні, на своїй землі, усі рівноправні, не позбавленці, як він.
Продираючися через зарості, він обійшов яругу і моховим болітцем вибрався на узлісся — вже з третього боку лісу. Це поле називалося в них Сьорбово і межувало із сусіднім сільцем Чорноруччям, стріхи його виднілися вдалечині на пагорбку. Тут і справді працювали люди, його сусіди-колгоспники, вибирали картоплю. Йому ні дня не довелося працювати в колгоспі (не допустили в колгосп), тому він сподівався побачити тепер злагоджену працю громади, усіх разом. Може, навіть і з піснями. Замість того у вітряній польовій далечині колупалося в борозенках з десяток жінок, він бачив звідси їхні зігнуті спини, великі голови в товсто накручених хустках, босі ноги. Вони тягали за собою величезні кошики з картоплею, які по одному зносили до загальної купи на середині загону. Біля тієї купи стояв з папірцем у руці цибатий чолов’яга, мабуть, обліковець, а троє інших плугами розорювали борозни і надто вже грізно ляскали батогами. Перевтомлені коні, видно було звідси, тюпали через силу, низько киваючи головами — худі, виснажені селянські коні. Колись у їхньому селі такі занедбані коні були хіба що в Ципрукового Змитра та Ігналенка. Усі інші, як би не жили, а коней доглядали, яка ж то господарка без коня. Тут, видно, доглядали не дуже. Правда, він бачив усе здалеку, зблизька, може, не такі вже й жалюгідні були ті коні, може, й жінки працювали веселіше, ніж йому здалося. Але щось пекуче, самотньо-журливе влилося в його відчуття біля того поля. Люди були далеко, і він не міг упізнати нікого, а так хотілося впізнати! Тоді він краєм лісу подався в інший бік — до свого села, де була дорога в містечко, може, вдасться підгледіти когось на тій дорозі? Хоч би побачити, впізнати, про те, щоб побалакати, розпитатися, він не міг навіть і мріяти. Що ж, треба таїтися, така його доля. Його вилучили з гурту, вибракували, як коростяву тварину зі стада, і викинули геть. Чи ж міг він надокучати комусь? Нав’язуватися? А тим більше — завдати шкоди своїм нав’язуванням?
Дорога, як він пам’ятав її, не змінилася, — була все такою ж — уторований путівець, роз’їжджений поміж кущами, з калюжами на вибоїнах. На тому боці стояли дві берези, стояли як споконвіку — одна пряма, а друга розщеплена на двоє, у вигляді вил, старі, товсті берези з обдертими знизу стовбурами, посіченими окоренками. Під рівнішою — видно було через дорогу — недавно розкладали вогнище, білокора одежина її підпалена, так само, як нижнє гілля. Пастухи, напевно. Федір низько присів у придорожніх кущах, густо припорошених пилом, став наглядати за дорогою. Не знав, куди дивитися — у бік села чи в бік містечка. Поки що ні там, ні там ніхто не з’являвся, мабуть, усі були в полі, чого роз’їжджати в такий час? Проте він терпляче сидів і думав, кого б він найперше хотів тут побачити. Мабуть, найперш Савчика Лексу, усе-таки вони однолітки, і той був сердечною людиною, дай бог йому щастя. Тільки досі не дуже бог щедрий був до нього. Під час миколаївської війни Лекса був поранений шрапнеллю в плече, і скільки його пам’ятав Федір, усе він бідкався з тією рукою, не міг робити тяжкої роботи. А в селянина хіба є легка? Мучився бідак Лекса на одному наділі з купою малих діточок, Федір часом допомагав йому — то дрова попиляє, то накладе гною на воза. Кілька разів позичав гроші. Але допомагав так, по-сусідськи, без особливої щирості. Часом навіть і прикрість усередині зворухнеться, коли, бувало, попросить хомута, а тут самому треба запрягати. А взагалі Федір його шкодував, бо сусіда, і на війні обидва немало натерпілися. Коли б знаття, як воно далі обернеться, то шкодував би з більшою душею. Усе ж добрий був чоловік.
Але, мабуть, — марна справа чекати того, чого тобі хочеться.
Федір добре насидівся біля дороги і вже майнула думка, що, мабуть, даремно він усе це надумав, як раптом у дальньому кінці путівця, від містечка, з’явилася підвода. Рудий, добре доглянутий коник спритно котив з гори, а за ним на возі видно було двох — чоловіка і жінку. Те, що спереду сиділа жінка і керувала віжками, зацікавило Федора, хоч він ще нікого не пізнав. Жінку і справді годі було пізнати, коли вони під’їхали ближче, вона відвернулася в інший бік. А ось чоловік… Чоловік був у кудлатій зимовій шапці, з наставленим коміром сірячини, сидів у задку похилений, з понуреною головою, склавши на колінах руки, ноги його були прикриті картатою домашньою ковдрою, обличчя худе і бліде. Увесь час глухо, недобре покашлював. Щось дуже знайоме видалося Федору в тому обличчі, коли підвода під’їхала ближче, і тут же раптом, ніби підказав хтось, він пізнав чоловіка. То був Микита Зиркач, його, Федора, лиходій, це він писав тоді на нього за молотарку, з того все й почалося. Але ж, видно, не далося життя і лихому та заздрому Зиркачеві, побачивши якого, Федір зрозумів усе — той був хворий. Мабуть, тепер його, хворого, жінка везла з лікарні чи від лікаря, і, вдивляючись у Зиркача, Федір відчув, що не жилець він на цьому світі. Однією ногою він уже там, Федір був певний. Надивився Федір таких за своє життя. І якось трохи радісно стало чи навіть злорадно: бачить бог усе і карає по справедливості. Іншим разом Федір, може, і більше втішався б з того, але тепер не хотів. Злопам’ятність свою, злорадство він уже майже пережив, — перегоріло воно за роки власних поневірянь, нікому не хотів біди, як і собі самому. Хай довго живе заздрий Зиркач.
Але зробилося сумно. І гірко. Почало братися на вечір — кінчався перший його так довго очікуваний день на батьківщині. Що ж далі?
Він ще посидів трохи, думав, думав, може, ще когось побачить на вечірній дорозі, та більше не було нікого. Почало смеркатися, і він підвівся, пішов уздовж кущів у бік села. Мабуть, треба було, поки не стемніло, добиратися до своєї ночівлі, щоб потім не дертися поночі крізь тернисті чагарі. Але його гнала туга до села. І він помалу йшов лісом, потім, наважившись, вигулькнув на узлісок біля житнього поля, постояв на обніжку. За улоговиною над селом швидко густішали осінні сутінки, заблимало кілька вогників у вікнах. І йому захотілося заглянути до когось у вікно, зазирнути у хату, побачити знайомі обличчя. Страшнувато було, та, може, не впізнають, коли й побачать. Він не відгукнеться нікому, тільки пройде вулицею і загляне. Так кортіло йому побачити хоч когось живого — знайомого. Найперш добру людину, не єхидну, звичайно.
Тихо, майже крадькома, часто спиняючись, він знову, як і вчора, пройшов врунами, побіля своєї нещасливої садиби, тихенько ступаючи, просунувся під плотом, збочив з дороги. Ну от і присадкувата Лексова хата під кривою гіллястою вербою. Якщо залізти в город, опинишся якраз перед вікном, що навпроти Лексової печі, тут же, біля підвіконня, стояв колись кухонний столик, за яким їли. У сутінках Федір переліз через пліт, пожалив руки кропивою, але непогано сховався в заростях: ні з вулиці, ні з двору його не було видно. Правда, світла в хаті поки що не було, та Федір відчував, що там не спали — якісь невиразні звуки все-таки долітали з того боку садиби. І він затаївся, чекав. І правда, нарешті десь глухо хряпнули двері, у вікні з’явився хисткий тьмяний вогник, — від гаснички, звичайно. Блимнув в одному вікні, в другому і спинився десь у дальньому кутку, біля запічка, чи що? Федір напружено вглядався, хто там. За вікном ковзнула чиясь невиразна тінь і пропала. Хто то був, звідси не можна було зрозуміти. Не чути було і людського голосу — в такій хаті, яка завжди повнилася гомінкими дитячими голосами! Чи там усі мовчали, чи, може, тихою сновидою тинялася по хаті одинока постать? Напевно, жіноча. Але де ж тоді всі інші? Де сам Лекса? І його п’ятеро дочок?
Нічого більше не
