не туди, зрозумів це, побачивши перед собою низький, без ялин, підлісок, а за ним вузьку смугу осоки, далі починалися глухі зарості лози й вільшаника. Це починалося Багновище, яке в тутешній окрузі вважалося погибельним, диявольським місцем. Чимало поколінь наслухалося різних неймовірно-страхітливих історій і, в свою чергу, переповіло онукам про те, що бувало там з людьми. Усе незвичайне й жахливе пов’язували тут із Багновищем. Ним лякали малих вередливих дітей та різних п’янюг, а хто дуже допече, тому в прокльоні бажали провалитися крізь землю в оте Багновище. Там і справді можна було провалитися так глибоко, що ніхто й не дістав би. Казали, нібито там був підземний хід, а може, ріка, і він з’єднував тутешні глибини з іншими вирами та озерами. Ще перед революцією в Багновищі засмоктало корову, так під осінь її труп знайшли аж у Білому озері — за сім верст від Багновища, хоча їх не з’єднувала аніяка річечка, навіть маленька. То було людьми і богом прокляте місце — десять верст суцільного багна, вирів з порозкиданими там-сям кволими паростками вільхи, очерету, на купинках буяли влітку лозняки. Туди ніколи не ходили по ягоди, навіть по журавлину, якої там завжди було сила-силенна, ніколи не ловили рибу. Люди споконвіку обминали ці місця, а якщо комусь випадково доводилося туди потрапити, то потім кілька днів він тремтів від страху і нажахано кричав по ночах. Узимку Багновище трохи підмерзало, але його численні вікна-ляди навіть у лютий мороз бралися тоненькою кригою, що не витримувала людей. Хіба що вовка. І під час різдвяних морозних ночей там до ранку чути було виття вовчих зграй. Колись там водилося чимало ведмедів, які не давали спокою людям із сусідніх поселень. Федір пам’ятав, як розповідав його дід про одну таку зустріч з клишоногим край Багновища, де старого захопила злива і він сховався в дубове дупло, що випалили колись пастухи. Ішов дощ, було темнувато, а в дуплі й зовсім зробилося темно, коли раптом присунулося щось кошлате й смердюче. Дід зіщулився ні живий ні мертвий, ведмідь так його притиснув своїм широким задом, що тому й дихнути не було як. Клишоногий зручно умостився в дуплі, сподіваючись, видно, відпочивати там до ранку. Але дідові було не до відпочинку, на нього чекало панське поле, і перш ніж орати, він ще мав знайти і забрати коня, якого відпустив недалеко попастися. І як його вчинити, щоб непрошеного гостя потурбувати? Довго дід міркував, а тоді як гаркне, так той ведмідь, наче корок з пляшки, вискочив з дупла. Отаке було те Багновище.
Федір повернув геть від погибельного місця і знов пішов лісом. Стомившися, сів під товстезною ялиною, окоренки якої були облиті білою смолою, їв помалу журавлину із шапки, думав. Усе-таки як добре в лісі й на волі! Ніхто тебе нікуди не жене, ти не потрібний нікому, і тобі ні до кого немає діла. От щоб можна було так прожити життя! Зрештою, колись так і жили: у купі з природою, лісом, знаходячи в ньому і їжу в голодні роки, і притулок у лихоліття. Ліс захищав, ліс зігрівав і душу, і тіло. Хто ж був більшим добродієм для народу? Але це було давно. А тепер ось настала лиха година — не врятуєшся і в лісі. Не дай боже відбитися від людей, стати не таким, як усі. Це він спізнав уже на собі. Проте і не завважив, як усе це сталося і яка тому причина. Ось і в природі, хіба хто знає, які існують причини, але ж відбувається майже те саме. Федір пригадав випадок на північній річці, коли він був за плотогона. Якось сидів він у дощатій будці на воді, і раптом у двері кулею влетів чимось стривожений горобець, кинувся на плече, на голову, аж збив йому шапку. Федір з переляку зігнувся, замахав руками, відбиваючись від горобця, який за хвилину вилетів у двері. Вискочив за ним і Федір, те, що він побачив, пояснило йому дивний учинок птаха. Звідкись над плотами косо шугонула горобина зграйка, і пташки, неначе по команді, кинулися на небораку. Угорі закрутився пташиний клубок, усі люто рвали одного, і швидко від горобчика нічого не залишилося. Навіть нічого не впало в ріку, тільки трошечки пухнастого пір’ячка тихо опускалося на воду. Відразу, розвернувшись круто, горобина зграйка зникла за лісовою кручею. Федір тоді стояв і думав: «За що? Навіть і пташки! Чи це такий споконвічний закон природи: щоб усі на одного? Але ж чому на одного? Чим цей горобець розгнівив інших? Якимсь поганим учинком? А може, лише тим, що був чимось не подібний до інших, чи, може, він не винуватий — винувата зграя? Як у людей? Чи серед пташок так не буває?»
Хоча, мабуть, серед птахів не так, як серед людей. Усе ж таки у пташок більше справедливості. Той випадок з горобцями він бачив у житті лише один раз, а людської несправедливості надивився до нудоти. Щодень бачив.
Цього разу він довго сидів під ялиною, якось обм’якнув увесь, розслабився, а може, й задрімав, Десь угорі на ялиновому вершку заярмаркували граки, і він прокинувся. Думками своїми він линув далеко від цього ялинового гаю, найчастіше скеровував їх до села. Він думав про нього й там, на Півночі, думав і тепер. Про хати, справи своїх сусідів-селян. Про їхні вбогі, политі потом наділи. Ну як йому поткнутися туди? Думками він був там, його дуже тягнуло туди. Не зважаючи на небезпеку.
Надвечір він нарешті наважився і знов рушив до села. Ішов тим самим шляхом, туди, звідки вигнав його собака. Ішов обережно, остерігався, часто зупиняючися, прислухався. Та навколо було тихо, пусто. Вітер угорі затих, ялини стояли рівні, задумливі. «Та череда, мабуть, десь уже під вигоном, — подумав Федір, — злий собака підганяє ззаду корівки. Люди також вибираються з поля до свого житла, проти ночі в лісі навряд чи хто буде».
Не встиг він ще вийти на узлісся, як почало темніти. У лісі під деревами почали густішати сутінки, кущі неначе ширшали
О такій порі, вологою ставала трава, і Федір заспішив,— пройти треба було ще чимало. Уже майже стемніло, коли він проминув те місце, де його злякав собака, і вийшов із лісу. Попереду розкинулося ще видне поле, оповите вечірньою імлою. Але до села треба було йти попід лісом, по столоченій коровами стерні. Мабуть, іти через поле було ще рано, і він, щоб згаяти час, сів на обніжку. Сидів, не кваплячись, їв журавлину. Перед ним лежала знайома до найменшої подробиці земля — з двома грушками на Петровому наділі, величезним каменем-валуном у кінці загонів. Колись тут був і батьків наділ, на якому немало і йому довелося попрацювати. Правда, на тому наділі довший час і більше за нього господарював старший брат Митько, який незабаром після того, як колективізація завирувала тут, подався на шахти в Донбас. Спочатку поїхав сам, а потім забрав і сімейку, назавжди покинувши і хату, і землю. Мабуть, не було йому як тут жити, адже брат висланого куркуля! І Митько відважився на висилку з власної волі. Як він тепер там, на шахтах? Ні разу не написав йому під Котлас; зрештою, як не писав до нього і Федір. Та він і адреси не знав. Розпадалася сім’я, нищилися родинні стосунки, споконвічна селянська кревність. Стали брати як чужі.
Про сина Миколку Федір не переставав думати ніколи, це був його невтишимий біль, давній його клопіт. Добре, звичайно, що синові вдалося відкараскатися від батькової ганьби і навіть пролізти в начальство. Але, мабуть, занадто ризиковано те все, можна і згоріти. Чуло його батькове серце, що дуже в хисткому становищі опинився син, і дуже хотілося батькові хоч якось застерегти його від біди. Але що міг він, позбавленець, біглий спецпереселенець, утікач? Чим міг допомогти синові? Хіба відректися від нього, ніколи не нагадуючи про себе ні листом, ні проханням якимсь, ні навіть скупою звісткою, — ніби він щез, помер чи й зовсім ніколи не існував. Хай щастить синкові Миколці, хай ніколи не ображається на батька. Може, хоч одному, останньому з роду Ровбів, пощастить, інших удача вже обминула і, видно, ніколи до них не вернеться.
Над полем і вигоном починала володарювати холодна вереснева ніч. На небі серед скуйовджених хмар з’явився блискучий круглячок місяця уповні, недовго повисів над полем і закотився за розкошланий край більшої хмари. Через деякий час викотився в іншому місці, і цього разу світив довго, яскраво, заливаючи і поле, і узлісся, й людину на обніжку яскравим химерним світлом. Федір не любив повні, вона завжди тривожила його загадковим, непевним відчуттям. Тепер же повня і поготів була йому не потрібною, і він чекав, поки місяць сховається надовго. Село і хати з узлісся видно було погано, звідси їх заступали сосни на кладовищі, що високо і скупчено чорніли за вигоном. Там уже панувала темрява, і навіть у місячному світлі нічого не можна було розібрати.. Але Федір усе одно вглядався в ті невиразні контури села, і найбільшу його увагу привертало кладовище. Як тільки місяця закрили (надовго чи ні) хмари і навкруги потемніло, Федір підвівся і швиденько пішов у поле. Місяць за той час разів зо два знов випливав, а потім знов ховався, проте Федір, уже не спиняючись, дійшов до кладовища. З цього боку, від поля, благенька огорожа була поламана, він переліз через нижню жердку й спинився: місяць ліниво й сумно освітлював безладне нагромадження хрестів та могил. Це були, мабуть, нові поховання, їх тут зібралося багато, і жодного з них Федір не знав. Великі й малі хрести та хрестики, а то й зовсім без позначок розтоптані надмогильні горбки, що світились білим піском. На високих католицьких хрестах зрідка виднілися в темряві білі стрічки чи квіти з полотна; посохлі букети стояли в стовбунах під хрестами. Здалеку на могилі під плотом Федір помітив вирізану з фанери п’ятикутну зірку, що чітко вирізнялася на тлі освітленого місяцем неба. Ступаючи поміж могилами, Федір зацікавлено ступив туди і в місячному сяйві здивовано прочитав чорні літери на білій дощечці: «Сокур Іван». Нижче були дрібненькі числа, дати народження і смерті. Федір розгублено дивився на дощечку, місце поховання і насип на ньому. Видно було навіть у темряві, що могила не обкладена, ніхто її не доглядав, вона обросла бур’янами, сухі, вони шурхотіли від дотику. Могила була занедбана,
