йду по хіднику і шкандибаю. Випивши, я завджи накульгую. І не серджуся. Взагалі п’яні гидкі. Особливо серед тверезих. Але цього «дивізійного» можна зрозуміти. Двісті на дванадцять. Мимоволі озвірієш.

Особливо з часом. Коли все це відстоїться і зміниться в емоційній пам’яті. Тоді й замаячать хлопчики кривавії в очах.

А Сахно? Чи бачить він своїх хлопчиків?

Ні, я кваша і боягуз. Треба було зразу затримати його, перевірити документи. Коли що, гукнути на допомогу людей. Стільки передумано про нього, а коли трапився нарешті просто неймовірний, може, єдиний у житті випадок, я розгубився.

Фронтовик називається!

Горілка пече нутро, каламутить мою свідомість. Кортить щось зробити, на щось відважитись. І я бреду, куди ведуть мене вулиці. Спочатку по проспекту, потім на перехресті вулиць завертаю за ріг. Незабаром людська юрба на хіднику рідшає. Раптово спалахнувши, угорі засвічуються ліхтарі. Їхні матові кулі, як спаровані місяці, горять високо над дрібненьким ще листячком лип. У міру того як темнішає небо, вони дедалі більше розгоряються і світять яскравіше.

7

Не скоро ми ще виберемося через кукурудзу в чисте поле з розкиданими там-сям скиртами. Я прислухаюся: звідкись доносяться голоси. Але це здалеку, і не впізнати навіть, свої це чи німці.

У чоботі хлюпає від крові, руки задубіли на морозі. Рукавиця зосталася лише одна, і та мокра від снігу, не гріє.

Німець чалапає ззаду, натикаючись на кукурудзиння, часом перечіплюється через нього чоботом і падає. Без окулярів він, напевно, зовсім засліп, і я, зціпивши від болю зуби, час від часу покрикую на нього. Усередині в мене все горить від утоми й знесилення, спина мокра від холодного поту, серце часто й сильно калатається в грудях.

Що ж сталося? Як же це? — не можу збагнути я. Як же це ми влізли в таку пастку, як дали себе заманити в засаду? Бідний Кротов! Мені то шкода його, то бере злість на нього.

Зрештою, я сварю себе, комбата, старигану Шашка. Але що ж тепер удієш?..

Танки! Звідки вони взялися тут, і що мені, підстреленому, робити далі? Ясно, треба якнайшвидше доповісти начальству. Треба вживати якихось заходів, не можна допустити, щоб у тилах батальйону були танки. Це розгром і загибель.

Але кому скажеш? Як на зло, ніде нікого з наших. Хоч би оті зв’язківці, вони допомогли б. Тільки зв’язківців уже і сліду немає. Довкола в дрімоті лежить широкий простір степу, залитий яскравим світлом високого місяця, пересипається під ногами неглибокий сніг. Трохи віддалік юрмляться засніжені скирти. Нікому ніякого діла до нашої біди.

Я не можу стримати лихоманки, нетерпляче пориваюся бігти, щоб швидше знайти людей. Тільки нога моя дедалі сильніше заходиться від болю, я дуже кульгаю, і німець на чистій сніговій цілині починає обходити мене. Отак ми добрели до скирт, і тоді я побачив підводи. Глухо гуркочучи колесами, вони помалу котяться кудись на край безмежного простору.

— Гей! Гей! — кричу я і відразу кидаюся бігти. Ні, упустить їх ми не можемо: це остання моя можливість, остання надія на порятунок від тієї біди, яка нависла над батальйоном, а може, навіть і над полком.

— Гей! Стій! Стій!

Передня котить собі, певно, ніхто там мене не чує, а задня, правда, спиняється. Але це таки далекувато, і я надсилу, нестерпно довго кульгаю, розкидаючи чобітьми пухкий, розсипчастий сніг. Мені здається, що їздовий, не дочекається мене і ось-ось рушить за першою. Проте він терпляче стоїть, і ми з німцем добираємося до шляху. На підводі декілька чоловіків, усі мовчки і не дуже приязно вглядаються в нас. У мене від утоми заходиться серце.

— Там танки!.. У кукурудзі!..— кажу я, підходячи до підводи. Я тяжко дихаю, але намагаюся виглядати якомога спокійнішим. Тільки це мені, видно, погано вдається.

На підводі мовчать.

— Танки! Німецькі танки! Розумієте! Де командир? Давайте до командира! — із запальною рішучістю вимагаю я, врешті-таки вибравшись на дорогу. І тоді з підводи хтось недовірливо відгукується жіночим голосом:

— Що, здорово тюкнуло? Може, і контузія, га?

Ця нічим не прихована іронія вибиває з мене решту кволого мого спокою.

— Яка контузія?! Йдіть ви до дідька! Танки! Розумієте, німецькі танки! У кукурудзі!

На підводі заворушилися, хтось обіперся об плече їздового і зіскакує на сніг. Це, виявляється, дівчина в кожушку і шапці. Але вона мені не знайома, очевидно, підвода не нашого, а якогось іншого полку.

— Ану, покажи голову!

— Та не голова! Ти он ногу перев’яжи! Ногу поранило! — кричу я, втрачаючи рештки терпіння від цього недоречного її спокою.

— Ногу?

— Та вже ж ногу! Не віриш?

Я опускаюся на сніг. Зціпивши від болю зуби, щоб не завити, здираю з пораненої ноги чобіт. Там дуже мокро, і я перевертаю його халявою вниз — на снігу з’являється темна пляма крові.

Це, видно, переконує. Дівчина підводить голову і раптом здригається.

— Стривай! А той хто?

— Німець. Не бійся, не з’їсть: полонений! — Роздратований, я мало не лементую. Нога нестерпно болить, мокрі пальці відразу німіють від морозу, я вже готовий зненавидіти цю «помічницю смерті» за її недовіру й байдужість.

— Давай на воза! — каже вона. Потім упевнено бере мене під руку і звично прикрикує на німця: — Ану, підмогни! Чого дивишся, як Гітлер?

Німець несподівано розуміє і з незграбною делікатністю підхоплює мене під лікоть.

— Облиште, ідіть ви! Я сам…

На одній нозі я стрибаю до воза. Там, виявляється, лежать на соломі ще двоє поранених. Один тихо стогне, відкинувши голову. Другий трішки підвівся, його змучені очі на схудлому обличчі дивляться на мене.

— Ось тут, у куточок…

Дівчина з їздовим улаштовують мене з самого краю підводи. Потім вона спритно і туго перев’язує бинтами мою прострілену ступню. Але тут нова біда — чобіт на перев’язану ногу вже не лізе, та й біль такий, що нема сили витримати це нестерпне взування. Марно промучившися з хвилину, я кидаю чобіт у солому. На снігу біля дороги зостається скривавлена онуча.

— Пощастило,— каже дівчина.— Ще б міліметр — і кістка навпіл.

«Кістка, кістка! — мене дратують ці її недоречні тепер співчуття і повільність.— Сам знаю — навпіл… Кістка не залізо…»

— Давай уже швидше! — трохи не стогну я.— І німця посади!

— Нема куди! Хай біжить. Протрясеться.

— Протрясся вже. Останній. Другого порішили. І Кротова! — раптом згадую я, і мимоволі розпач протинає серце.— Ех, Кротов, Кротов!..

Котрий уже раз я не можу погодитись, що так неспогадано і недоречно гине людина. Просто це годі до кінця збагнути. Тільки що був з тобою поруч, сварився, їв, ішов. І ось його вже немає… І ніколи вже не буде. Дівчина, всідаючись на своєму місці обіч їздового, здивовано озирається:

— Кротов? А що — Кротов?

— Убили. Що?..

— Кротова! Командира роти?

— Ну!

— А не брешеш, молодший?

Вона вперше насторожується, здається, перейнялася моєю бідою і моєю тривогою.

— Ще мені не вистачало перебріхуватися тут з вами. Чеши в полк! Танки он за кілометр! — кричу я.— Ти розумієш чи ні?

— А ти не кричи! Командир знайшовся! — сердиться дівчина.

Я благально дивлюся на неї і думаю: «Ну, не буду, не буду кричати. Тільки давай-но швидше! Ріднесенька, мила, як там тебе називати». Дівчина мовчки, з осторогою поглядає в нічний степ, ніби вслухається, потім боязко штурхає притихлого їздового:

— Ану, поганяй!

І їздовий чвалом жене пару жвавих коників, від яких курить пара, і оглядається навсебіч.

Підвода то дрижить, рипить і підскакує на нев’їждженій дорозі, то затихає, загрузаючи колесами у сипкий сніг. Сидіти мені страшенно незручно, заклякла нога. У рані пече й сіпає. Але і посунутися не можна ні на сантиметр: я й так сиджу трохи не на самих ногах пораненого, він стогне, лається й озвіріло-чемно просить дівчину:

— Катеринко! Катю! Тихше! Шкуродер ти, а не сестра… Тихше! Ух!..Ох! Катюшенько!..

Катя схиляється з передка, однією рукою притримує його голову і просить з тією не звичною для фронту ніжністю, яка завжди примушує озирнутися:

— Любенький, хороший мій. Ну, потерпи! Зараз уже. Зараз…

І тут же, повернувши обличчя до німця, який зморено хекає за підводою, кричить:

— Швидше, німчура проклята! Швидше!

Я мовчу, нічим не виказуючи свого ставлення до цих її викриків. І вона змушена пояснити:

— Була б моя влада, я б його бігцем прогнала до Берліна і назад На Колиму б його, собаку! За наші муки! Хай би померз, постраждав, як руський народ страждає.

Потім з твердістю людини, яка звикла, щоб її слухалися, тихо кидає їздовому

— Поганяй!

І тут же нахиляється до пораненого:

— Потерпи вже. Потерпи, миленький!

Я й сам ледве тримаюся, нога мало що болить, ще й дуже мерзне під полою шинелі Тільки треба якось витримати до села. Там штаби, командири, вони щось придумають.

8

Село виникає раптово. У місячному світлі під горою довгий ряд білих мазанок. Біля них загородки тинів, темніє гілля вишняку на обніжках, там-сям мирно поблимує у вікнах, чути торохкотіння машин і голоси. У селі свої. Правда, мене трохи дивує така мирна ідилія під носом у німців Але ж це тили. Полки, видно наступають непогано, попереду танки, артилерія: чого тут боятися?

Дорога котиться вниз, скрипить, коливається підвода, лається в бога-матір поранений неборака, навіть другий, спокійніший, і той трохи підвівся, спершися на лікоть, і на його неприродно білому, вкритому щетиною обличчі з’являється гримаса страждання. Катя на передку заїкуватим від тряски голосом заспокоює:

— Зараз, зараз, рідненькі.. Зараз.

Ми спускаємося схилом і, трохи тихше проїхавши коротеньку, обсаджену вербами греблю, завертаємо у вулицю. Однак вулицею не проїдеш попереду, довжелезним кузовом перегородивши дорогу, хуркоче здоровенний «студебекер» Шофер, прочинивши дверцята, наполовину висовується з кабіни і помалу здає назад. Біля тину спиною до нас крутиться хтось у кожушку й охриплим, знервованим голосом наказує:

— Уліво руля! Уліво! Ще давай! Давай, давай!..

«Студебекер» сунеться у ворота, які для нього завузькі, важкими скатами утрамбовує сніг, і раптом обмазаний глиною тин з тріском хилиться додолу Чоловік у кожушку підняв кулаки

— Куди здаєш? Куди здаєш, собачий сину! Де в тебе очі? Де очі в тебе, питаюся?

Він зі злості підскакує до кабіни, здається, ось-ось кинеться на шофера. Але не кидається, і шофер на диво спокійно для такої ситуації басом відповідає:

— У лобі очі, товаришу капітан.

— У лобі? — перепитує капітан. — Хіба вони в тебе в лобі? Давай уперед!

— Стій! — кажу я, під’їхавши.

Їздовий притримує коней. Катя зіскочила з передка.

— Товаришу капітан!

Капітан не чує чи не хоче чути. Відступивши на крок, він знов наказує шоферові:

— Уперед і вправо руля! Ще, ще вправо! Давай, давай!

— Капітан! У степу танки! Кому доповісти?

Катя впритул підходить до командира.

Я злізаю з підводи і на одній нозі так само стрибаю до