худенькі плечики, запалі груди, а щоб переодягнути дитину, сухого не було нічого. Він скинув із себе свитку, якось закутав донечку. Прийшов Кузнецов, побачив усе, зрозумів, стягнув свою ватянку, віддав йому: «Обгорни щільніше!» Подякував, обгорнув. Потім Кравець скип’ятив води, і він поїв її мало не окропом, — здається, якось зігрів дитину.
На ніч поклав її на їхньому сталому місці — позад будки, на зволоженому злежаному дранті, закутав у мішковину, накрив бригадировою ватянкою. Дівчинка зігрілася й заснула, він, сидячи біля неї, навіть подумав: «Може, ще якось обійдеться?» Аж не обійшлося. Під ранок дитина вся горіла, вона все просила пити, жалілася, що болить голівка. Він поїв її теплою водою, іншого нічого в них не було — ні ліків, ні зілля якого. Потім вона задрімала, але була гаряча, аж пашіла вся. Йому ж треба було йти до керма. Попереду, сказав бригадир, пролягала найбільш складна ділянка їхнього шляху, потрібна була велика пильність. Але, як не дивилися уважно, а крайній пліт таки посадили на мілину, ледве здерли його з каміння. Лише кілька разів йому вдалося навідатися до дитини за будку, і щоразу серце його хололо — погано було донечці. Як на ту біду на берегах, біля яких вони тоді пропливали, височіли голі обриви, а на них впиралися в небо суцільними смугами предковічні ліси — ніде не було жодного селища. Бригадир бачив його горе і, здається, співчував йому, сказав навіть: «Під кінець тижня прийдемо в Мезу, там є амбулаторія, може, понесемо туди дитину». Як порятунку чекав він тієї Мези і вдень і вночі, сам не лягав спати ні на хвилину, допомагав плотогонам, то багром підпихав, то був біля керма, бігав по хистких плотах, щоразу заглядаючи за будку. Олечці все гіршало. На третій день вона вже не впізнавала його, лише просила відігнати пташок. Спочатку він дивувався: «Яких пташок?» А тоді зрозумів: вона в гарячці, це марення. Наступної ночі донька якось стишилася і непомітно відійшла з цього світу. Назавжди відлетіла, як світла маленька пташечка, її чиста дитяча душа…
До півдня вона лежала все там само, за будкою на дранті — і вони не знали, що з нею робити. Тоді бригадир відірвав у будці три дошки, що були там замість підлоги, наказав Кравцеві зробити труну. Той таки збив — маленьку, на метр, скриньку, в яку поклали худюсеньке збіліле тіло Олечки. Ну а як же поховати? Навколо вода, плоти ніде не пристають до берега, що їм робити? І бригадир надумав заднім плотом трохи підгребтися на повороті до берега (спинити хід цієї громадини було неможливо) і по мілині знести труну на берег. Федір зіскочив з плоту, вони передали йому труну і він, стоячи по груди у воді, прийняв її. Поки вибрався на сухе, сам змок та ще й замочив неживу донечку, потім видерся на обрив, роздивився. Скрізь уздовж берега стіною стояв ліс — ялини і смереки. У одному місці він побачив вимоїну, водорий утворив невеликий рівний мис. Якось затягнув на цей мисок труну і взявся копати могилу. Мабуть, копав довго і трудно, але він не помічав того, бо весь час гірко плакав, не стримуючи сліз. Життя забрало в нього останню радість, єдину його втіху. Що воно могло ще відібрати? Після всього, що сталося з ним, його власне життя втрачало будь-який смисл, не мало ніякої ціни, він не дорожив ним, воно давно стало нестерпним. На того Роговцова, коли пізно ввечері наздогнав плоти, він від кривди й ненависті не міг навіть і глянути. І ще він не міг збагнути, чому інші, а разом з ними і бригадир Кузнецов поводилися з Роговцовим так, начебто нічого не сталося. Чи вони не розуміли нічого? Чи боялися його? Чи ще якась причина? Але Федору все-таки співчували. Кравець тихенько охкав, бідкаючись, усе крутив головою, бригадир же затято мовчав, здавалося тоді, що він ні про що інше, як про плоти, не думав і не дбав. Проте, коли прийшли нарешті в Котлас і збули на лісовій біржі свій «караван», цей Кузнецов, покликавши його за ріг складської будівлі, де не було нікого, спитав: «Довідка потрібна?» — «Довідка? Та де ж її візьмеш?» — не зрозумів Федір. «Ось на, тримай, — сказав Кузнецов, озираючись, і тицьнув йому в руки квадратик папірця. — Беріг для себе, та, бачу, тобі якраз підійде».
Федір узяв ту довідку на ім’я Зайцева Андрія Хомича, вона незабаром справді дуже йому придалася. І він був би щиро вдячний бригадирові, коли б не та ціна, якою він заплатив за неї. Та неймовірна ціна поглинала його вдячність, і він часом думав: «У порівнянні із загубленою дитячою душею все це — дрібниці».
…Місяць з-поміж хмар посилав із неба різке холодне світло, на могилах, навскоси, густо лягли тіні від хрестів. Із соснового бору насувався чорний морок, який широкою і довгою смугою простягався понад пасовиськом аж до дальнього краю могил. А тут, де сидів Федір, усе було видно — кожний хрест, кожний могильний горбочок. І тільки коли на небо насувалася суцільна хмара, все довкола поринало в темряву. У Федора ніби закривалися очі, стояв тоді і нічого не бачив. Узагалі йому було тут добре, навіть спокійно і затишно: він наче приєднувався до мовчазної розмови односельців, яка точилася тут тихо, повільно, неспішно — і сам розпитував, жалівся, розважав. Шкода, що не отримував жодної відповіді, але до цього він уже звик, призвичаївся, блукаючи протягом багатьох тижнів сам на сам. Тупаючи в задумі поміж могил, він натрапив на старанно доглянуту могилу — на схилі, ближче до високих товстих сосен. Тут справді впадали в очі дбайливість і порядок: могилу було рівнесенько обкладено дерном, свіжо посипано дрібним жовтим піском, аж два хрести містилися поруч — менший, а за ним більший, обидва були пофарбовані білою фарбою. До могили припнулася маленька, наче дитяча, лавочка, натомившися, Федір сів на неї. Здогадатися, кого тут було поховано, він не міг. Та вже, мабуть, не діда й не бабу, коло могили старих так не упадають. Може, це жінка так для любого чоловіка постаралася? Однак навряд чи змогла б жіноча рука зробити все так майстерно й акуратно. А може, чоловік своїй жінці? Та певніше — батьки — для своєї дитини, либонь, так. Проте напису не було ніде ніякого — безіменна могила, прописана навіки тільки в серцях людей, близьких небіжчикові.
А над його Олечкою, мабуть, і піщаного горбочка вже не зосталося…
Марудно спливала тиха місячна ніч. Над ранок на кладовищі зробилося холодно. «Чи не на заморозки береться?» — подумав Федір, похнюплено сидячи біля прибраної чужої могилки. Йому нікуди не хотілося рушати звідси, тут йому, як ніде в іншому місці, було спокійно, він відчував себе у певній безпеці. Згас, наче розчинився в небесному повітрі місяць, навкруги все огорнув нічний морок, зробилося темно, немов у пеклі. До темноти Федір уже давно призвичаївся, пітьма його не лякала. І він сидів, пригадував. Жував кислу журавлину, ощадливо вибираючи з кишені по дві-три ягідки. І, мабуть, трохи дрімав. От тільки, як і завжди, почав допікати холод. До холоду він ніяк не міг призвичаїтися, особливо під старість, на злиденних харчах. Страждав від холоду і на засланні, і тут ось також. Намерзся за життя, як ніхто інший. Бо не вмів грітися, як деякі — плескають по собі руками, присідають, тупочуть ногами. Він завжди потерпав від холоду: задубіє, стиснеться весь, знерухоміє. І терпів, так само як і голод, і зневагу. Не обурювався, як інші, не зривався, лише стискав зуби, поки вони ще були в нього, і — терпів. Мабуть, не було в світі такого, чого б він не призвичаївся перетерпіти — все зносив: і кепські харчі, і виснажливу, не на людські сили, працю, і несправедливість, — крім хіба одного — неволі, туги-нуди за рідною стороною. Тут він уже не міг себе переінакшити, його натура наперекір усім обставинам рвалася додому — не зважаючи на всі перешкоди, небезпеку. Тоді, з першого заходу, не вдалося, не поталанило й наступного разу. Зате домігся свого ось тепер, утретє, і через те був майже щасливий. То що йому тепер холод! Чи голод! Нарешті він був там, де мріяв опинитися всі ці п’ять жахливих років…
Мабуть, треба було йти до лісу, щоб уранці не нарватися на когось, але він не квапився, розслаблено гаяв тут досвітню годину. Через деякий час зауважив, що на кладовищі починає розвиднюватися, виразніше проступають з темряви поблизькі могили й хрести: світало. Краєчок неба над лісом світлішав, ось-ось зачинатиметься день, і він підвівся з лавки. Захотілося саме на світанку, в тиху пору, доки не пробудилося село, ще раз пройти вулицею — хто знає, може, востаннє, більше не доведеться. А тепер, може, ніхто не побачить.
Вузенькою доріжкою поміж могил він вийшов на сільську вулицю, виринувши із сутінків з-під старих товстих сосен. Дахи хат, верхівки дерев на вулиці, у садках ще тільки випливали з нічної пітьми; сама вулиця й подвір’я ще лежали в темряві; занурені в сонну тишу, стояли хати, призьби, плоти; під обвислими стріхами хлівів і будинків купчився густуватий морок. Федір тихенько пройшов до середини села. На чиємусь плоті теліпалася на вітрі картата шматина, побачивши її, Федір подумав стривожено: «Ет, уже добре світає, видно, я таки припізнився». І він наддав ходи. Ішов краєм вулиці, обережно і м’яко ступаючи постолами на мураву, тільки очима зиркав туди-сюди — хотілося якнайбільше побачити, зауважити, запам’ятати. І раптом погляд його застиг від несподіванки; навпроти за тином сірою плямою виднілося чиєсь зацікавлене жіноче обличчя, темні очі тієї жінки почали виразно ширшати, округлюватися в німому подиві. Він нічого більше не бачив — ні одягу, ні навіть хустки на голові, один тільки цей погляд озвався в нім раптовою здогадкою: «Любка». І він зупинився. За два кроки від Федора була хвіртка у двір, він штовхнув її, не знаючи ще, навіщо це робить. Жінці неначе дух забило, дивилася на нього мовчки, невідомо, чи впізнавала його, чи ні, та раптом голосно заволала: «О-о-о-ой!» — і кинулася назад, на ганок. Федора пронизало всього від крику, але, ще стоячи біля хвіртки, він почув, як у хаті грюкнули збиті з дощок двері і відразу стрельнув залізний засув.
Подумавши, що зараз хтось вискочить із хати чи побачать його з вікон, Федір шаснув у двір, стежкою проскочив у город,
