обернулася. Чи міг він передбачити все це того вітряного вечора, коли мело, крутило снігом, а вони сиділи в сільраді і голова Сокур виніс на обговорення загадкове питання: на кого розподілити три тверді завдання, які йому нав’язали в райвиконкомі? Нелегка це була справа для членів сільської Ради, серед яких на той час був і Федір Ровба. Тоді він ще вважався середняком — за кількістю своїх дванадцяти гектарів землі. Дехто з господарів мали більше, ніж він, чотирнадцять, п’ятнадцять гектарів. Але що це за угіддя? Змитрок Бідута, наприклад, мав шістнадцять гектарів, але жив бідняк бідняком, бо обробляти землю не було кому, два сини не повернулися з війни, сам був старий і немічний. Його наділ, дальня прибережна лука, за час війни, революції та польської війни геть-чисто позаростав кущами, і лише на папері значився він як орна земля. Але ж десь було записано, — і Змитрок першим отримав наказ на тверде завдання. Він же, Федір, ніколи б і не подумав, що і його може спіткати така доля, хоча жив він — не бідував, але який з нього куркуль? Один кінь, дві корови, вівці, але ж така господарка була чи не в кожного в Недолищі. Що гуси мав — тож копанка в кінці городу. Біг собі струмок, якось весною вони із сином загатили його біля містка, натекло чимало води, та так вона й зосталася. Але, мабуть, не це визначило його куркульство, а молотарка.
Хай вона спорохніє, ота молотарка, навіщо він із нею зв’язався! Молотив би, як і раніше, ціпами, не так уже й багато було того врожаю, за зиму вибив би зерно з колосся в три ціпи. Так ні, захотілося, щоб культурно, щоб на молотарці…
Пам’ятає, спокусив його тією думкою син Миколка. Тоді вже парубок, секретар комсомольського осередку в Недолищі, він ось-ось мав призиватися до лав Червоної Армії. Як тільки його поставили за секретаря, в хаті появилося чимало газет і брошур, цікавих журналів, як, наприклад, «Безбожник». Звичайно син був дуже зайнятий удень, читав більше по ночах, при лампі, а назавтра найцікавіше підсовував батькові: то статтю в «Беларускай вёсцы» про податки й самообкладання, то виступ товариша Сталіна про опозицію, а то брошуру наркома Прищепова про культурну сільську господарку. Федір трохи вмів читати, не все, правда, розумів, але головне вловив правильно: жили справді погано, бідно, малокультурно, господарство вели невміло. Це так, на погане він уже надивився за життя. Але ж як господарювати правильно? Мабуть, тут одного знання мало, потрібні гроші, різний реманент, добрива. Щоб більше було гною для його піщаних гектарів, завели другу корівку, вигодували теличку, хоча молока на їхню сім’ю вистачало і від однієї корови. Років чотири перед тим Федір, може, найперший у селі, придбав у Полоцьку плуг — новенький, заводського виробництва, пофарбований у синє, з гарно виточеними дубовими чепігами. Зручним виявився, вправним плужок, орали ним собі на втіху, навіть сусіди приходили спробувати. А потім покупляли плуги ще кілька господарів. Усім вони були до вподоби. Та якось восени приходить пізненько ввечері Миколка. Натомився, зголоднів, у заболочених чоботях, виявляється, був на нараді в районі. Мати швиденько миску на стіл, він трохи з’їв і каже до батька: «А давай-но придбаємо молотарку. Є така нагода через споживкооперацію. Купити можна на виплат, гроші не відразу, а в розстрочку». Федір відповів, коли подумав, зважив. Авжеж, молотарка — це непогано, він бачив таку в сусідньому селі Шевцях. Торік там склалися троє чи більше господарів і купили, казали, добре молотить, дуже задоволені були люди. І легше, ніж ціпами, і швидше. Але ж… Ніби відчувало його серце, чим це може обернутися. Знав він: нове й небувале в селянському житті часто пахне шахрайством чи дурістю, і треба спочатку добре зважити, придивитися, щоб не піддатися на ошуканство. Він так і сказав синові, а той голосно засміявся: яким це чином молотарка може зашкодити? Це ж за тиждень можна впоратися з роботою! Не те що цілісіньку зиму ціпами махати. Воно, звичайно, так, думав Федір, та все мовчав, вагався. Уранці, коли Микола побіг у своїх комсомольських справах, порадився тихенько з Ганночкою і вирішив: «Куплю». Поки не перехопив хтось спритніший з іншого села.
Молотарку притягнули на третій день після покрови. Допомагав швагер Томаш, довго збирали її та лагодили, підключаючи різні пристрої, приводний пас із дерев’яними дишлами та залізними стержнями передачі. Відклавши свої комсомольські справи, допомагав і Миколка, все-таки він щось тямив у сучасній сільській техніці. Нарешті все було підготовлено, і вони випробували нову машину. Ну, звичайно, ніякого порівняння із ціпами — і швидко, і якісно. Правда, народу для обслуги потрібно більше, ніж на току: хтось має розв’язувати перевесла, хтось подавати на стіл, повинен бути машиніст, найголовніша людина на молотарці, двох людей необхідно поставити, щоб відгрібали зерно та прибирали солому. До того ж комусь треба було поганяти коней. Чоловіків шість, не менше стягувала до себе молотарка. Та все це оплачувалося, виправдувало зусилля і старання. Молотили толокою, двома чи трьома господарками відразу, коли як випадало. Федір нікому не відмовляв, а платили хто скільки міг. Залежно від намолоту, звичайно. Усе з доброї волі, він же не експлуататор. Мабуть, давав би він молотити і задурно, але дуже потрібні були гроші, молотарка коштувала не дешево, і хоча і взяли її у кредит, але сплачувати борг треба було кожного кварталу. До різдва помолотили всі сусіди і дехто з його рідні. Навіть із сусідніх сіл привозили. Усім молотив Ровба.
Недовго, однак, простукотіла на його току червона молотарка. Наступної осені прийшов той самий сільрадівський голова Сокур, а з ним іще хтось вусатий із району — і опечатали. Виявляється, допустився він експлуатації, дозволив собі нетрудові доходи. «А як же далі? Що буде?» — допитувався Федір. «Що буде, те й буде», — напустив туману вусатий, поважно застібаючи шкіряний потертий портфельчик. Не оглядаючись, вони пішли собі з подвір’я, а він стояв мовчки біля воріт, відчуваючи, що не молотарку втрачає він. Це — початок ще більшої біди, яка чорним круком починає кружляти над його головою. Миколки тоді вдома не було: вже два місяці перебував на військовій службі, відправили на Далекий Схід. Отримали вони від нього першого листа, писав, як відповідально й почесно служити на самісінькому кордоні, причому бойовому кордоні, «у безпосередньому соприкосновенії» з японськими самураями, і що довір’я Батьківщини він виправдає. Федір скупо відписав йому про їхнє життя, але про молотарку не вставив ні слова. Нехай син служить спокійно, хай виправдує довіру держави.
А в Недолищі заварилися сумні і незбагненні події: потрапив Федір у халепу. Знайшлися заздрі, як той Зиркач, що доніс на нього за молотарку аж у Полоцьк: обдурює селян. Але хіба він хоч когось обібрав? А коли почали розподіляти твердий податок, відразу пригадали йому ту молотарку, і Сокур сказав, що так буде справедливо, адже на молотарці Федір щось-таки заробив. Федір не знав, що відповісти: коротко пояснити чи розтлумачити не вмів, а довго говорити не було як. І вийшло, ніби голова мав рацію: заробив Федір чи не заробив, але ж на селі іншої молотарки не було, і твердий податок навісили на нього законно.
Тепер, зваживши все, роздумавшись як слід, бачив — на дідька здалася тоді йому молотарка?! Молотили б ціпами, як діди і прадіди, мали б хоч який, але свій хліб і житло своє. І не було б тих нещасть, що потім посипалися на його сімейку.
Та, мабуть, тоді вже нічого не врятувало б його, молотарка була лише зачіпкою. Це як той добре навантажений віз, що, коли нахилиться на вибоїні, то як не хапайся руками, перевернеться, один бік переважить другий. Молотарка і стала тією останньою доважкою, що безповоротно порушила рівновагу його життєвого воза, що уже і без того був перекосився. Бо його вже позначили, як позначають капосну, шкідливу худобу в стаді, помітка про якусь винятковість з’явилася біля його прізвища у сільраді чи, може, в районі. Той твердий податок на сімдесят пудів зерна йому якось вдалося сплатити, вигріб із засіків у коморі геть-чисто все — і вивіз до першого квітня, як було йому наказано. Біднувато стало в них на столі, не знали й чим засівати весною: залишилося зо два пуди ячменю та трохи вівса. І він не знав, чи позичати в когось, чи прикупляти. Не встиг Федір ще роздуматися, як йому бути з яриною, коли приносять новий, ще твердіший податок: цього разу на вісімдесят пудів зерна ще й сто карбованців грошима. Він сказав собі: із глузду вони там посходили, чи що, де ж йому стільки взяти? Бігав до сільради, їздив у район до знайомого секретаря Теребильникова, який з його Миколкою колись разом працював у комсомолі, — скаржився, пояснював, просив. Ні, нічого не допомогло, сказали: не сплатиш вчасно, опишемо всю господарку, «в тому числі будинки й худобу». Бідкався він із тиждень, журився-горював, а потім подався до рідні, своєї та жінчиної, до хоч трошечки заможних селян по селах. Та всі ніби скам’яніли, оглухли до чужої біди, ніхто нічого не дав. Мабуть, кожний думав, як самому врятуватися, бо Ровбу вже не першого обклали твердим податком, чув, такий самий податок призначено й на інші села. Кинувся він тоді продавати молотарку, та де ж ти її продаси, ніхто не купляв, не цікавився навіть. Мусив збувати худобу: обох корів, усіх овець, двох свиней. Дурний був, якби ж знаття, що дарма то все, що не врятує і квитанція про повний розрахунок… Нічого, видно, вже не могло його врятувати, бо хтось наділив його поганим і страшним словом куркуль.
Якось тоді, бігаючи в пошуках грошей, зустрів він у містечку Ноєма, старого єврея, з яким колись мав справи, як купляв молотарку, та й раніше заходив до нього. Дружби поміж ними особливої не було, але Ноєм міг позичити грошей, а навіть і почекати, коли не випадало віддати в строк, чи навіть замість карбованців міг узяти яйця, масло або картоплю. Завжди діловий, рухливий, жвавий, цього разу Ноєм сунув по вулиці, нічого й нікого не помічаючи. Ровба все ж таки привітався, вони розговорилися трохи, і тоді Федір довідався, що в Ноєма також нелади із владою. Коли ж Федір відкрив йому свою біду, старий єврей узяв його за гудзика і міцно притягнув до себе: «Я тобі скажу: кидай усе, хапай дітей в оберемок і втікай.
