Про те в газетах писали і різні представники на зборах, зустрічах говорили. А я вірив. Я готовий був усім вірити, бо сам не збрехав ніколи, ніколи в житті не був ошуканцем.
Так чому ж ошукали мене? І ошукали так жорстоко, безжально, на все життя?
Зрештою, до обману, обдурювання можна було б уже звикнути. Ошукували мене і сусіди, і рідня, і односельці. Завжди ошукувало начальство — і тут, і на засланні. Підманювали товариші по нещастю. Деяким я навіть був щиро вдячний…»
Із півночі втікали звичайно весною, коли розтавав сніг і пробуджувалася тайга. Хоч і вбога, голодна була північна весна, в тайзі харчу ніякого, опріч хіба ягід. Але вже вище ходило сонце, миналися люті морози, сніговії. І головне — приходив час зеленої трави, дороги без слідів — іди куди хочеш. У таку пору мало хто з тих невільників не мріяв про втечу, про свій заповітний край, з якого був вирваний силою. Але тисячі кілометрів пішки, бездоріжжя, безлюддя додавали сміливості не багатьом. Для такого вчинку потрібно було залізне здоров’я, нелюдська — звірина сила, а вони під весну ледве волочили ноги. Але ж мрії п’янкі, вони надавали снаги, сп’яніла людина хтозна на що здатна. І на розумне і на дурне — це вже залежить від обставин.
У них на сплавлянні, яке тільки-но розпочалося, втекти з поселення можна було — важко потім було пройти через тайгу. Деяких ловили — на ріці, на дорогах, часом навіть за сотні кілометрів — на залізницях, пристанях. І все одно тікали. Він про втечу всерйоз не думав, поки були на руках хвора жінка й маленька Олечка. Та вже потім, як залишився сам… Хіба тільки спалахне в думках, і тут же згасне. Не ставало йому мудрості, а про свої мрії він нікому й натяку не робив. Та й узагалі він був мовчазний там, своїх людей поруч не трапилося, а з чужими тримався недовірливо — бо мало що! І не до вподоби були йому ті, з ким знався — все більше сварливі, жорстокі, недобрі. Може, і його обминали, нехтували ним, погорджали — забитим, малописьменним мужиком-білорусом. Звичайно, що їм до нього? Чим міг бути для них корисним? І він призвичаївся, що не зважали на нього. І дуже був здивувався, коли ним поцікавився один чоловік.
Якось на штабелівці в заплаві, коли бригада скупчувала колоди у величезні нагромадження, до нього тихенько підійшов Вугор, також засланець. Але не з розкуркулених селян, а ще там з якихось, працював він з Федором в одній бригаді, але таємно підтримував зв’язок з деякими людьми з інших бригад. Були чутки, що на заслання він потрапив із Воркути, де на шахтах відбував строк за щось кримінальне, вибився там у начальство, та на чомусь проштрафився. Сам він був міщук, здається, звідкись з Уралу, поводив себе незалежно, з керівництвом — без особливої покірності, знав собі ціну, часом міг дозволити собі якесь послаблення, скажімо, зайву хвилину на перекур чи ще щось. І наглядачі не дуже до нього чіплялися.
Цей Вугор пооглядався, послухав — поблизу не було нікого, і каже Федорові: «Додому хочеш?» Федір замішався, зніяковів, відразу навіть і питання не міг зрозуміти. Тоді той розтлумачив: «Є така можливість. Нас двоє. Третім будеш?» Що й говорити, звичайно, додому Федір готовий був летіти на крилах, усе в ньому стрепенулося від тих слів. Тільки ж як? Що за можливість з’явилася в них? Та, мабуть, щось таки є, коли цей чоловік пропонує. «Значить, згода? — перепитав Вугор. — Тоді завтра ставай до крайнього штабеля».
Назавтра вранці йому і справді вдалося стати біля крайнього від лісу штабеля. Зробити це було не важко, бо інші, коли бригадир розставляв на роботу, намагалися не висовуватись: той штабель був найвіддаленіший, і колоди тягати туди треба було здалеку. Федір же тоді вийшов наперед і якраз опинився в тій четвірці, яку скерували на кінець робочої площадки. Там же опинився і Вугор. Вони взялися котити колоду, але як тільки бригадир зник з очей, Вугор підморгнув одним оком: мовляв, за мною! Боком, боком він подався подалі від штабелів, Федір із тремтливим серцем пошкандибав услід.
Утекли вони вдало, тоді їх навіть ніхто не затримав, може, і не зауважив навіть, у лісовій розпадині до них приєднався одноокий здоровань, на прізвисько Скакун. Це був, як зрозумів Федір, давній дружок Вугра, і вони втрьох відмахали першого ж дня по дикій глухій тайзі верст із сорок. Звичайно в тому краї їздили взимку по ріках або берегами річок, якщо це було влітку, але їм такий шлях був заказаний — на березі їх відразу б узяла міліція. І вони подалися кружним шляхом — тайгою. Його компаньйони припасли трохи харчів, видно, готувалися більш старанно, ніж він, і дуже ощадно витрачали ті шість кілограмів борошна і двадцять шість сухарів, що несли в наволочці. У їхній невеличкій групі всім розпоряджався Вугор. Федір був йому без міри вдячний, що взяв до компанії саме його, Федора, а не когось іншого, довірився йому. Через те Федір уже був готовий відчути повагу до себе самого, а про його ставлення до Вугра й казати нема чого — о, він цінував його! Служив йому в дорозі як міг: старався взяти на себе щось тяжче з ноші, довше посидіти біля вогнища, щоб ті двоє раніше лягли відпочити, поспати. Якось біля струмка, коли вони всі сушилися після дощу, Федір розчулено подякував Вугрові, що прийняли його до свого гурту. Той, однак, якось зловтішно чи хитро примружив очі, може, від диму, і, криво всміхаючися, сказав: «Так я ж відразу побачив: дуже додому хочеш». — «Що правда, то правда. Дякую ж тобі за те». — «Потім віддячиш. Червоненьким», — вишкірив зуби Вугор.
Тоді він і справді був непоганий, навіть турботливий товариш. Ділив їхні небагаті харчі по справедливості, вранці сам розпалював вогнище, завжди визначаючи шлях, ішов попереду. Тайгу, можна було переконатися, він знав краще за них двох, видно, не вперше подорожував по ній. Куди і як ітимуть далі, Вугор їм не розказував, і Федір його не розпитував: він уже звик покладатися на досвід Вугра. Справді, хіба ж він один відмахав би за тиждень дві сотні верст без доріг, по незнайомому лісі? Це вже потім він дещо петрав у цій жахливій науці втікання, а тоді був дурний і зелений, наче солдат-новобранець.
Попалися вони по-дурному, зовсім випадково. Під вечір біля невеличкої річки набрели на самітну мисливську хатку, зайшли до неї, думаючи розжитися на щось їстівне, та марні були їхні сподівання. Нічого не знайшовши, вони пройшли далі ще дві версти: ночувати в хатці не відважилися; зморені до краю, як стемніло, полягали рядком на м’якому мосі у хвойничку. На світанку їх підняли дулами двох рушниць. Потім виявилося, що вчора біля тієї хатки їх зауважив місцевий мисливець, сказав про те братові, і вони вдвох наздогнали втікачів. Усе відбулося неждано, зненацька, якби було в них трохи більше часу, то, може, викрутилися б ще якось. Але не встигли вони опам’ятатися, як прийшла підвода, і їх відвезли на лісодільницю, звідти на пристань, далі в комендатуру. Брати мисливці, мабуть, отримали нагороду, а вони опинилися в ще гіршому становищі, ніж були раніше, до втечі. Федір дуже переживав їхню невдачу, просто з лиця спав, зчорнів весь від горя, навіть не взяв того кусня хліба, що їм кинули в каталажку. Вугор тоді, втративши якось відразу свій звичайно такий незалежний грайливо-доброзичливий тон, буркнув: «А тобі чого киснути? Тобі радіти треба». — «Чого?» — не зрозумів Федір. «А того! — недобре засміявся його товариш. — Що кабаном не став». — «Яким кабаном?» — нічого не міг второпати Федір. — «Не знаєш яким? Еге, в тому ж і вся справа, що вже не довідаєшся».
Так Федір нічого тоді й не зрозумів. Тільки пізніше, як кинули його ще в більше пекло — на торфовиська за Сиктивкаром, якось під час розмови із зеком-бувальцем він спитав, що значить це слово, і в нього потемніло в очах. Виявляється, так прозивали того наївного дивака, якого підбивали на втечу, щоб, коли вийдуть усі припаси, прохарчуватися ним у тайзі. Це був кабан.
А він — він стільки часу був йому вдячний. Він просто полюбив його — за довіру, людську увагу до себе. А той опікувався своїм кабаном… Але Вугор, — закоренілий, запеклий злочинець, убивця. Що сподіватися від нього? А як поставилося життя до нього?! Так само як той Вугор, безсердечно, безжально, жорстоко, не по-людському підступно.
А може, це йому кара від бога? За образи, які з його мовчазної згоди Миколка виніс із хати? Спочатку Ганночка була приховала їх на горищі за комином, але син, довідавшись, дістав їх звідти і побив за коморою. Мати плакала, а він, Федір, не знав, як поставитись до того. Трохи шкода було святих, з якими життя прожив, але якщо син так учинив, бо влада того потребує, то що ж… Владі він довіряв, думав що там десь, у Москві чи Мінську, сидять розумні люди, освічені, справедливі, коли вирішили, що без бога народу ліпше, то, мабуть, так і треба. Чому ліпше — цього зрозуміти він не міг. Але чи багато він тоді розумів, маючи всього дві зими церковноприходської школи. Зате його син закінчив аж сім класів, авжеж, мабуть, розумів більше за батька.
Проте бог покарав його, а не сина. Сина він нібито ще й відзначив, нагородив посадою… А якщо й сина покарає?
Дощ почав-таки сіятися з хмар, і поривчасті хвилі вітру густо обсипали краплинками води ялинові деревця. «Роздощиться, а сховатися ніде. Мабуть, треба шукати вищих, густіших ялин, але довкола така темрява, хоч око виколи. Такої глупої ночі добрі люди сидять по хатах, по лісі не вештаються», — сумно думав Федір. Дощ час від часу ніби припинявся чи навіть і зовсім, здавалося, вщухав. Та потім припускав ізнов, добре примочивши і траву, і обвисле віття ялин, Федорову голову й плечі. Він уже не рипався з насидженого місця і не лягав, — сидів, згорблений, зіщулений, час від часу здригався. Хоч і холодно було, і мокро, незручно й незатишно, але він усе-таки трошки відійшов душею — як-не-як, але вночі можна було відчувати себе в сякій-такій безпеці. А от світанку він боявся, бо хто ж його знає, куди податися вдень, де розжитися хоч на якийсь харч. Та й узагалі…. Відчувала
