нього.
— Товаришу капітан! Там німецькі танки! — сподіваюся збентежити його цим повідомленням. Але капітан ніби й не чує.
— Управо. Ще правіше. Так, так! — капітан присідає, зазираючи під кузов машини. «Студебекер», вуркочучи, починає в’їжджати у двір.
— Що? Танки? Багато? — І одразу ж до шофера: — Давай, давай! Пройшло! — полегшено видихає він і тоді ніби вперше помічає мене з Катею.
— Танки німецькі! Ви чуєте? — кричить Катя.— Ось турнуть, буде вам тоді «давай, давай».
— Що? — дивується капітан, і осиплий голос його знов стає сварливий: — А чого ви на мене кричите?! Я що — ВПТД [4 — Винищувальний противотанковий дивізіон.] ? Ідіть в артполк і доповідайте. Мені наказано, я ДОП [5 — Дивізійний обмінний пункт.] розвантажую.
Він розвантажує ДОП! Ця його непохитність починає лютити мене. Я намагаюся роз’яснити капітанові, що нависло над його ДОПом, але Катя менш церемониться і випереджує мене:
— Який до біса ДОП! Ось вони як вріжуть до ранку — не буде тоді ні ДОПа, ні попа.
— Товаришу капітан!
Катя махає рукою:
— Та облиш його, молодший!
Вона скочила на передок, я звалююся на підводу. Їздовий уперіщив коней, і, об’їхавши «студебекери», ми мчимо по вулиці. А в селі так по-вечірньому затишно і мирно, що мені робиться страшно. Я вже передбачаю, чим може скінчитися ця ідилія. Ні, хай там що, треба знайти командирів чи штаб.
На одному подвір’ї, дбайливо притиснутий до стіни, стоїть «віліс», біля якого мовчки порпаються двоє,— мабуть, знімають своє майно. Де «віліс», там завжди начальство, і тому, побачивши машину, Катя відразу спиняє підводу.
— Сиди, молодший. Я сама.
Я зостаюся на возі, а вона біжить на подвір’я і щось утовкмачує тим двом. Незабаром вони всі виходять на вулицю і йдуть до підводи.
— Ось молодший лейтенант напоровся… Командира роти забито,— каже дівчина і змовкає, з надією поглядаючи на офіцера.
Я так само вглядаюся в нього — це дужий, підперезаний поверх шинелі чоловік, на плечах широкі, з двома просвітами погони. Інших знаків не видно, але він у вушанці: майор або підполковник.
— Де ви бачили танки? — спокійно звертається він до мене.
— У степу, товаришу підполковник.— Про всякий випадок я обираю більше з можливого, за це не ображаються.— Кілометрів за три звідси. Штук з дванадцять стоять стволами сюди.
— Ви думаєте, це німецькі?
— Німецькі,— кажу я. — Нас обстріляли. Командира роти забили. Ми ось ледве втекли з полоненим.
Підполковник мовчки оглядає мене, потім німця, який стоїть біля підводи і тремтить від холоду.
— Так. Добре. Можете їхати,— подумавши, каже командир.
Біля нього мовчки чекає другий, у тілогрійці,— мабуть, шофер чи ординарець. Мало що розуміючи з того дозволу, я питаю:
— А куди полоненого здати?
— Полоненого в Іванівку. Згідно з розпорядженням командуючого, збірний пункт для полонених в Іванівці.
— Та тут всі поранені,— каже Катя.— Візьміть ви німця.
— Ні, відправляйте в Іванівку,— спокійно, з непохитною твердістю каже командир.— І, до речі, повідомте там про танки. Скажете, підполковник Стах послав,— несподівано наказує він.
Ось тобі й маєш! Ми — їм, а вони — нам. Домовилися! Отримали наказ! Підполковник з тим, що в тілогрійці, відходять з дороги під стіну хати і закурюють. Ми стоїмо на місці і розгублено поглядаємо на них. Чути, як той, другий, притишено пропонує начальникові:
— Напевно, треба вшиватися… Хай йому чорт з тими танками…
Я не чую, що відповідає підполковник. Вони швидко зникають у дворі, і тоді я лаюся. Щось у мені надривається. Витримка моя на тому скінчилася, я готовий обурюватися, кричати — що ж це робиться?
У возі стогнуть поранені, Катя також розізлилася:
— Тиловики прокляті! Концентратів об’їлися — не проб’єш! Хоч на гвалт кричи!
— Поганяй! — кричу я до їздового.— Поганяй!
Їздовий знов поганяє. Мене охоплює нетерпіння — чорт з ними, поїдемо в Іванівку! Тільки де вона, та Іванівка? Як її знайти вночі і скільки на це потрібно часу! А тут ще два бідолахи на підводі!.. І німець, що підтюпцем поспішає ззаду. І моя мокра від крові нога, яка вже зайшлася від рани й морозу та німо болить…
На завороті вулиці ми трохи не збиваємо з ніг кількох бійців. Рятуючись від коней, вони, лаючись, вискочили на призьбу хатини. Хтось притискається до тину, і по ладній цигейковій шапці на голові, а найбільше по сумці при боці я пізнаю в ньому командира. У мене спалахує надія. Я хочу спинити підводу, але вона спиняється сама — це він люто хапає за вудила коней і повертає підводу впоперек вулиці.
— Стій!
Голос його злий, владно-нетерплячий, здається, зовсім недоречна така зустріч. Але тепер це мене мало засмучує: яка там делікатність, коли в тилу прорвалися танки! Я хочу кричати йому про них, та він випереджає мене:
— Хто такі? Чия підвода?
— Та поранені! Не бачите хіба? З батальйону Шароніна,— відповідає Катя.
— Товаришу командир,— кажу я.— Треба якось передати в штаб, у розвідвідділ… Комдиву. У степу недалеко танки. Німецька засада.
Командир усе це затято вислуховує, підходить до підводи, заглядає в неї і, ніби не чуючи моїх слів, тоном, який не терпить ніяких заперечень, наказує:
— Злізти всім!
— Та ви що? — підводиться на передку Катя. — Ви що, тут важкопоранені!..
— Санінструктор, так? До мене! Ви, поранений, так само! — не зважаючи ні на що, наказує він.
Звідкись біля нього з’являється автоматник, тепер їх уже двоє. Командир стоїть за два кроки від мене, грізний і невблаганний, наче генерал. Я дивлюся на нього, на його плечі, намагаюся визначити звання, але там нічого не побачиш. Угорі сяє місяць, і мені не видно його обличчя, затіненого шапкою. Але я вгадую, що обличчя це не обіцяє нічого доброго.
— Повторюю: санінструктор, ви, з перев’язаною головою, їздовий і ви,— киває він у бік німця,— ходімо зі мною.
Нічого не зробиш. Катя першою зіскакує з передка, неохоче кидає своє місце їздовий. Тримаючися за ребристий бік підводи, злізаю я. Командир ступає наперед:
— У приміщення!
Я думаю, що це безглуздя. Куди він нас веде і що ми йому зробили! І я хочу пояснити:
— Ви розумієте: танки. Ми поспішаємо повідомити. Через годину вони можуть бути тут.
Командир озирнувся:
— І прошу помовчати. Поки вас не питають…
— Ну, ідем, подумаєш! — зі злостивою рішучістю каже Катя і йде у двір. За нею ступає їздовий, потім німець. Я, тримаючися за тин, на одній нозі стрибками посуваюся слідом. Біля підводи залишається при двох поранених автоматник.
Командир веде всіх через подвір’я, потім у темні сіни і відчиняє двері в хату. На одвірку тьмяно горить каганець, вікна завішено якимсь лахміттям. Декілька малих перелякано кидаються на піч, і незабаром з-за комина з’являються їхні боязкі і цікаві до всього оченята.
— Прошу документи! — каже начальник, підходячи до каганця. Я вглядаюся в його плечі — ось тобі й маєш! Лише капітан, а поставив себе наче генерал — не менше… Стільки затятої удаваної суворості!
— Будь ласка! —з готовністю, але і з прихованим викликом каже Катя і сягає рукою в пазуху.
Стримуючи гнів, я намацую під шинеллю нагрудну кишеню і дістаю своє посвідчення. Їздовий наш, чоловік вже старшого віку, із селянським обличчям, не поспішаючи, розперізується і довго порпається, поки знаходить у нетрях своєї одяганки старанно загорнуту в папір червоноармійську книжку. Хвилину капітан мовчки вивчає наші документи. На його чорному обличчі суцільна строгість службіста. Урешті він підводить голову, оглядає нас пильним, прискіпливим поглядом і спиняється на четвертому — німці.
— А ви що?
— Це німець,— кажу я. — Ми його на збірний пункт ведемо. У Іванівку
Я думаю, що зараз він причепиться до мене і до полоненого, документів на якого я не маю ніяких, а його залишилися в батальйоні. Мабуть, у цьому я винуватий. Однак хто ж думав, що моє конвоїрство обернеться таким чином! Але капітан здається, не має наміру далі чіплятися до полоненого і складає разом наші папери.
— Де ви бачили танки? — питає він у мене, похмуро стоячи під самим каганцем. Руки він виразним жестом засовує в кишені шинелі.
— У кукурудзі, за три кілометри звідси
— Кому ви про це доповіли?
— Так, тут доповіси!.. — запально випереджує мене Катя — Тут у вас усі немов мішком з-за рогу прибиті.
Вона так вільно і незалежно тримається перед цим формалістом-капітаном, ніби він зовсім не начальник Я, на жаль, так не можу і тихо стою, притулившись до лави та підібгавши свою прострелену ногу.
— Двом чоловікам доповідали, — кажу я. — Капітану з ДОПа і одному підполковнику.
— Так ось, закарбуйте собі на носі,—категорично наказує він, — більше щоб ні слова! Зрозуміло? А то паніку мені розвели! Як у сорок першому Я вам покажу танки! закінчує він геть недоречною погрозою.
— При чому тут паніка? — сварливо каже Катя.—Ми доповідаємо Що ми, на всю вулицю галас здіймали, чи що? Та у вас хоч і криком кричи — нікого не пройме..
Капітан вислуховує її слова і залишає їх поза увагою Звертається до мене одного:
— Ви зрозуміли, молодший лейтенант? А тепер геть звідси! — сердито наказує він і трохи спокійніше додає — У третій від церкви хаті збір поранених.
Він віддає наші книжечки і опускає руки по швах
— А полоненого? — питаюся я. — Візьміть у нас полоненого У мене ось нога…
— Я не конвоїр! — відповідає капітан. Я розгублено стою, починаючи розуміти, що від нього більше нічого не доб’єшся
Помовчавши, ми нерішуче повертаємося до порога і через темні сіни, тримаючись за холодні стіни, вибираємося надвір. Морозний сніг порипує під ногами.
— Ну й чорт його забирай! Їдьмо! Про тих треба думати. А то загнуться, чого доброго, каже Катя і прямує до підводи.
9
Що робити далі — хто його знає. Мабуть, треба найперш пригасити свою гарячковість, остудити своє нутро, заспокоїтися чи змиритися з тим, що відбулося. Знову ж якоїсь уваги потребує моя зовсім заклякла нога, стогнуть на возі поранені, волочиться цей полонений. Та й що я можу зробити в такому стані — чи не вистачить уже доповідати, чи не надмірна ця моя схвильованість, стривоженість? Ще справді визнають за панікера та арештують. Невже ж оті командири, з якими я зустрічався, не зроблять нічого? Тут же повинен бути якийсь зв’язок, повідомлять, кому треба, вживуть якихось заходів проти отих танків. Не може того бути, щоб така ситуація нікого не занепокоїла. А може, командування вже знає про все це? Мо так і було передбачено планом операції? Тоді даремно я так хвилююся, розпинаюся, кричу, наче справді який
