села?
— Та з Княжевидців, — сказав дядько і махнув у другий кінець дороги.
Антон злякався, замовк. Згадка про Княжевидці змусила його забути про всі інші питання — здається, є можливість дізнатися, може, про найважливіше для нього, і він, прижмуривши очі, різко запитав:
— Ах, за доктором їдеш?
— Ну.
— До дівки?
— Ну.
Кліпнувши слізливими очима, дядько раптом збентежився, ніби запнувся перед тим, як відказати, й Антон, не даючи отямитись, схопив його за куций комір ватника.
— Кажи, до кого — доктора! Швидко!
— Та до дівки, сказав.
— Якої дівки? До Зоськи зі Скіделя? Ну? Пораненої в голову? Так? Кажи швидше!..
Та швидко казати, мабуть, уже не було потреби. Дядько перелякано закліпав очима, здавалося, вмить утратив здатність розмовляти, руки його затремтіли, розгубленим поглядом він гарячково метлявся по розлютованому від жахливої згадки, зарослому колючою бородою Антоновому обличчі. Антон теж зайшовся в дивній лихоманці, що охопила його, збагнувши очевидячки, що доля в останній раз кидає потопаючому свій рятувальний круг, за який той повинен ухопитися або опускатися на дно. І не роздумуючи довго, він із останніх сил, що лишилися в нього, кинувся до цього круга. Поки Зоська жива, він повинен зловити її у лісових Княжевидцях. Те, що йому не вдалося на хуторі, мусить удатися тепер. Звісно, це не дуже пристойно в ставленні до дівчини, котру він недавно ще кохав, але в цьому його порятунок. Що ж йому лишається?
— Так, ясно! — сказав Антон, різко штовхнувши від себе дядька. — Ану в Скідель! У Скідель скоріше! — закричав він. — Швидко!!!
Переляканий і збентежений дядько пішов на дорогу, та Антон оминув його і, підбігши до саней, схопив віжки.
— Но-о! Скоріше! Риссю!
Стьобнувши коня, він скочив у сани, дядько ледве встиг ухопитися за поперечину ззаду, коник натужно рвонувся по переметеній за ніч дорозі, і Антон, ставши на коліна, почав стьобати його вірьовочними віжками.
Йому дуже треба встигнути. У цьому був його порятунок.
21
Усе, що було потім, доходило до Зоськи в невиразних, часом страшно примарних образах, непевних уривках чужих розмов. Вона чула, як хтось покликав її, як голосніше загавкав собака. Потім її обережно підняли на руки і довго несли кудись.
Вона увесь час мовчала, не маючи сили відповісти на чиїсь тривожні запитання, та їй не дуже і надокучали запитаннями, мабуть, зрозумівши, що вона ледь жива. Зоська мимоволі покладалася на цих людей, знаючи наперед, що в Княжевидцях погано їй не зроблять. У Княжевидцях завжди допоможуть, якщо їй не пізно ще допомогти.
Вона опритомніла знову від гострого, нестерпного болю, що вдарив під саме серце, крізь біль розплющила очі й побачила над собою лампу з надбитим закопченим склом. Світло лампи спочатку осліпило її, та все ж вона встигла побачити чиєсь немолоде нахмурене обличчя. Холодні руки обережно обмацували її голий бік, і вона зрозуміла, що це перев’язують. Зоська не могла витерпіти біль і застогнала. Почула співчутливий жіночий голос.
— Болить, дівчинко? Така рана!.. Потерпи, дівчинко.
Ну, звісно, вона буде терпіти, вона витримає все, тільки б лишитися жити. Як ніколи раніше, саме тепер вона дуже хотіла жити. Коли це ще можливо…
— І хто ж тебе так? — трохи голосніше запитав чоловік, але вона тільки щось промугикала у відповідь. Розмовляти вона не могла. Навіть сама дивувалася: чути все чула, а сказати не могла нічого. Як уві сні.
Новий приступ болю кинув її в непритомність, тривалий час вона нестерпно страждала у фантастичному світі привидів. Мабуть, вона стогнала, можливо, у неї був жар, бо коли вона знову опритомніла, все той же ласкавий голос казав:
— На, дівчинко, молочка попий. Тепленьке молочко, може, полегшає…
Вона спромоглася трохи підвести голову. Чужими зсохлими губами не відразу намацала край шершавої посудини і поспіхом ковтнула щось несмачне.
— Ну, ще трошки попий… Молочко те-епле… «Молочко те-епле», — звучить уже любим голосом мами, що старалася біля п’ятирічної донечки Зосі. Зоська давно хворіє, гаряча, як жар, нічого не їсть, тільки п’є молочко. Вона лежить крижем у кутку на ліжку, вкрита кожухом і пошитою із клаптиків маминою ковдрою, дуже ослабла, проте їй ніде нічого не болить, лише весь час хочеться спати. І вона спить — удень, вранці, уночі, прокидаючись лише для того, щоб попити молочка. Хворіти їй, однак, не важко, загалом навіть приємно, тому що всі з нею добрі, ласкаві, охоче виконують кожне її побажання, головне з яких — щоб не плакала мама. Та це бажання рідко збувалося, і коротке мамине схлипування різкою тривогою вириває дівчинку з болісно липкого сну. Зоська лякається і теж хоче заплакати. Але вона так ослабла, що тільки шепоче потрісканими губами: «Не треба, мамочко… Мамочко, не треба…» І мама, почувши її, стихає, приходить за занавіску і шершавими, не по-жіночому великими руками ніжно гладить її схудле загострене личко. Зоська заспокоюється, хоче усміхнутися і кволим голоском утішає матір: «Мамочко, я не помру. Я не помру, мамочко…»
Проте її наївна розрада викликає у матері знову нестримний плач. Схилившись на ліжко, мати аж заходиться слізьми, і Зоська не по-дитячому рішуче думає, що вона нізащо не помре, вона буде жити, інакше як же тоді її люба мама Мати — головна радість її життя, так само, як і вона для матері. Зоська добре знає це і думає, що ніколи в світі вони не розлучаться.
Однак розлучилися…
Люди казали, що на обличчя вона — вилита мати, що і вдача у неї вся материна. Зоська слухала й не знала, чи справді це так, зате думала часом, що свою доброту і чуйність певно взяла від матері. Тому вона часто сердилася на себе, бо час менше за все пов’язувався з тими рисами, які дехто сприймав за слабість тоді, як скрізь потрібна була сила. Кожного разу їй був неприємний сам вигляд людини, явно недоброї, зашкарублої в злобі та ненависті, й вона відчувала, що краще бути доброю. Отже, бути справедливою.
… Потім крізь сон вона вловила чиюсь тиху розмову поруч, але там чути інші голоси, нібито чоловічі, і до її свідомості діходить тривожне слово «лікар». Вона здогадується, що це означає, і хоче сказати, що не треба її везти до лікаря, їй неприємний лікар з дитинства, бо він — людина з іншого, невідомого їй світу, і з ним пов’язані нові, малоприємні для неї переживання. Щоправда, зараз у неї інші, але не менш важливі причини не кликати лікаря, однак у неї не вистачає сили сказати про це, й вона тихенько розпачливо стогне.
— Попий молочка, дівчинко. Попий тепленького…
— Ну чого ти причепилася до неї з молочком? Бачиш, не може! — гуде строго чоловічий голос, в якому Зосьці вчувають ся знайомі нотки, і вона вся напружується. А втім, ні, це не батько…
Батька вона менше любила, мабуть, тому, що він дуже був суворий, мовчазний і деколи круто поводився з мамою. Однак у ранньому далекому дитинстві Зосьці, може, більше за всіх подобався саме батько, особливо в рідкісні для нього хвилини відпочинку, коли він був вільний від роботи і мав змогу розважитися з дітьми. З якихось глибоких куточків пам’яті постає давній далекий день напередодні зеленої неділі на початку літа, напівзаросла моріжком дорога в теплому м’якому пилу за селом, і вони із сестрою біжать поруч із батьком. Виставленою рукою вбік Зоська веде по лоскітних стеблинах густої стіни жита, зганяючи звідти метеликів, що посідали на ніч, в ясному погожому небі швидко літають ластівки, і за батьком пливе у повітрі гіркуватий аромат березового пруття, цілий оберемок якого вони наламали в лісі. Дома на них чекав передсвятковий затишок у хаті, свіжовимита мамою підлога була густо заслана духмяною лепехою, вони одразу почали прикрашати хату березнячком і густо повтикали його всюди, де тільки могла триматися хоча б найменша гілочка. Всю ніч у хаті стояли дивовижні пахощі лугу і лісу. Зосьці снилися золоті сни, і все її дитинство було привабною надією на велике і швидке щастя.
… Вона знову відчуває себе в полоні знайомої з дитинства хворобливо-солодкої слабості, коли хочеться лише спокою, тиші й забуття, тому що в тілі — страждання і біль. І водночас вона в полоні спокійної байдужості до себе і власної долі, яка тепер од неї не залежить.
Потім вона помічає, що розмірено погойдується і пливе, пливе кудись, ніби уві сні. Проте сон не приходить, це вже дійсність. Зоська бачить кудлатий краєчок накинутого на неї кожушка й далі — яскраву блакить світанкового неба. Розмірене погойдування несе й несе її ніби на хвилях, і їй навіть приємно від цього руху в невідоме. Не зразу вона здогадалася, що її везуть польовою санною дорогою, і не може запитати куди, але й не тривожиться. Видно, так треба.
Вона лише хоче зрозуміти, хто з нею. Відчувається чиясь присутність поруч, напевно, він править конем, але хто це? Їй тільки б глянути на свого рятівника, й усе! Про Антона вона вже не думає — щоб він пропав, убивця! Головне, вона врятована, дасть бог — очуняє, і тоді вона з ним розквитається. Вона гляне в підлі його очі, ще він стане на коліна перед нею.
— Не-не, ворушися, люба…
Та це все та ж знайома їй тітонька, що напувала її молочком, і Зоська вгамовується, стає спокійнішою, вона звикла вже до її голосу, схожого на материн. Невисловлена вдячність щемливим смутком стискує щось усередині, і з Зосьчиних очей покотилися по щоках дві лоскітливі холодні сльозинки.
— Нічого, дівчинко, все буде гаразд. Переховаємо тебе в надійному місці, як-небудь, дасть бог, очунясш. Молода ще, жити будеш, діток народиш. Не вік же цій проклятій війні тривати, — як зі свіжого джерельця влітку опівдні, підбадьорливо звучить поруч.
Зоська заспокоюється під теплим кожушком і думає: а може, й правда — найстрашніше вже минуло, і вона якось викарабкається зі своєї біди.
1978
[2 — Бондарев Ю. Собр. соч. в 4-х томах, т. З, М., 1974, с. 436.]
[3 — Ці та деякі наступні свідчення автобіографічного характеру запозичені з відповідей письменника на запитання «анкети», складеної А. Адамовичем. Уривки наведено в статті А. Адамовича «Торжество людини». — «Вопросы литературы», 1973, № 5.]
[4 — Литература и современность. Сб. 13. М., 1975, с. 339.]
[5 — Литература и современность. Сб. 13. с. 337.]
[6 — Литература и современность. Сб. 13. с. 336.]
[7 — Бочаров А. Человек и война. Идеи социалистического гуманизма в послевоенной прозе о войне. М., 1978, с. 225, 259.]
[8 — Бондарев Ю. Собр. соч. в 4-х томах, т. 3, с. 398.][9
