коли це герой війни і сьогодні на відповідальній посаді. А коли він загинув? Ні біографії, ні фотографії. І відомості короткі, як заячий хвіст. І неперевірені. І часто плутані, суперечливі. Тут уже обережненько, боком-боком та подалі від гріха. Чи не так ваш брат кореспондент?.. Ось мені незрозуміло, наприклад, чому героїв, живих чи загиблих, мають шукати піонери? Коли б і ті, й другі, і піонери теж — це інша справа. А то скрізь про це турбуються тільки піонери. Що це вони — найкраще можуть розібратися? Спеціалісти? Чи вони найсміливіші щодо перестраховки? Бо посад ще не мають? Чи, може, настирливості в них більше — малим зручніше до поважних дядечків доступитися? Я от не розумію. Чому ці поважні дядечки не поклопочуться, щоб не було цих самих — невідомих? Невже вони всі умили руки? Що тут — знеосібка, чи що? Але на кого — ти подумай! Загинуло скільки людей, і яких людей! І тепер їх пам’яті не можуть дати ради їхні друзі, їхні начальники, земляки, зрештою.

Знаєш, мені це трохи дивно. І незрозуміло. А де військові? Штаби? Військкомати? Архіви? Чому вони збоку Передовірили піонерам. Отак…

Так от як воно сталося далі, коли хочеш знати. Хлопців, як забрали, тримали днів зо три в коморі старости Бохана. Був такий у Сельці чоловічок, біля сухої верби хата стояла, тепер уже нема. Хитрий, скажу тобі, чоловічок: і на німців робив, і з нашими знався. Ну, а таке, знаєш, чим кінчається. Щось помітили німці, викликали в район, і назад він уже не повернувся. Казали, в табір відправили; десь витягнув ноги старий. Так от, сидять хлопці в тій коморі, а в хаті німці, водять на слідство, б’ють. І чекають Мороза. По селу пустили чутку, що от, мовляв, як роблять Совєти: чужими руками воюють із німцями, дітей на смерть прирікають. Матері, звісно, голосять, усе лізуть у двір до старости, просять, принижуються, а поліцаї проганяють їх. Матір Андрія Смурного теж забрали за те, що на німця плюнула. Хлопці, щоправда, тримаються твердо, затялися і стоять на своєму: нічого не знаємо, нічого не робили. Але ж хіба так довго протримаєшся у цих катів? Почали бити, і першим не витерпів Бородич, каже: «Я підпиляв. Щоб душити вас, гадів. Тепер стріляйте мене, не боюся вас».

Він сказав так про себе, може, думав, що тепер од інших відчепляться. Але ж і ці холуї не дурні — відразу ж скумекали, що коли один, то й решта, певно, з ним заодно. Всі ж нерозлийвода друзі. Почали бити ще, витягувати нові дані й про Мороза. Про Мороза особливо старалися. Але що могли хлопці сказати про Мороза І ось у такий час, в розпалі катування, з’являється сам Мороз.

Було це на світанку, розповідали, село ще спало. На вигоні туманець такий легенький стелився, було не холодно, тільки мокрувато зранку. Підійшов Олесь Іванович, мабуть, городами, бо на вулиці край села була засада, а його не помітили. Мабуть, переліз через тин і — до старости у двір. Там, звісно, варта, поліцай як загорланить: «Стій, назад!»-за гвинтівку й до нього. Але Мороз уже не боїться нічого, іде собі прямо на вартового, накульгує тільки і говорить спокійно так: «Скажіть начальнику: я?

— Мороз».

Ну, тут збіглася поліцейська зграя, жандарми, скрутили Морозу руки, здерли кожушок. Як привели в старостину хату, Бохан і каже тихенько так, звичайно, щоб поліцаї не почули: «Не треба було, вчителю». А той одне лише йому й відказав: «Треба». І більше нічого.

І ось тут, скажу тобі, почалася та шарада, що внесла стільки плутанини в епілог цієї трагедії. Я так гадаю, що саме через неї Мороза стільки років замовчували і стільки все це завдавало клопоту. Сталося так, що коли в сорок четвертому витурили нарешті звідси німчуру, в містечку і в Гродно знайшли якісь папери: документи поліції, СД. Матеріали ці, зрозуміло, були підібрані, ким треба опрацьовані. І от серед інших виявився один папірець щодо Олеся Івановича Мороза. Сам бачив: звичайний папірець із шкільного зошита в клітинку, написаний по-білоруському — рапорт старшого поліцая Гагуна Федора, того самого Каїна, своєму начальнику. Мовляв, такого-то числа квітня сорок другого року команда поліцаїв під його началом під час операції захопила ватажка місцевої партизанської банди Олеся Мороза. Звісно, цілковита брехня. Але Каїну, як і його начальству, це було, мабуть, вигідно. Взяли хлопців, а через три дні спіймали і ватажка банди — було за що хвалити старшого поліцая. І нагороджувати. І ні в кого ніякого сумніву щодо правдивості рапорту.

Хоч і дивно вийшло, але й ми ненавмисне підтвердили цю безглузду вигадку поліцая. Виявилося ось що. Вже літом, коли настали для нас гарячі деньки і набралося немало вбитих і поранених, із бригад якось зажадали відомості про втрати за весну й зиму. Кузнецов склав список, приніс нам із Селезньовим на підпис і питає: «Як будемо писати про Мороза? Може, краще зовсім не писати? Подумаєш, два дні всього у партизанах побув». Тут, звичайно, я заперечив. «Як це не писати? Що ж він тоді, сидячи на печі, помер?» Селезньов, пам’ятаю, нахмурився — він не любив згадувати ту історію з Морозом. Подумав і каже Кузнецову: «А чого довго думати! Так і напиши: потрапив у полон. А далі не наша справа». Так і написали. Признатися, я тоді промовчав. Та й що б я сказав? Що він сам здався? Хто б це зрозумів? Так до німецького додався ще й наш документ. І спробуй тепер спростувати ці два папірці. Легше виявилося Волгу з Доном з’єднати, ніж до цієї істини докопатися. Дякуй от нашому Миклашевичу. Він усе ж докопався.

Так. А в Сельці тоді що ж? «Бандити» виявилися усі в зборі, можна було відправляти в поліцейську дільницю. Надвечір вивели усіх сімох із комори, всі тримались на своїх ногах, окрім Бородича. Той був побитий до крові, і два поліцаї тягли його попід руки. Решту вишикували по два і під конвоєм погнали до шосе.

Отут уже близький фінал, і що і як було далі, мені розповів сам Миклашевич.

Хлопці ще в коморі, коли почули на подвір’ї голос Олеся Івановича, дуже засмутилися. Вирішили — схопили і його. До речі, аж до смерті ніхто з них і не подумав інакше — вважали, не вберігся учитель, попався до рук німців. І він їм нічого не сказав про себе. Тільки підбадьорював. Сам намагався веселим бути, наскільки, звісно, це йому вдавалося. Казав, що життя людини надто мале в порівнянні з вічністю і що ці п’ятнадцять років чи шістдесят — не більше, ніж мить у вічності часу. Ще казав, що хоча б у тому ж Сельці народилися і відійшли в небуття за віки тисячі людей, і ніхто їх не знає, не пам’ятає. А от їх пам’ятатимуть, і вже в цьому винагорода. Найбільша з усіх можливих у світі винагород.

Мабуть, це тоді все ж мало їх потішало. Але те, що з ними був їхній учитель, їх завсідний Олесь Іванович, звичайно, полегшувало їхню нелегку долю. Хоча, певне, вони ладні були віддати багато, щоб він урятувався — вони ж бо шанували його, як бога.

Розповідали, як вивели їх на вулицю від старости — збіглося все село. Поліцаї почали відганяти. І тоді старший брат отих близнят Кажанів?

— Іван протовпився наперед і до якогось німця: «Як же так, мовляв, ви ж казали: коли прийде Мороз, то хлопців відпустите. Пустіть же тепер». Німець йому парабелумом у зуби, а Іван йому ногою в живіт. Ну, той і вистрелив. Іван так і скорчився в грязюці. Що тоді почалося: галас, прокльони, сльози. А їм що — повели хлопців.

Вели по тій самій дорозі через місток. Місток полагодили трохи, пішки можна було пройти, а підводи ще не їздили. Вели, як уже я казав, парами: попереду Мороз і Павлик, за ними близнята Кажани?

— Остап і Тимко, потім однофамільці?

— Смурний Андрій, Смурний Коля. Позаду два поліцаї вели під руки Бородича. Поліцаїв, казали, було чоловік сім та чотири німці.

Ішли мовчки, розмовляти їм не давали. Та й не хотілося, певно, розмовляти. Знали ж, ведуть на смерть. Бо що ж їх могло ще чекати в містечку? Руки в них були зв’язані ззаду. А навколо розкинулися поля, знайомі з дитинства місця. У природі вже все дихало весною, на деревах розпукувалися бруньки. Верби стояли пухнасті, гілля обвішане жовтими торочками. Казав Миклашевич, такий сум наліг тоді, що хоч кричи. Воно й зрозуміло. Коли б хоч трохи пожили, а то по чотирнадцятьшістнадцять років хлопцям. Що вони бачили Так підійшли до лісу за тим містком. Мороз усе мовчав, а тут тихесенько питає у Павлика: «Бігти можеш?» Хлопець не зрозумів спочатку, поглянув на вчителя: про що він? А той знову: «Бігти можеш? Як крикну, біжи в кущі». Павло догадався. Загалом бігати він був мастак, але тільки був. За три дні в коморі без їжі, в катуванні і муках вправність його, мабуть, зменшилася трохи. Та ці слова Олеся Івановича усе ж викликали надію, Павлик захвилювався, казав, аж ноги тремтіли. Здалося тоді, наче Мороз щось знає. Коли так каже, то, напевне ж, урятуватися можна. І хлопець став чекати.

А лісок — уже ось він, рядом. За дорогою відразу кущики, сосонки, ялівник. Щоправда, не дуже густо, але все ж схованка. Павлик знав тут кожен кущик, кожну стежку, кожен поворот, кожен пеньок. Тільки б сили більше. Казав, таке напруження охопило, що, здавалося, серце лопне від хвилювання. До першого кущика лишалося вже кроків із двадцять, потім десять, п’ять. Ось уже й кущик. Але Мороз чомусь мовчав. Ось уже й лісок з обох боків — вільшняк, ялинки. Праворуч низинка, тут, звичайно, бігти легше. Павлик догадався, що, мабуть, саме цю місцину й мав на увазі Мороз. Дорога вузенька, на підводу, не більше, два поліцаї ідуть попереду, по два з боків. У полі вони трималися трохи далі, за канавою, а тут ідуть поруч, рукою схопити можна. І, звісно, усе чують. Певно, тому нічого більше Мороз не сказав. Мовчав, мовчав та як закричить кудись убік: «Ось він, ось — дивіться!» І сам ліворуч од дороги зиркає, плечем та головою показує, ніби там побачив когось. Звичайно, хитрість не бознаяка, але так це природно у нього вийшло, що навіть Павлик туди глянув. Але глянув тільки один раз та як скочить, немов заєць, у другий бік, у кущі