Ану де? Далеко?
— Та кілометрів два звідси.
Вони скоро знялися з місця, поминули дубнячок, потім обійшли по краю вибалочка, перетнули мокруватий Лужок, знову позалазили в колючий густий чагарник і, не виходячи з нього, по команді Волоха усі разом стали. Крізь гілля вільшняка було видно, як по вибоїстій розбитій дорозі в негустий сосновий лісок повзли семитонні «б’юсінги», десь там вони розвантажувались і котили швидко вниз, мабуть, по нову партію вантажу.
Капітан зразу ж сів, де стояв, витяг із-за пазухи бінокль. Розвідники опустили носилки з Фіхом.
— Ох ти, що там навернуто. Оце так-так! — здивувався капітан. — Дротом обносять, так, так. А підходи загалом непогані. От би, коли смеркне… На, поглянь, — сказав капітан, передаючи бінокль Івановському. Лейтенант знайшов серед безлистого гілля прогалину, навів у напрямку лісу бінокль. Виразно побачив, як там розвантажували машини. Працювали, здається, полонені, неподалік од них стовбичили темні постаті в довгих шинелях з гвинтівками в руках. Під високими соснами на пагорку витяглися довгі громіздкі ряди зелених і жовтих ящиків. Трохи раніше складені стоси були вже накриті і обв’язані брезентом.
— Цікаво, що? — розмірковував капітан. — Та однаково. Влаштуємо фейєрверк на всю Смоленщину. Рукавицин, у тебе є протитанкова граната? Добре! А тол ти ще не викинув, Погрібняк? Ракети потрібно теж підготувати. Згодяться.
Він зразу ж у вільшняку склав свій імпровізований план нападу на склад, розподілив завдання поміж вісьмома стомленими, голодними людьми. Із пораненим залишив спочатку двох бійців, а потім одного Рукавицина. Своїм заступником призначив його, Івановського. Вирішили виступити, як тільки трохи смеркне.
— Веселенька буде ніч! — радів капітан, розтираючи померзлі руки. — Закурити б зараз, та нема чого.
3
…
Мабуть, краще буде висадити склад у повітря. Під дротом протягти заряд із шнуром, покласти під стоси. Вартового заманити в інший бік — як це зробити, Івановський знав, колись учив капітан Волох. Є кілька способів. Краще б, звичайно, вартового зняти взагалі, та коли об’єкт великий, вартових буде кілька, всіх не знімеш.
Так міркуючи, Івановський повільно спускався на лижах з непомітного вночі пагорка. В засніженій темряві взагалі не видно було, де пагорок, а де вибалочок, він тільки відчував це по вазі лиж на ногах, які то важчали, і тоді виникала потреба допомогти собі палицями, то легше бігли по снігу. Лейтенант весь час рухався на південь, час від часу перевіряючи напрямок по компасу. Праворуч, у туманній імлі, то наближаючись до лижні, то віддаляючись од неї, вигиналася все та ж річечка, яку він пізнавав іздалеку по нерівному шнурочку чагарника на її берегах. Ліворуч до неї збігали схили невисоких у згірочків, які доводилося перетинати лижникам.
З’їхавши ще з одного схилу, Івановський зупинився. Лижі затріскотіли в сухих стеблах. Лейтенант став роздивлятися на всі боки, щоб якось об’їхати це місце. Ззаду під’їжджали й спинялися один по одному його бійці.
— Ну як? — спитав голосно лейтенант.
Тут, здається, вже ніхто не міг їх почути.
— Угрілися, лейтенанте, — важко дихаючи, відповів Лукашов; біла пара валила від його дебелої постаті.
Судник схопив у жмені снігу і, зіпершись на палиці, почав його їсти. Незабаром під’їхали Хакімов і Краснокутський; ще хтось спускався по схилу.
— Дзюбін! — покликав лейтенант.
— Іде, здається, — не одразу відгукнувся голос із сутінків, і він подумав, що коли замикаючий тут, значить, усі в зборі, можна рушати далі.
— Як би перепочити, товаришу командир. Привал би, га? — з ноткою скарги запитав Краснокутський.
Івановський вийняв годинника. Велика стрілка наближалася до дванадцятої, мала вже досягла години.
— Відставити привал, — сказав лейтенант. — Ми запізнюємось.
— Уже ноги тремтять.
— Втягуйтеся. Потім легше буде. Так, за мною — марш!
Він боявся відпочинком розхолодити бійців, по собі знав, як трудно після привалу знову набирати темп. Важко було витримати певну швидкість протягом усієї ночі, може, навіть збільшити її, коли буде потрібно. Він знав — незабаром настане друге дихання і тоді легше стане всім.
Але втома брала своє, і лейтенант усе частіше став помічати, що голова його вперто хилиться вниз, і перед очима починається набридливе миготіння лижних носків. Одного разу, через силу відвівши погляд од снігу, він загледів попереду щось одноманітно-сіре, схоже на високу стіну лісу. І справді, це був ліс — перетнувши їм шлях, тривожно й тягуче шуміли на вітрі сосни. Івановський, не все розуміючи, здивувався — на карті в тутешніх місцях не значилося ніякого лісу, тим більше хвойного. Він подумав, що, може, втратив напрямок, і почав квапливо орієнтуватися по компасу. Але ні, все було правильно, напрямку він дотримувався заданого, точно сто дев’яносто градусів, а чому ж тоді ліс? І як з ним бути — пройти ним, не міняючи маршруту, чи обійти? І з якого боку його обходити?
— Що, лейтенанте, перекур? — запитав Лукашов позаду. Чомусь він наблизився раніше від Судника, котрий відстав так, що ледве мрів у пітьмі. Це порушило встановлений порядок на марші, і в лейтенанта вихопилося:
— А чому ви тут?
— Так он сапер… Набридло на п’яти наступати.
Здається, його лижники почали розтягуватись, це вже нікуди не годиться; лейтенант думав, що по готовій лижні можна б швидше просуватися. Він сховав компас у рукав і, зосереджено міркуючи, як бути з лісом, очікував, поки надійдуть усі.
Хвилин за три чи навіть п’ять прибули Хакімов і Краснокутський, інших не було. Втрачаючи терпіння, лейтенант почекав ще. Стомлені лижники, ледве зупинившись, навалювалися грудьми на кінці встромлених у сніг палиць і так відпочивали. Усі важко, з натугою дихали, хапали руками сніг.
— Чи скоро, товаришу лейтенант? — слабким голосом запитав Краснокутський. — Знаєте, сили вже не стає…
— Де інші? — замість відповіді стривожено запитав лейтенант.
— Та йдуть. Заєць, певно, відстав. Ну і старшина там з ним няньчиться.
— А Пивоваров?
— Та он хтось іде.
Зі снігової темряви, затканої крупою, що густішала на вітрі, вислизнула ще одна постать у білому. Це Пивоваров.
— Де інші?
— Не знаю. Позаду нікого начебто, — відповів боєць. — Я там із лижею проваландався…
— Гаразд. Ходімо.
Лейтенант не міг далі чекати, подумав, що старшина не новачок у такій справі, він не відстане. До того ж на снігу добре видно уторовану лижню, хай наздоганяє. І лейтенант завернув праворуч, уздовж борового узліску, в обхід сосняка. Рухатися лісом навпростець Івановський не наважився, щоб випадково не натрапити де-небудь на рів чи якесь ломаччя та й просто не заблудити в гущавині. Все-таки на лижах іти вночі лісом не варто.
Але він не знав, як обійти його, і простував уздовж нескінченної кривулі узліску, повторюючи лижнею всі його звивини. Посувалися обережніше, ніж у полі, під соснами у хащах узліску весь час темніло щось, здавалося, тіні чи якісь постаті. Та коли наближався, то кожного разу переконувався, що це були молоді ялини.
Тим часом вітер дужчав, тепер він майже весь час дув їм назустріч. Тонка бязь маскхалата пузирилася на спині, часом лопотіла, наче вітрило. Лейтенант відчув, як помітно зменшилася в нього спритність і так само впевненість у тому, що йде правильно. Інших сумнівів не було. Він то робив енергійний ривок, то спроквола переходив на помірний крок, із більшою, ніж треба, обережністю позираючи на всі боки. Час од часу прислухався до звуків позаду, намагаючись установити, чи не доганяють їх Заєць і Дзюбін.
Але Дзюбін усе ще не доганяв, а сосняк несподівано скінчився, нарешті вони дісталися західного краю лісу. Далі сосновий узлісок повертав на південь і, закругляючись, відступав кудись на південний схід. Цього тільки й чекав Івановський. Він навіть із полегкістю зітхнув і, зупинившись, устромив палиці в сніг: необхідно було зорієнтуватися по карті.
— У кого там… Пивоваров, у вас палатка?
— У мене, товаришу лейтенант.
— Дай сюди.
Не сходячи з лиж, Івановський присів на снігу, Пивоваров акуратно накрив його плащ-палаткою — після миготливої біляви снігу стало дуже темно й тихо. Блідою плямою світла з ліхтарика лейтенант повів по зіжмаканому аркуші карти, й одразу йому стало все зрозуміло.
Річка тут робила великий поворот у правий бік, тому він згубив її у темряві і натрапив на ліс. Але навряд чи була потреба огинати всі її повороти, певно, розумніше було взяти одразу на південь і тим зрізати чималий гак. Правда, без річки важче буде орієнтуватися вночі, тим більше, що карта мала неточності. Хвойний ліс, який вони обійшли, зовсім не був позначений на ній, топографи нанесли тут лише кілька дрібних кружечків, які означали чагарник. Колись, може, це й були чагарі, а тепер он забуяв ліс, розрісся на цілих два кілометри завдовжки і ледве в оману його не увів.
Зрозумівши, де вони перебувають, лейтенант скинув із себе плащ-палатку.
— Старшини немає?
— Немає ще. Може, почекаємо? — запитав Лукашов.
З останньою надією Івановський вдивлявся в ніч, прислухався, але позаду нікого не було. Тривала відсутність старшини почала неабияк тривожити його, на думку спадали різні недобрі здогади, але він одганяв їх, бо хотів вірити, що старшина дожене. А зараз необхідно було йти далі і потрібно мати замикаючого. Старшим у групі за званням після командира був сержант Лукашов, і лейтенант сказав:
— Лукашов, підеш замикаючим. І щоб ніяких відставань. Утямив?
— Утямив, — твердо відповів сержант і зійшов з лижні, щоб пропустити інших наперед.
— Тоді марш! Ще зо два ривки — і синиця в шапці.
Тоді так само синиця ледве не опинилася в шапці.
…
Ще не стемніло, як на вологу землю почав падати мокрий сніжок. Було тихо. Спочатку він ішов ріденький, пушистий — гарні сніжинки легко кружляли в повітрі, осідаючи плавно на землю. Потім снігопад погустішав, а як смеркло, повалив такий густий, що за п’ять кроків нічого не було видно. Розвідники терпляче сиділи в чагарнику й чекали. За кілька годин усі дуже померзли. Пораненого Фіха накрили мокрою палаткою, і він тихо стогнав під нею. Коли трохи стемніло, Волох і сержант Балаєнко відправилися постежити за складом: із чагарника вже погано було видно.
За якихось чверть години схвильований Балаєнко повернувся і передав наказ капітана: Фіха з Рукавициним залишити на місці, а всім іншим бігти на узлісок. Вони підхопилися і швидко прибігли до командира. До складу звідси було рукою подати, але снігопад і вечірні сутінки заважали: нічого не можна було розгледіти. Пожвавлений капітан рішуче оголосив, що діяти почнуть зараз же, не чекаючі ночі, бо пильність німецьких вартових ослаблена розвантажувальною метушнею, що й досі триває. Ніхто не заперечив капітанові, розвідники завжди виконували його накази ретельно і мовчки. Івановському ж у цій диверсії було все нове й незвичайне, в усьому він покладався на Волоха
