і теж прагнув якомога пунктуальніше виконувати всі його накази.

— Якраз доречний сніжок, — сказав лейтенант, опускаючись біля командира. Той обернув незадоволене, заклопотане обличчя.

— Не дуже доречний. Нас не видно, але й ми ні біса не бачимо. А база велика.

Важко вгадати, як ліпше, однак сніг не переставав, і капітан вирішив починати. Чотирьох із трофейним МГ під командою Івановського він лишив на узліссі, щоб прикрили на випадок відходу, а сам з двома розвідниками, забравши всі гранати, попрямував до бази. Не було ніякого прощання, просто Івановський провів їх довгим поглядом, зачекавши, поки один за одним усі троє не зникли в густих білих од снігу сутінках. Тихенько зарядивши кулемет, лейтенант став очікувати на узліссі.

Якийсь час попереду було темно і тихо, марудно минали хвилини самотнього, напруженого чекання. В думках Івановський ішов за капітаном, уявляючи собі, як той, подолавши відкриту ділянку поля, наближався до узліску. Потім він повинен, мабуть, зупинитися, щоб розглядітися. Але що це?..

Із вітряної снігової пітьми раптом долинув якийсь дивний переляканий крик, потім ще, і перш ніж Івановський устиг трохи розміркувати, бабахнув недалекий гвинтівочний постріл. Зразу ж над верхівками сосен пурхнула ракета, яка не багато освітила на білому, затканому сніговицею просторі, та Івановський зрозумів: намір капітана зірвався.

Напевно, треба було прикривати відхід, може, перехопити огонь на себе, але він не знав, де капітан і чому той жодним пострілом не відповів на вогонь вартових. Проте, коли від дороги вздовж узліску сіконули трасуючі кулеметні черги, він не стримався і вдарив із МГ назустріч, — навмання у те місце в темряві, де вони виникли. Івановський з нетерпінням чекав, коли з’явиться Волох, і випустив лише одну чергу по німецьких кулеметниках. Навряд чи його черга досягла мети, але в них малувато було патронів, одна всього стрічка, треба було економити. Весь час лейтенанту здавалося, що ось-ось три знайомі постаті вискочать із темряви, і тоді всі вони кинуться геть од цієї проклятої бази. Та минав час, а з темряви ніхто не вискакував, і лейтенант змушений був чекати. Обіч у снігу лежав його боєць Толкачов. Озвавшись до нього, Івановський махнув у напрямку бази, і той підхопився й слухняно побіг у поле.

Ракети над сосняком горіли безперестанку, флангові траси мчали кудись в одне певне місце — мабуть, німецький кулеметник знав, куди цілився. Івановський з коліна випустив другу чергу навмання, і тоді весь цей недалекий узлісок сосняка загуркотів пострілами — певне, охорона зайняла оборону і всерйоз відбивала напад. У такій ситуації слід було якомога скоріше відходити. Але капітана все ще не було, і недобре передчуття стиснуло Івановському горло.

Він не зразу помітив, як хтось з’явився у полі, в миготливому світлі ракет крізь завію попереду мигнула хистка тінь. У той час, коли друга тінь упала, ця умить виросла до гігантських, на все поле, розмірів; оминаючи її, з двох боків на узлісок летіли кулеметні траси. За кілька стрибків тінь досягла їхнього узліску, і крізь шум стрілянини Івановський почув:

— Капітана вбили!

— Стій! — крикнув лейтенант і підхопився. — Стій!

Це був Фартучний, загалом непоганий розвідник, його найбільше любив капітан Волох, але зараз, охоплений незрозумілим переляком, він шалено тікав з-під вогню. Принесена бійцем страшна звістка, однак, не дуже вразила лейтенанта, той уже відчував: сталося щось погане. Але що загинув сам капітан Волох, цього він не міг собі уявити.

— Стій! Назад!

Він підхопив кулемет із важкою стрічкою, що звисала до самого снігу, й кинувся в поле. Спотикаючись на присипаній снігом ріллі, хвилину біг у тому напрямку, звідки появився Фартучний. Не озирався, однак знав, що Фартучний вернеться і побіжить за ним, — інакше не могло бути. Ракети світили невпинно. Івановський уже не ховався від їхнього світла і з ходу випустив чергу по сосняку, щоб примусити німців остерігатися, залягти. Саме тоді Фартучний спритно обігнав його і зник за сніговою запоною попереду.

Івановський теж подався був за бійцем, але побачив у ракетному світлі кілька постатей, що бігли від дороги вздовж дротяної загорожі бази. Злякавшись, що вони перехоплять Фартучного, він поспішно випустив по них останню чергу, і коли спустілий кінець металевої стрічки випав у сніг, кинув непотрібний тепер йому кулемет і вихопив із кобури ТТ. Але він уже побачив своїх — двоє розвідників, пригнувшись, за руки і за ноги волокли командира.

— Живий? — запитав, підбігши до них.

— Де там! Убили! — крикнув Фартучний. — Проклятий вартовий! Треба ж…

Відстрілюючись, вони змінили напрямок, довго бігли в чагарнику і тільки тоді, коли віддалилися кілометрів на два, в якомусь ліску передихнули. Капітана убили наповал, нести його далі не було сенсу, до того ж десь поблизу тріщали мотоцикли, — здається, німці вислали погоню. Поспішаючи, бійці трохи розпушили мокру, з листям, землю, вигребли неглибоку ямку і присипали в ній командира. Зник також один із розвідників, що супроводив Волоха, не знали, чи він загинув, чи, може, відбився куди в іншому напрямку. Проте чекати його не могли, кожної хвилини тут могли появитися німці, втекти від них із пораненим Фіхом було б нелегко.

Проклинаючи ту кляту базу і свою невдачу, Івановський повів маленьку групу на північ — далі від сосняка, над яким усе ще горіли вночі ракети, і відсвіти од них довго супроводжували бійців. На душі в лейтенанта було погано, його охоплювали то злість, то розпач. Увесь час хотілося лаятись. Але Івановський не осуджував капітана — мабуть, сам на його місці вчинив би так само. Було кривдно до сліз, що прикрий сліпий випадок так здорово допоміг німцям. Коли б Волох не наткнувся на вартового, усе обійшлося б гаразд, вони, певно, висадили б у повітря базу, і тоді не потрібна була б оця вилазка з її неминучими жертвами.

Отже, слід бути обережнішими. У сто разів обережнішими, обачнішими, тим паче йому, Івановському, який тепер є відповідальним не лише перед самим собою…

4

Проминувши ліс, Івановський вивів групу на рівнину над річкою, і стомлені лижники довго посувалися прямо.

Тут уже не було ні підйомів, ні спусків, лижня бігла рівно, по глибокому снігу, та лейтенант з помітним зусиллям налягав на палиці. Лижі в пушистому снігу осідали глибше, ніж потрібно було для швидкої ходи, і майже не ковзали. Весь час прокладаючи лижню, командир брав на себе найбільше в цьому переході навантаження і десь опівночі відчув, що став знемагати. На ньому все було мокре, білизна не висихала від поту, гаряче дихання розпирало груди, стала доймати спрага. Та він не хотів їсти сніг, знав: вода обернеться зайвим потом, і це тільки зменшить витривалість і не додасть сили, якої потрібно йому ще багато.

Швидко минав час, а Дзюбін все ще не доганяв групи, і лейтенант сушив голову: що з ним сталося? Та, видно, треба кинути про нього й думати — коли не догнав раніше, то зараз не дожене: вони учистили вже половину шляху, коли не більше. В лейтенанта все стискається серце від думки, що їх стає дедалі менше. Не дійшли ще до місця, а чотирьох уже немає. Та він не міг, просто не мав права гаяти дорогоцінний час на пошуки або на чекання.

Івановський навмисне якомога рідше поглядав на годинника, він почав уже боятися невпинного плину часу й усю свою снагу витрачав на біг, стараючись про інше не думати. Певно, тому він не одразу помітив, що вітер подужчав, біля ніг заклубочилась поземка, здається, починав падати сніг. Кілька дужих поривів вітру так шмагонули по обличчю сніжною крупою, що лейтенантові аж дух забило. Навкруги стало глухо і темно. І без того малий нічний простір ще поменшав, майже зник у сірій негоді пітьми. Нічні плями довкола розтали. А вітер знов ударив снігом в обличчя, — здається, таки почалася завія. «Не на часі», — тривожно подумав лейтенант, дужче налягаючи на палиці. Лижі його вже зовсім тонули в снігу, вистромлюючи на поверхню самі лише ріжки. Стараючись не згубити напрямку, Івановський тепер майже не дивився під ноги, необхідно було якнайдалі бачити в темряві, у цьому полягав зараз основний його обов’язок. Інші поглядали на всі боки, замикаючий Лукашов відповідав за безпеку з тилу. Зрозуміло, в цій темряві легко було наткнутися на німців, та більше за несподівану зустріч з ними він боявся спізнитися. В завію чи в гарну погоду, а до ранку вони повинні прибути на місце.

Видимо, річка знову повернула вбік, бо спереду засіріло щось велике, проступаючи нерівним бугром із пітьми. Завія щосили гуляла над полем, і неможливо було побачити, що це таке. Однак оте громіздке було якраз на шляху групи, Івановський зрозумів це одразу і спинився. Він тепер частіше, ніж досі, придивлявся до компаса, вивіряючи маршрут. Позаду не відставав Судник, близько трималися й інші.

Те, що здалеку привернуло їхню увагу, зблизька виявилось якоюсь будівлею — садиба на околиці села чи якийсь хутір. Було дуже доречно завернути туди хоч би для того, щоб напитися, та лейтенант рішуче пішов у обхід. Він забобонно боявся усього, що могло зашкодити їхній меті й забрати час.

Крізь хуртовину трудно було вгадати, на якій відстані од них був цей хутір. Усього якусь хвилину він темнів збоку і вже мав зникнути, як раптом крізь вітер звідкілясь долинув крик. Лейтенант не збагнув ще, хто і навіть якою мовою кричить, як од будівлі почулось виразне гавкання собаки. Івановський чимдуж відштовхнувся палицями, роблячи сильний ривок у темряву, і ту ж мить вітряну тишу ночі розірвала приглушена завією черга. Трасуючі світляки куль у кількох місцях прошили над головою темінь, черконули по снігу і полетіли геть. Здригнувшись від несподіванки, лейтенант пригнувся і щосили рвонув далі, вперед, у пітьму. Звідкілясь позаду крізь смуги завії спалахнуло світло, сніжинки густо забіліли в його круглій плямі. Але це була не ракета — певно, десь увімкнули фари. І знову повітря пронизали вогняні пасма куль — густа, довга черга з широким розсівом пройшлася полем. Івановський озирнувся на лижників — Судник, як завжди, тримався дуже близько, далі, нагнувшись, розгонисто йшли інші. Далекувате сяйво фар усе ж трохи підсвічувало поле, вихоплюючи з сірої пітьми білі силуети людей; з хутора їх, напевно, можна було побачити. Коли зовсім близько знову заблискали трасуючі кулі, лейтенант неголосно наказав «Лягай!», чомусь найбільше злякавшись за ношу Судника, і сам опустився м’яко на бік. Але спізнився. Уже лежачи на снігу, він відчув, що поранений, ногу коротко обпекло вище коліна, тепла мокрота розпливалася в холоші. Та великого болю не було;