викласти письмово. Ніби між іншим, він запитав, чи пройшов лейтенант перевірку в Дольцеві, де перебував збірний армійський пункт оточенців.
Івановський образився. Він сказав білявому з гарно укладеним волоссям полковникові, що в Дольцеве він устигне, а от до німецького складу боєприпасів можна спізнитися, і тоді всі їхні намагання, всі втрати, в тому числі й загибель чудового армійського розвідника капітана Волоха, будуть даремними.
— Як даремними? — здається, вперше щось утямив полковник і відірвав олівець од паперу, на якому старанно креслив якусь складну, з численною кількістю граф таблицю.
— Дуже просто, — відказав лейтенант. — Загинули без користі. Ні за цапову душу.
— От як! — устав полковник, обсмикуючи гімнастерку і круто випинаючи напрочуд розвинені м’язисті груди. — Ви з якої, сказали, дивізії. Івановський назвав дивізію і полк.
— Це ж якої армії? Це навіть не нашого фронту. Так не пройде, пишіть пояснення.
Нічого не вдієш, довелося морочитися з цим «поясненням». Він писав його дві доби, ховаючись од прискіпливого генерала, що саме приїхав з передової і, як завжди, після недовгої відсутності наводив у штабі лад. Івановський тимчасово притулився у штабному АХО, з писарем якого напередодні розпив фляжку шнапсу, і той великодушно поділив з «нічийним» лейтенантом своє ліжко в напівзруйнованій пустій хатині. Щоправда, в додачу до фляги довелося обдарувати гостинного писаря трофейним дзеркальним компасом і назавжди розлучитися з гарненькою запальничкою-ченцем. Але за два дні лейтенант склав докладний звіт розміром у два шкільні зошити в клітинку.
Коли він приніс цей звіт, білявий полковник, очевидно, був не в настрої. Розмашистим точним рухом, не глянувши, він перекинув його зшитки на сусідній стіл, за яким сидів над паперами лисий бровастий майор.
— Ковальов, займіться. Що він там написав — мені читати ніколи.
Але Ковальов так само з якоїсь причини не міг прочитати це відразу, і лейтенантові нічого іншого не лишалось, як піти й чекати в своїй хатині. Він уже приклав до пілотки руку, щоб обернутися й вийти, як двері в хатину широко розчинилися і на порозі, нагинаючи голову, з’явився той самий, кого він найбільше боявся тут зустріти. Командири за своїми столами підхопилися, а лейтенант обернувся лише та так і завмер з піднесеною до пілотки рукою.
Напевне, його замизкана, незугарна постать — Івановський був у писаревій тілогрійці, без знаків розрізнення на ній і в заношеній суконній пілотці, коли всі командири штабу ходили в баранячих шапках, — здалася незвичайною і привернула до себе гострий погляд генерала.
— Хто такий? — тоном, який нічого приємного не обіцяв, спитав генерал, звертаючись до полковника.
— Лейтенант Івановський, командир взводу, — з натужною хвацькістю не своїм голосом відрапортував лейтенант і назвав свій полк і дивізію.
— Якої, якої дивізії?
Івановський твердо повторив номер дивізії.
— Що ви тут робите?
— Він з оточення, — сказав полковник, стоячи перед генералом і всією своєю імпозантною постаттю виявляючи належну повагу, але з відтінком фамільярної вільності. Івановський же скам’яніло застиг навитяжку, вперше у житті розмовляючи з таким високим начальством.
— Оточенець? Чому тут?
— Я тут з приводу німецької бази боєприпасів, товаришу генерал.
— Нова справа! — сказав генерал, стоячи упівоберта до лейтенанта. Погляд його прискіпливих очей не відривався від напруженої постаті Івановського. — Що за база? Де? Звідки вам про неї відомо? Ви розібралися, полковнику?
— Розбираюся, товаришу генерал, — зовсім іншим тоном, ніж розмовляв досі, сказав полковник. Однак цей тон людини, що говорить не зовсім те, як було насправді, змусив лейтенанта виявити нову зухвалість щодо полковника.
— Полковник не хоче розбиратися, товаришу генерал, — випалив Івановський. Генерал кинув гострий запитальний погляд на лейтенанта, потім — на полковника. І лейтенант, відчувши, що тут може раз і назавжди дещо вирішитись, додав: — Артилерійська армійська база за шістдесят кілометрів звідси. Кілька ешелонів боєприпасів, охорона невелика, довкола дротяна загорожа в один кілок. Можна підірвати.
— Он як! Ви вже й розвідали? — спитав генерал і обернувся до нього всією постаттю у розстебнутому кожусі, з-під білих бортів якого блиснула емаль орденів. Голос його уже відтавав, лейтенант з радістю відчув це й одразу ж наважився сказати про все одверто:
— Можна запросто висадити в повітря. Або спалити. І наступаючі на Москву німецькі війська залишаться без боєприпасів.
Івановський висловив це і зразу ж пошкодував за свою поквапливість, яка тієї ж миті дещо зменшила тільки-но виниклу цікавість до нього начальника штабу. Генерал щось буркнув у комір кожуха й сів біля столу на лавку. Всі інші, як і до того, стояли на своїх місцях.
— Кажеш, запросто? Бух — і німецькі війська без снарядів? Так, чи що?
— Не зовсім так, товаришу генерал, — намагався виправити свою похибку лейтенант. — Ми вже спробували, але…
— Уже і спробували? Встигли? Ну і що ж?
— Двох утратили. В тому числі капітана Волоха.
— От як, лейтенанте… Як тебе? Івановський. Знаскоку не візьмеш, з головою треба. Але він молодець, — сказав генерал, звертаючись до полковника. — Якщо так, пошліть його з групою. Дайте чоловік з десять. Займіться цим. І не зволікайте.
— Він без перевірки, товаришу генерал, — тихо вставив полковник. Генерал незадоволено ворухнув бровами.
— Дурниці! Його вже перевірили. Німці перевірили. А це буде другою перевіркою. Я скажу Клюзіну — треба ж зрештою довіряти своїм людям. — І, повернувши голову до несподівано обрадуваного лейтенанта, сказав подобрілим голосом: — Готуйте групу, лейтенанте. Ось із ним. Позавтра доповісте про готовність. Ясно? — Єсть! — не сказав, а по-дитячому, в захопленні вигукнув Івановський і, хвацько козирнувши, зачинив за собою двері.
Назавтра йому пощастило менше. Полковник, до якого він знову прийшов уранці, відправив його до якогось майора Коломійця, лейтенант чекав цього майора півдня, і коли врешті дочекався і передав наказ полковника, той мало не знищив його першою ж фразою:
— А де я візьму людей? У мене нікого немає. Лишився один їздовий.
Відчуваючи, що все знову руйнується, Івановський не став більше нічого ні з’ясовувати, ні доводити, а рішуче, швидкими кроками попрямував до високої хати з гарними віконницями. Звичайно, його туди не пустили, він затіяв недоречну суперечку з невблаганним вартовим біля ганку і був уже просто у розпачі, коли двері в хату несподівано розчинились і на порозі з’явився сам генерал. Начальник штабу не відразу впізнав учорашнього лейтенанта, і тому довелося знову назвати себе і тремтячим голосом повідомити, що з організацією групи нічого не виходить. Генерал гнівно зиркнув на нього, немов у цій невдачі винен був сам Івановський.
— Як не виходить?
— Нема людей, товаришу генерал. Полковник послав…
— Зименкова до мене! — кинув начальник штабу комусь, хто стояв у нього за спиною, і той швиденько зник у сінях, куди, ні слова більше не сказавши, вернувся і генерал. Івановський зостався коло ганку сам на сам з вартовим, який із мовчазною злістю позирав на нього. «А все-таки не пройдеш!» було написано на його фізіономії. Та лейтенант уже й не поривався в хату. Він покірно зачекав хвилин двадцять, поки на ганку знову не появився старший лейтенант у кожусі з маузером через плече.
— Іди до капітана Зименкова і бери людей. Завтра о тринадцятій нуль-нуль генерал чекає з рапортом про готовність групи.
— Єсть! — сказав Івановський. Він не запитав навіть, хто цей капітан Зименков і де шукати його, — довелося з’ясовувати це у коноводів на вулиці. І справді, надвечір у нього вже був на руках список восьми бійців і одного старшини; десятим у цьому списку значився він сам.
І лейтенант почав готуватися.
Окрім людей, треба було одержати боєприпаси, пляшки КС, вибухівку, два метри бікфордового шнура. Четверо бійців були в обтріпаних шинельках, без тілогрійок, слід було їх переобмундирувати. Хтось довго не хотів видавати маскхалати (в накладній не було підпису старшого начальника), по лижі він їздив у тилове, за п’ятнадцять кілометрів, село. Останню ніч перед виходом він ледве подрімав зо дві години, поїв за день один раз, вистояв на трьох інструктажах, але о тринадцятій усе ж привів групу на подвір’я високої, з гарними віконницями хати. Цього разу його негайно ж пропустили в домівку, і він з тремтливою гордістю доповів про готовність виконати бойовий наказ.
Генерал скінчив телефонну розмову і поклав трубку. Як був у хутряному поверх гімнастерки жилеті, мовчки вийшов у двір, де, вишикувані по команді «струнко» чекали дев’ять бійців з Дзюбіним на чолі. Генерал мовчки обійшов стрій, оглянув усіх, і на його немолодому, зморшкуватому, із запалими щоками обличчі вперше за весь час перебування свого у штабі Івановський не помітив і сліду начальницької суворості. Зараз це було просто зморшкувате обличчя обтяженої численними турботами, змореної, давно вже не молодої людини.
— Синки! — почав генерал, і щось у душі лейтенанта жалісливо здригнулося. — Ви знаєте, куди йдете? Знаєте, що буде важко? Але треба. Бачите, мете, — показав генерал на хмарне, низько зависле небо, з якого падав легкий сніжок. — Авіація на приколі. На вас уся надія…
Він ще говорив, радячи, як треба поводитись у важку хвилину в тилу ворога, де вже ніхто, крім хіба що товариша, тобі не допоможе. Але він міг би й не говорити про це — лейтенант уже мав певний досвід бойових дій у німецькому тилу, набутий за час двотижневого блукання у Смоленських лісах. А от його зовсім не начальницький, майже товариський тон і його увага до їхньої сповненої невідомістю долі зворушили лейтенанта, який із цієї хвилини готовий був на все, аби тільки виконати бойове завдання. Навіть смерть у цей час не здавалася йому чимось жахливим — він ладен був ризикувати життям, якщо це буде потрібно для Вітчизни.
Напевно, так відчував себе в цьому коротенькому строю на подвір’ї не один він, а й інші, сповнені мовчазної уваги й рішучості. І коли Івановський, віддавши честь, повернув групу на вихід, у його душі сурмили фанфари. Він знав, що виконає все, на що його послали, іншого не повинно, а тому й не могло бути…
6
Як лейтенант не підганяв бійців на останніх кілометрах шляху, все-таки світанок застав їх у голому, білосніжному після нічної хуртовини полі, неподалік од шосе.
Користуючись передранковими сутінками, Івановський пройшов іще кілометр. З усе більшою ризикованістю він наближався до ледь помітної здалеку нитки дороги, як раптом помітив на ній машини. Лейтенант мало не крикнув од прикрої несподіванки — не вистачило якихось п’ятнадцять хвилин, щоб проскочити на той бік шосе. Втішаючи себе, він спершу подумав, що машини незабаром пройдуть, і вони справді швидко сховалися вдалині, та слідом за ними з’явився повільний кінний
