обоз, в обгін якого з-за пагорка вискочили два чорні приземкуваті легковики. Стало зрозуміло: починається день і великий рух, перейти шосе непоміченими з їх волокушею, мабуть, нічого було й думати.
Тоді лейтенант, не наближаючись до шосе, але й не віддаляючись од нього, круто взяв убік, на недалекий пагорок з ріденькою гривкою чагарника. Схованка там, зважаючи на все, була нікудишньою, але й чекати у вибалочку поблизу від шосе так само не випадало — швидко розвиднялося, і кожної хвилини їх могли побачити німці.
Насилу видряпалися лижники на пагорок, ледь не вивалили з волокуші пораненого, і лейтенант, тамуючи біль у нозі, зморено пішов до недалеких уже чагарів. Однак на півдорозі перед Івановським виріс зі снігу якийсь досить високий вал, який рівно перетинав пагорок і збігав до шосе. Спершу лейтенант здивувався, та потім усе збагнув і зраділо став махати рукою товаришам, які ледве сунули за ним, — мовляв, давай скоріше.
Це був напівзаметений снігом протитанковий рів, одне з тих багатокілометрових польових укріплень, які на початку війни в усіх напрямках перерізали тутешні землі. Тепер цей рів трапився групі дуже доречно на цьому відкритому пагорку, і лейтенант навскоси повільно з’їхав на його широке переметене сніговим хребтом дно. Тут було затишно і досить глибоко, вітер з одного боку намів зграбну фігурну стріху, що трохи затуляла зверху. Певна річ, якийсь недовгий час тут можна було відсидітись.
Один за одним бійці ввалювалися в це сховище і зразу ж падали на м’які замети. Лейтенант теж упав, наче прилип задом до щільно спресованого хуртовиною снігу, і, гаряче дихаючи, довго дивився невидющим поглядом, як сніговим пилом курився на вітрі гребінець стріхи. Івановський не знав, як бути далі, де і як перебратися через злощасне шосе, не уявляв собі, що робити з пораненим. Він тільки відчував, що з минулої ночі все пішло не так, як він розраховував, усе виходило гірше, а може статися, що закінчиться і зовсім погано. Та він не міг припустити, щоб після таких зусиль і мук усе завершилося невдачею, лейтенант відчував, що повинен до останньої можливості протистояти обставинам так, як би він протистояв німцям. Аби сили не підвели, а рішучості у нього вистачить.
Хвилин із двадцять вони лежали в рові, не промовивши жодного слова, і він не міг знайти в собі сили, щоб заговорити і призначити спостерігача. Він лише в думках повторював собі, що зараз, зараз треба когось назвати. Хоча усі вони були надто знесилені, та один хтось повинен був пожертвувати відпочинком і вилізти наверх, на вітер і холоднечу, щоб не дати застати несподівано інших.
— Треба спостерігати, — нарешті сонно вимовив Івановський і, перечекавши німе мовчання лижників, додав: — Судник — ви.
Судник, привалившись до сніжної стіни, тримав на колінах набитий тирсою речмішок зі своїм делікатним вантажем. Здавалося, він спав. Голова його в мокрому капюшоні звисала на груди, очі заплющені.
— Судник! — знову гукнув лейтенант.
— Зараз, зараз…
Ще трохи поварившись, боєць рвучко випростався, рівніше сів. Потім, обіпершись на руки, підвівся і, різко похитнувшись, ледве не впав знову.
— Тихо! Пляшки! — злякався лейтенант, і цей ляк ураз вивів його зі стану невідчепної сонливості.
Залишивши лижі внизу, Судник виліз на високий стрімкуватий бруствер трохи збоку від бійців і заліг там, за ним, білим крижем на свіжому снігу.
— Як там? Ідуть?
— Ідуть. І кінця не видно.
Ну, звичайно, вони будуть іти, не чекати ж їм, коли він перейде на той бік шосе, щоб знищити їхню базу. В них своя мета і свої завдання, певно, протилежні його завданням, і він подумав: добре, що поблизу немає їхніх стоянок, інакше б він недовго просидів у цьому сховищі.
Мабуть, минуло близько години, і лейтенант прокинувся від холоду — розгарячіле його тіло став пробирати мороз. Усі, крім Судника на бруствері, нерухомо лежали, мов неживі, і він, подумавши, що так легко можна перемерзнути, крикнув:
— Не спати! Ану, сісти всім!
Дехто заворушився, Лукашов сів, каламутним од знемоги поглядом обвів снігову схованку. Пивоваров не ворухнувся навіть у зручному сніговому місці — він спав. І тоді лейтенант вирішив, що треба все ж таки дати кілька хвилин поспати, інакше їх просто не зрушиш із місця. Може, за тридцять-сорок хвилин не померзнуть. Правда, в цьому випадку сам він заснути вже не мав права.
Чималим зусиллям, викликаним близькою, навислою над групою небезпекою, Івановський відігнав од себе тягучу дрімоту і підвівся. Його давно непокоїв Хакімов, але тільки зараз з’явилася можливість оглянути бійця, і лейтенант, хитаючись, підійшов до пораненого. Як він і боявся, Хакімову було погано. Мабуть, усе ще непритомний, боєць нерухомо лежав на лижах, туго загорнутий в обсипану снігом палатку, в тісній відтулині якої виднілося його бліде, з синюшним відтінком обличчя. Від частого важкого дихання краї палатки густо вкрилися інеєм, і дрібні сніжинки, осипаючись із них, одразу ж танули на мокрих щоках бійця — у нього була гарячка. Схилившись над Хакімовим, лейтенант покликав його тихенько, але той ніяк не зреагував, тільки часто й натужно дихав.
Кілька хвилин він сидів над пораненим і сумнівався в правильності свого рішення, що прирікало Хакімова на цей багатостраждальний шлях. Може, справді краще було б залишити його в якому-небудь стіжку зачекати, коли повернеться група. Але тоді з пораненим довелось би покинути і ще когось, а на це лейтенант згодитися не міг: і без того з десяти чоловік їх зосталося всього п’ятеро. І перед цими п’ятьма дедалі ускладнювалося їхнє основне бойове завдання, ради якого вони, хоч і припізніло, доплентались сюди. Тепер слід було перейти шосе, але як це зробити на очах у німців, лейтенант просто не міг зметикувати.
Думка про це шосе не виходила в нього із голови, і лейтенант ураз підвівся. Хакімову він нічим не міг допомогти, а про завдання просто не міг не думати. Він устромив у замет лижі й, хитко ступаючи в снігу, поліз на бруствер до Судника.
Тут було вітряно й холодніше, ніж у рові, зате розкривалася широка панорама на поле з обома кінцями шосе, середина якої ховалася за вершиною пагорка. Там же зникав і рів. По той бік шосе, місцями близько підступаючи до дороги, широко розбіглися чагарі та переліски, а трохи збоку від річкової улоговини темнів знайомий сосновий лісок, який уже був стрів їх так зрадливо.
Лейтенант витяг із-за пазухи карту, зорієнтувався. База навмисне не була позначена на його карті, але він і без того твердо пам’ятав її місце розташування на північному миску невеликого надрічкового лісу. Тепер, знайшовши на карті цей пагорбок, лейтенант побачив, що базу і його розділяли всього якихось півтора кілометри, не більше. Знову стало до болю кривдно: так це було близько, — і так неприступно. Через це прокляте шосе він змушений марнувати весь день — цілісінький день мучитися від непевності й холоду.
Разом із Судником лейтенант почав спостерігати за шосе, на якому тільки протягом недовгого часу випадали короткі перерви в русі. Ішли в основному вантажні — криті і з відкритими кузовами — машини найрізноманітніших марок, напевно, зібрані з усіх країн Європи. Більшість їх мчала на схід, до Москви. І раптом лейтенант подумав, що коли не всім і не з пораненим, то принаймні хоча б із одним-двома бійцями варто спробувати, використавши рів, перебратися через шосе. В усякому випадку, за день він би там щось видивився, розвідав, склав би план дії, а як стемніє, перевів би на той бік і всю групу.
Ця думка зразу надала йому бадьорості й викликала додаткову силу діяти. Він сповз із бруствера, неголосно, але енергійно гукнув лижникам:
— Підйом! Пострибати, зігрітися всім! Ну!
Краснокутський, Лукашов одразу підвелися, ляскаючи себе по стегнах, замахали руками. Лукашов розбуркав осовілого зі сну Пивоварова.
— Грітися, грітися! Сміливіше! — наполягав лейтенант і одразу ж згадав найкращу для підйому команду. — Ану, снідати! Лукашов, діставайте консерви! Усім по два сухарі.
Лукашов, сонливо здригаючись, вийняв із речмішка кілька сухарів та банку рибних консервів. Лейтенант зі скреготом розпоров ножем її бляшане дно, і вони ложками й ножами заходилися виколупувати мерзлі куски риби.
— Ну як, Пивоварчику, виспався? — штучно підбадьорливим тоном запитав лейтенант.
— Та так, здрімнув трохи.
— Що ж ти пристав був, га?
— Стомився, товаришу лейтенант, — просто відказав боєць.
— А я думав, ти здоров’як, — жартома зауважив лейтенант. — А ти он який…
— Підбився я.
Він не виправдувався і не скиглив, вигляд його тепер, після короткого відпочинку, був сором’язливо-винуватий, смагляві щоки зі сну пашіли майже дитячим рум’янцем.
— Підбився! — злісно передражнив його Лукашов. — Що це тобі — у мамки? Тут… того — відстаючий гір’ше, ніж убитий.
— Убитому що, убитому сили не треба. А тут ось — пухирі на руках од вірьовки, — показав Краснокутський свої набряклі, червоні долоні — йому, звичайно, дісталося минулої ночі. Та кому не дісталося? І ще невідомо, що всіх чекає попереду.
— А то он хитруни, — тим самим роздратованим тоном вів далі Лукашов, — чи то вшилися, чи то заблукали. А тут за них відбувайся.
Він мав на увазі Дзюбіна і Зайця, про яких так само ні на хвилину не забував лейтенант. Із убитим усе було зрозуміло; дуже тяжко, але все-таки зрозуміло і з Хакімовим — старшина ж і Заєць зникли вночі, немов крізь землю провалилися, — тихо, безслідно і загадково.
— Добре ще, коли просто так. А то коли б не той, — бурмотів Лукашов, строго і заклопотано позираючи уздовж рову, і лейтенант зрозумів, на що натякав сержант. Але того, що він мав на увазі, не повинно бути. Івановський не хотів припускати й натяку на думку, що старшина Дзюбін здатний на зраду. А проте він і сам не впевнений — як не думав, не міг зрозуміти, куди пропали ті два з його і так невеликої групи.
— Ще німців слідом приведуть, — простодушно докинув Краснокутський. — А що — лижня під ногами, доганяй, десь наздоженеш.
— Усе може бути, — понуро згодився Лукашов.
— Досить вам, — утрутився Івановський. — Старшина не такий. Не та людина.
Лукашов жував сухар і все позирав у дальній кінець рову.
— Людина, припустимо, й не та, але все може статися. У нас у сто дев’ятому такий бравий капітан був, усе оборону лаштував. А налаштував — виявилося, не в той бік. Німці з’явилися, перший і руки підняв.
— Ну, це вже занадто, — рішуче обірвав його Івановський. — Дзюбін не капітан, це точно. І потім, треба більше людям вірити, Лукашов. Вам же
