маски, сніг. От лише дивувало, куди зникла дорога, на якій розвідники Волоха угледіли німецькі грузовики, що перевозили боєприпаси. Вона пролягала якраз по косогору до лісу, а тепер там на снігу не видно було й сліду від неї. «Може, замело вночі?» подумав лейтенант. Але хоч якась прикмета її повинна б лишитися навіть після хуртовини. А може, дорогу проклали в іншому місці і звідси її просто не видно? Зрештою, дорога йому тепер не потрібна, скористатися нею, видимо, не доведеться. Набагато важливіше було знайти зручні підступи до цього соснячка, щоб уночі якомога ближче підповзти до загорожі. Очевидно, відкритий польовий бік для цього мало годився, треба пошукати якісь підходи із заходу.
— Пивоваров, гайда! Тихо тільки…
Ухиляючись од мерзлого гілля, що набридливо чіплялося за їхні капюшони, вони пішли чагарями вниз, в обхід поля. Лейтенант знову насторожився, все в ньому так стислося, як не стискалося за всю шалену минулу ніч. Але довкола стояла тиша, їм ніхто не зустрівся, і це заспокоювало. Укотре вже Івановський став прикидати, як краще пробратися за огорожу — тепер це було, мабуть, найважливіше і найважче в його завданні. Зрозуміло, якщо штабелі боєприпасів близько від огорожі, то їх можна буде закидати гранатами і пляшками з КС, хоча навряд чи вони розміщені на такій відстані, щоб до них можна було докинути гранату. Доведеться тоді лізти крізь дріт. Краще за все, мабуть, зробити це одному, а всі інші прикриють на випадок чого і забезпечать відхід. Хай навіть буде короткий бій із вартовим, — за ними раптовість, а хвилину часу їм, очевидно, вистачило б, щоб зробити все потрібне. Гірше от, коли там — собаки.
Так хоч би й собаки, одному чи двом доведеться лізти крізь дріт — решта повинні будуть підманути собак і викликати на себе вогонь вартових — іншого не придумаєш. Головне — встигнути за лічені секунди підпалити й висадити в повітря якнайбільше штабелів. Усе інше зроблять детонуючі вибухи і довершить вогонь.
Чагарями вони перетнули улоговину, краєм узлісся обійшли відкрите поле. Близько не було нікого. Просувалися обережно, тепер уже, не поспішаючи. Іноді лейтенант зупинявся і прислухався: навкруги стояла вітряна зимова тиша. Звідкілясь вітер приніс в улоговину далекий гул моторів, але, вслухавшись, Івановський зрозумів, що це із шосе. Сосняк навдивовижу німо, наче аж мертво, мовчав.
За якихось півгодини на їхньому шляху несподівано трапився вибалочок. Звивистого і голого, із занесеними снігом схилами, його було видно на всю довжину, і лейтенант не відразу добрав, що це той самий вибалочок, з якого Волох пішов у завію до огорожі. Отже, треба зайти ще далі, чагарниками обігнути базу на кілометр глибше. Вже там, напевне, можна буде підійти до неї ближче й роздивитися детальніше.
Лейтенант оглянувся на Пивоварова, розчервоніле обличчя бійця наполовину затуляв мокрий обвислий капюшон; хлопець з усієї сили перебирав палицями, їхні лижі, як і до того, глибоко провалювалися в розсипчастому снігу. Долаючи в собі нетерпіння від того, що швидко наближалася мета, Івановський мовчки дав знак Пивоварову зачекати, а сам обійшов вибалочок і зупинився за широким розлогим кущем ліщини.
Голі, з обідраною корою стовпи огорожі були зовсім близько. Високі, в зріст людини, коли не вищі, вони помітно вирізнялися на сніжно-зеленуватому тлі молодих сосонок. Але, дивна річ, — за ними все ще нічого не було видно. Як він не напружував зір, ніде не міг побачити знайомі штабелі з жовтих і зелених ящиків, що так виразно стояли в його очах з того самого моменту, коли він запримітив їх у бінокль. Не було також видно і брезентів. Ця обставина знову недобрим передчуттям занепокоїла Івановського, і він махнув Пивоварову — мовляв, сядь, замри. Той зрозумів сигнал і присів на лижі, а лейтенант після недовгого вагання вийшов із-за кущів.
Напевне, він зробив нерозумно, як командирові групи йому не треба було так ризикувати собою, та Івановський не міг уже стриматися. Недобре передчуття знову охопило його, щось застряло в горлі, він проковтнув той клубок і, не відводячи погляду од близького вже узлісся, швидко й навпростець подався до нього.
Тепер їх розділяло всього якихось три сотні метрів, і вже з самого початку цього шляху лейтенант упевнився, що дроту на стовпах не було. Дріт, який колись густо обплутував базу, зняли, і його відсутність найбільшою тривогою, мало не переляком відгукнулася в свідомості Івановського. Вже нічого не остерігаючись і не звертаючи уваги на те, що його могли легко помітити у відкритому полі, він за кілька ривків досягнув сосонок і зупинився вражений, майже знищений тим, що побачив.
Бази не було.
У сосняку на пагорку ні вартових, ні собак, ні штабелів із жовто-зелених ящиків — під ногами рівно лежав незайманий сніг та по узліску тягся ряд білих стовпців — те єдине, що нагадувало зараз про базу — інших її прикмет тут не зосталося. Дріт акуратно зняли зі стовпів і відвезли кудись, мабуть, у інше, більш зручне місце.
Нерозуміння швидко змінилося в свідомості лейтенанта на збентеженість, навіть розгубленість, він постояв на чистому, свіжому після нічної завірюхи снігу, потім пішов на лижах до протилежного боку, туди, де колись був заїзд. Але й тут нічого не зосталося, тільки в гущавині молодого сосняка під снігом угадувалося кілька спустілих ям-капонірів та ще скраю узліску біля стовпів височіла купа присипаних снігом жердин, які, мабуть, підкладали під штабелі. Більше від бази не було нічого. Дорога, відсутність якої здивувала Івановського, білою смугою лежала під снігом — нею давно вже не їздили.
Якось раптово знесилівши, лейтенант притулився плечем до шершавого боку сосни, приголомшений пустотою і закинутістю цього тепер нікому вже не потрібного сосняка. Базу перемістили. Це було очевидним, але він усе ще не міг у те повірити. В його збентеженій свідомості засіла й не хотіла зникати вперта, невідчепна думка, що це омана, помилка, недоречне лихе непорозуміння і що потрібне лише невелике зусилля, аби все це змінилося. Іншого він не міг собі уявити, бо не в змозі був примиритися з тим, що й цього разу його спіткала невдача, що величезні зусилля групи витрачені даремно, що марно вони смертельно ризикували й втрачали людей і самі до краю знесилились. Вони запізнилися. Лейтенант не відразу повірив у це, та, постоявши під сосною і віддихавшись, усе ж зрозумів, що ніякої омани не було. Була жорстока, зла реальність, ще одна, велика біда з усіх бід, що випали за цю війну на його злощасну долю.
Насилу відірвавши плече од сосни, він став на лижі й відштовхнувся палицями. Лижі трохи проїхали по шурхотливому снігу й спинилися. Івановський не знав, як бути далі, вперше за кілька днів зникла необхідність поспішати, і він обіперся на палиці. На сосновій гілці неподалік з’явилася вертка сорока, яка весь час сердито скрекотала на нього; спурхнула над головою і з коротким писком зникла в гіллі синичка. Івановський стояв байдужий до природного життя лісу і нічого не помічав. Якесь заціпеніння сковувало його ослаблі м’язи, він ні про що не думав, лише дивився в порожнечу підліска, відчуваючи в собі таку знемогу, що здолати її, здавалося, не було ніякої можливості.
Так минуло чимало часу, але сосняк, як і досі, лишався пустим і непотрібним, і лейтенант нарешті змушений був схаменутися: все-таки на нього чекали бійці. Передусім Пивоваров. Івановський оглянувся — боєць терпляче сидів за вибалочком, там, де він залишив його, і лейтенант махнув рукою — давай, мовляв, сюди.
Поки той ішов по його сліду до сосняка, Івановський розстебнув ремінці лиж і ступив на сніг. Певно, тут можна було не боятися, в пустинному гайку не було нікого. Він зморено сів на невисокий, обсипаний снігом пеньок, випростав ногу. Треба вирішувати, що робити далі А головне — поміркувати, як цю невдачу розтлумачити бійцям. Він не міг позбутися прикрого відчуття якоїсь своєї провини, начебто він придумав усю цю історію з базою і когось обдурив. Хоч, коли розібратися, то найбільше обдурено його самого.
А втім, усе зваживши, зрозумієш, що тут не було обману, а була війна з її тисячами хитрощів, тонкощів, випадковостей, з усією різнонаправленістю її чинників.
Пивоваров тихо під’їхав по його лижні й мовчки зупинився навпроти. Боєць розгублено оглядав сосняк, зрідка кидаючи на лейтенанта спантеличений погляд. Та ось він зрештою здогадався.
— А що… Хіба тут була?
— Саме так — була.
— Гади! Вивезли, чи що?
— Вивезли, звичайно! — Івановський підхопився із свого пенька. — Пошили нас у дурні!
На здивування лейтенанта, Пивоваров дуже стримано зреагував на його запальні, гнівні слова.
— Видно, спізнилися.
— Еге ж. Більше двох тижнів минуло. Було коли.
— А тепер як же? Доведеться шукати.
— Що шукати?
— Ну, базу. Наказ же…
Звісно, бази не було, але наказ висадити її в повітря залишився. Чи давно лейтенант сам домагався у штабі цього наказу, який таки отримав на свою голову. «Що ж, тепер давай виконуй наказ, лейтенанте Івановський, шукай свою базу», — зло подумав про себе лейтенант. Однак тон, яким Пивоваров згадав про наказ, усе ж таки сподобався йому, і в душі він навіть зрадів. На випадок чого, певно, бійцям про це довго тлумачити не доведеться — коли зрозумів Пивоваров, то, мабуть, зрозуміють і всі інші.
Біда, що спершу так пригнітила Івановського, помалу стала меншати, хоч, певна річ, він не міг не усвідомлювати, скільки ще додалося клопоту. Видно з усього, базу перекинули на схід, ближче до лінії фронту — там і шукати її. Якщо йти вздовж шосе, обнишпорюючи кожен лісок, то, можливо, і вдасться її надибати. Але відразу ж спали на думку ті, за дорогою, та ще бідолаха Хакімов. І подумалось йому, що, певно, шукати базу вже не доведеться. На це потрібно багато часу, більше припасів, ніж ті, що вони мали. Знов-таки, чи довго зможеш іти з Хакімовим? Та й чи легко відшукати в гущавині лісів старанно замаскований об’єкт, який тепер став для них голкою в стіжку сіна? Зрештою, може бути й так, що бази взагалі вже немає — розвезли в частини і вистріляли в боях усе, до останньої міни.
Тоді що ж — повертатися з невикористаною вибухівкою, з повним запасом гранат? Знову на собі тягти бісові пляшки з КС і тремтіти, щоб який-небудь фріц, випустивши з дурного розуму чергу, не поцілив у них кулею? І це, втративши половину групи! З тяжкопораненим на волокуші. І, зрештою, в неприємному становищі цілковитого невдахи з’явитися перед генералом? Що скаже йому генерал?
— Та-ак…
Івановський зачерпнув пригорщу снігу, пожував і плюнув. Як завжди, після безсонної ночі
