трохи підбігти, але мій попутник навіть не прискорив ходи, і я теж не виявив особливої турботи про нашу дорогу. Біля стовпчика з табличкою автобусної зупинки нікого не було, шосе в обидва боки лежало до блиску наглянсоване за день і безлюдне.

Ми дійшли до роздоріжжя і спинилися. Ткачук глянув в один бік шосе, в другий і сів, де стояв, спустивши ноги в неглибоку суху канаву. Розмовляти зі мною він не хотів, це було очевидно, і, щоб не докучати йому, я відійшов трохи, позираючи на дорогу. Незабаром із-за повороту з гайка показався легковичок, приватний «Москвич», з горбатим, нав’юченим багажником, — обдавши нас бензиновим смородом, він покотив далі. В тому ж кінці шосе, що тепер особливо цікавив нас, було зовсім пусто. Над лісом ховалося за хмарку вечірнє сонце. Його низьке пологе проміння засліплювало очі, та вдивлятися туди, мабуть, не мало жодного сенсу — машин там не було. Втрачаючи цікавість до шосе, я пройшов уздовж канави до пам’ятника.

Це був приземкуватий бетонний обеліск за штахетною огорожею, просто і без зайвої вигадки споруджений руками місцевих умільців. Вигляд пам’ятник мав дуже скромний, щоб не сказати бідний, тепер навіть у селах ставлять набагато красивіші. Щоправда, при всій його непоказності, не було на ньому й сліду забутості, швидше ще навпаки. Скільки пам’ятаю, він завжди стоїть старанно прибраний і доглянутий: довкола чисто підметено, посипано свіжим піском, а в невеликій, обкладеній цеглою клумбі скромно і гарно щось рябіє з пізньої квіткової дрібноти. Цей трохи вищий зросту людини обеліск за якихось десять років уже кілька разів міняв свій колір: був то білосніжний, побілений перед святами вапном, то зелений, під колір солдатських речей і зброї; якось, проїжджаючи цим шосе, я бачив його блискучо-срібним, як крило реактивного лайнера. Тепер же він був просто сірим, і, певно, з усіх інших кольорів цей найбільше пасував йому.

Обеліск змінював свій вигляд, незмінною лишалася тільки його чорна металева табличка з п’ятьма прізвищами. Я знав ці прізвища напам’ять, знав про відомий у наших місцях подвиг у роки Вітчизняної війни. Але тепер тут з’явилося і нове прізвище?

— Мороз О. І., яке не дуже зграбно вивів хтось білою фарбою над іншими, і я трохи здивувався, побачивши його.

На дорозі в напрямку од міста показалася з-за повороту машина, цього разу самоскид, що швидко промчав пустинним шосе мимо. Збита ним курява все ж підняла мого попутника з його не дуже придатного для відпочинку місця. Ткачук вийшов на асфальт і заклопотано подивився в далечінь дороги.

— Дідько їх дочекається. Давай підемо. Наздожене яка, то сядемо.

Я згодився йти, тим паче, що погода надвечір покращала: було тепло, тихо, жоден листочок на в’язах не ворухнеться, а глянсувата стрічка шосе так і кликала дати волю ногам. Я перейшов канаву, і ми з приємністю попрямували асфальтом.

— Давно ви знали Миклашевича? — запитав я просто для того, щоб порушити важке мовчання, яке починало вже пригнічувати.

— Знав? Усе життя. На моїх очах виріс.

— А я так мало знав його, — сказав я. — Зустрічався кілька разів. Чув, що непоганий учитель був, дітей навчав добре.

— Навчав! Учили декотрі не гірше від нього. А він справжньою людиною був. І такими дітей виховував. Вони за ним табуном ходили.

— Тепер це рідкість.

— Тепер це рідкість, а раніше часто бувало. І він так само в табуні за Морозом ходив. Як хлопчаком був.

— До речі, хто цей Мороз? Чи не той, що на пам’ятнику?

— Атож. Учитель тутешній. Колись разом тут починали. Адже я сюди в листопаді тридцять дев’ятого приїхав. А він у жовтні школу цю відкрив. Тоді на чотири класи всього.

— Загинув?

— Так, загинув, — коротко відповів Ткачук. Неквапливо, постаречому перевалюючись, він ступав поряд по вичовганій колії асфальту. Піджак його був розстебнутий, вузол краватки з’їхав набік під ріжок коміра. На стомленому, не дуже старанно виголеному обличчі промайнув ледь помітний смуток.

— Мороз був нашою раною. На сумлінні в обох. У мене і в нього. Ну, але я що… Я здався. А він ні. І от — переміг. Домігся свого. Шкода, сам не витримав.

Здається, я трохи починав розуміти, про дещо здогадуватись. Якась історія з часу війни. Ткачук надто скупо пояснював, може, треба було розпитати настійливіше, але я боявся розсердити його знову і лише для годиться докидав свої банальні фрази.

— Так уже ведеться. За все добре треба платити. I часом дорого.

— Авжеж. Куди дорожче. Шкода, хороша була спадкоємність. Тепер же стільки розмов про спадкоємність, традиції батьків… Щоправда, Мороз не був йому батьком, але спадкоємність була. Просто на диво! Бувало, дивлюся іноді й не можу натішитися: він як брат цьому Морозу Олексію Івановичу. Усім: і характером, і добротою, і принциповістю. А тепер… Хоча — не може бути, щось там від нього лишиться. Не може не лишитися. Таке не гине. Проросте. Через рік, п’ять, десять щось та проклюнеться. Побачиш.

— Можливо.

— Не можливо, а певно. Не може бути, щоб праця таких двох людей марно пропала. Тим більше після таких смертей. Смерть, вона, брате, свій сенс має. Великий, я тобі скажу, сенс. Смерть — це абсолютний доказ. Незаперечний аргумент. Пам’ятаєш, як у Некрасова: «Иди в огонь за честь отчизны, за убежденье, за любовь, иди и гибни безупречно, умрешь недаром: дело вечно, когда под ним струится кровь». От! А тут крові пролилося ого скільки! Не може бути, щоб дарма. Та й Мороз довів це найкрасномовнішим способом. Хоча ти не знаєш…

— Не знаю, — щиро зізнався я. — Колись Миклашевич збирався розповісти…

— Пам’ятаю. Він казав. Він тоді до кого тільки не звертався. І до тебе хотів. Та от… не встиг.

Ці слова його відгукнулися в мені неприємним, болючим докором. Недарма відчувало моє серце, що, сам того не бажаючи, я все ж припустився тут помилки. Але хто ж знав! Хто міг передбачити, що все це обернеться так сумно.

— Ти ж із редакції? — скоса глянув на мене Ткачук. — Знаю. Фейлетончики пишеш і таке інше. За щиру правду воюєш. От він і задумав тоді підключити до цієї справи тебе — заступитися за Мороза. Ні, Мороз не засуджений, не лякайся. І не якийсь там прислужник німецький. Тут інша справа…

— Цікаво, — сказав я, коли Ткачук ненадовго змовк. — Якби ж я раніше знав!

— Тепер уже все зроблено, найшлися де треба й заступники. Тепер уже можна розповісти. І написати можна. Навіть потрібно. Миклашевич добився правди. Тільки от сам… У тебе закурити нема? — спитав Ткачук, обмацуючи свої порожні кишені.

Я дав йому сигарету, ми закурили обидва, відступилися, про пускаючи чорну, з нікелем «Волгу», яка спритно прошмигнула мимо. Мабуть, «Волга» мчала в місто, але тепер ні він, ні я не пробували навіть зупинити її — я передчував, Ткачук розкаже далі, а той, розмірковуючи про щось своє та позираючи вслід машині, на мить зосереджено замислився.

— Може б, узяла? А, дідько з нею! Хай собі їде. Ходімо помалу. Тобі скільки років? Сорок, кажеш? Ну, це молодий ще вік, ще багато попереду. Не все, звичайно, але багато ще лишилося. Якщо, певна річ, здоров’я нічого. А от моє здоров’я не сказати, щоб кепське, ще й чарку можу іноді перехилити. Але вже не те, що було раніше. Раніш я, брате, автобуса цього рідко коли й чекав. А що, у ті давнішні часи так і автобусів ніяких не було. Треба в місто — береш ціпка і гайда. Двадцять кілометрів — за три з половиною години — і в місті. Зараз, напевно, більше піде часу, давно вже не ходив. Ноги ще нічого. Біда от — нерви здають. Знаєш, не можу дивитись кіно, коли жалісливе якесь чи про війну особливо. Як побачу те горе наше, хоч і давно вже все пережито й потроху забувається, а знаєш, душить за горло щось. Та ще музика. Не всяка, звичайно, не джази якісь, а пісні, що тоді співали. Як почую, ну просто нерви пилкою пиляє.

— Підлікуватися б треба. Адже тепер непогано лікують.

— Ні, мої вже не вилікують. Шістдесят два роки, що ж ти хочеш! Життя їх геть пошарпало, вірьовки сукало з них. А вчені кажуть, що нервові клітини не відновлюються… Отож. А колись і я був молодий, неодружений, здоровий, як Жаботинський. У тридцять дев’ятому після возз’єднання Наркомат освіти направив у Західну організовувати школи. Організовував школи, колгоспи, крутився, мотався, сам у школах працював. Отут, у Сельці, по війні сім років відбухав…

— Так. Час іде.

— Не йде, а летить. Знаєш, колись думав: рік-два-три попрацюю, а там до Мінська подамся, в педінституті навчатися хотів. Я ж до війни тільки учительський дворічний закінчив. Але життя інакше закомандувало. Війна почалася, ніякого педа не вийшло, ось тут і прикипів на все життя. Раніше райком не пускав, школа, квартира, а тепер от, коли можна котитися на всі чотири сторони, нікуди вже й не тягне. Так, видно, й доведеться в оцій земельці, як Морозу. Хіба що трохи пізніше.

Він замовк. Я докурив сигарету і теж мовчав, не хотів порушувати зрозумілого мені настрою і ладу його думок. Ми вже минали гайок. Дорога йшла у вибалку, з обох боків якого височіли на піщаних схилах сосни. Вечоріло, і навіть верхівки сосен огорнулися тінями, лише безхмарне небо вгорі ще відсвічувало прощальним промінням сонця.

— Сьогодні яке число? Чотирнадцяте? Якраз у цю пору я вперше приїхав у Сельце. Тепер уже звичне діло — всі ці закутки-дороги, а тоді все тут було нове, цікаве. Садиба оця, де школа, тоді була не така занедбана, будинок стояв справний, старий, але доглянутий, розфарбований, мов лялька. Пан Габрусь у вересні втік, кинувши все, подався, казали, до румунів, ну, а тут Мороз школу відкрив. На шкільному подвір’ї перед парадним височіли два якісь дерева, нетутешні, дуже сучкуваті, з якимось сріблястим листям. Велетенські, наче американські секвойї. І тепер подекуди в колишніх маєтках такі ще зосталися, доживають віку. А тоді їх багато було У кожного пана, вважай.

Той перший рік я працював завідувачем райвно. Школи майже все нові, маленькі, наспіх пристосовані — то в осадницьких садибах, то в панських, а то й просто в сільських хатах. Обладнання, підручників, інвентаря не вистачало, та й з учителями теж було сутужно. У цьому Сельці разом з Морозом працювала Підгайська, пані Ядзя, як ми її звали. Літня жінка жила тут і при Габрусі, у тому самому флігелі.