який підходив слідом, не помітив нічого, вдав, ніби розглядається, хоч розглядатися не було потреби. Шосе простяглося рядом, зовсім безлюдне; попереду не дуже видно, сильний східний вітер дув пружно в обличчя, від нього сльозилися очі.

— Ну як, Пивоварчику? — навмисне жартома спитав лейтенант.

— Нічого.

— Зігрівся?

— Упрів навіть.

— Ну, давай далі.

Озираючись на всі боки, вони пройшли ще, мабуть, із годину, здалеку поминули край якогось лісу, сосняк, якісь хати коло дороги — після вчорашнього обстрілу з хутора Івановський намагався триматися якомога далі від будівель. Шосе майже скрізь тяглося прямо, без поворотів, це полегшувало орієнтування, і лейтенант тільки зрідка поглядав на компас — перевіряв напрямок.

Настрій його немовби навіть поліпшився. Пивоваров ішов по п’ятах, не відстаючи ні на крок, і лейтенант, спинившись, запитав з деяким пожвавленням у голосі:

— Пивоварчику, що ти у житті бачив?

— Я — Еге ж, ти? У житті, кажу, що бачив Пивоваров знизав плечима.

— Нічого.

— Книжок хоч ти начитався?

— Книжок начитався, — не зразу, ніби пригадуючи, відказав боєць. — Усього Жюля Верна, Конан-Дойля, Вальтера Скотта, Марка Твена…

— А Гайдара?

— І Гайдара. А ще Дюма, все, що міг дістати, прочитав.

— Ого, — здивувався лейтенант і навіть з деякою повагою подивився на Пивоварова. — І коли ти встиг стільки?

— А я захворів у шостому класі й півроку не навчався. Ну й читав. Усе перечитав, що в бібліотеці було. Мені з бібліотеки носили.

Так, це, мабуть, чудово — прохворіти півроку і перечитати всю бібліотеку. Скільки Івановський мріяв захворіти в дитинстві, та й в училищі, але більше трьох днів йому хворіти не вдавалося. Здоров’я в нього завжди було міцне, і читав небагато він, хоча цікаві книжки викликали в нього жваву, до хвилювання радість, і книжок, кращих, ніж твори Гайдара, йому в своєму житті читати не доводилося. І то в дитинстві. Потім стало не до літератури — пішли книжки іншого змісту.

Довкола, як і досі, було тихо, взагалі спокійно, як буває спокійно тільки далеко від передової. Лейтенант ішов тепер? без учорашньої поспішливості, пересилюючи відчутну втому в ногах та біль рани, які дуже уповільнювали його рухи. Правда, поки що біль можна терпіти, і, щоб не дуже зосереджуватися на ньому, Івановський намагався звертати увагу на інше, навіть стороннє. В думках він був тепер коло бійців, які під командою Дзюбіна поверталися до своїх. Напевне, уже йдуть біля ріки, заплавою. Добре, якщо не замело лижню, вона допоможе зорієнтуватися. Зрештою, Дзюбін, мабуть, і без того запам’ятав дорогу, а на випадок чого допоможе карта. Карта на війні — скарб, шкода тільки, що не завжди вистачає цих самих карт.

Увесь час не виходив із голови Хакімов. Звичайно, намучаться з ним не доведи господи, особливо під час переходу лінії фронту. Тепер з ним не підхопишся, не рвонеш на лижах, треба все повзком, по-пластунському. Та хоча б пройшли. Правда, Дзюбін, певно, зуміє, повинен пройти. Він же й розповість начальникові штабу про їхню невдачу, якось виправдається за групу та за її командира. Хоча при чому тут командир? Хто міг подумати, що за якихось два тижні все так зміниться і німці вивезуть базу?

Себе Івановський винним не відчував ні в чому, — здається, він зробив усе, що в його можливостях. А проте якийсь поганий черв’ячок провини ворушився в його душі, начебто лейтенант усе ж таки чогось не додивився і в результаті не виправдав довір’я. Саме оце невиправдане довір’я тривожило його найбільше. Тепер лейтенант аж здригнувся від думки, що з усього заміру може раптом нічого не вийти.

Івановський добре знав, як можна одним якимось вчинком підмочити свою репутацію. Одного разу з ним було таке, що, підвівши людину, він так і не зміг відновити її добре до себе ставлення.

…

Незадовго перед тим Ігорю сповнилося чотирнадцять років, і він п’ятий рік жив у Кубличах — невеликому тихому містечку біля самого польського кордону, де в прикордонній комендатурі служив ветеринаром його батько. Розваг у містечку було небагато. Ігор ходив до школи, дружив з хлопцями, а у віль ний час пропадав на комендантській конюшні. Коні були майже найбільшим захопленням його дитинства. Скільки він перечистив їх, перекупав, скільки попоїздив верхи — у сідлі й без сідла! Років зо три підряд він не помічав нічого довкола, окрім коней: кожного дня після уроків біг на конюшню і повертався з неї тільки на ніч, щоб завтра до приходу чергового бути знову там. Прикордонники жартували часом, що Ігор — незмінний — днювальний на їхній конюшні, й він із задоволенням погодився б днювалити щодня, якби не уроки в школі.

На конюшні завжди багато цікавого, починаючи від годування і водопою, чищення скребницею та щіткою і кінчаючи урочистим ритуалом виводки з шикуванням, метушнею червоноармійців, прискіпливою строгістю начальства, яке носовиками перевіряло чистоту кінських боків. Було щось незмірно захоплююче у верховій їзді, в заняттях з вольтижування, проте найбільший захват його викликало рубання лози на плацу за конюшнею, коли уздовж ряду стояків із лозовими прутами галопом скакали кавалеристи, з правого боку і зліва стинаючи вершки лозових прутів. А чого варте джигітування найхоробрішого кіннотника в загоні славнозвісного лейтенанта Хакасова!

Але виводку, рубання, джигітування він спостерігав збоку, сам участі не брав у них — його ще не пускали у стрій і навіть ні разу не дозволили сісти з шаблею на коня. Інша річ — купання. На лучному бережку озера, коло піщаної мілини стояла стара погризена конов’язь, і в спеку мало не щодня опівдні приводили до неї спітнілих, зморених коней. Тоді вже Ігор відводив душу, плескався доти, поки останній кінь не виходив з озера. Як завжди, приїжджав на Милці — молодій рудій кобилі з тонконогим пустотливим лошам. Милку закріпили за командиром відділення сержантом Митяєвим, з яким у Ігоря склалися особливі, може, навіть незвичайні як між хлопчиком і дорослим взаємини. Цей Митяєв, хоч і служив строкову, та на відміну од інших двадцятирічних бійців-прикордонників, здавався Ігорю надто старим, з посіченим зморшками обличчям, важкою ходою і незграбною вайлуватістю літнього сільського дядька. Народився Митяєв десь у Сибіру, вдома у нього лишилися дорослі доньки, і він давним-давно повинен був призватися та й відбути свою службу, коли б не якась плутанина в документах, де значилося, що Митяєву всього лише двадцять років. Як це сталося, не міг пояснити і сам Митяєв, що тільки лаяв якогось там дяка в церкві, з вини якого довелося служити з тими, хто міг бути йому зятем.

Коні для Митаєва — звичне діло, певно, за своє життя він бачив їх немало й тому охоче довіряв свою Милку спритному синові ветеринара. Ігор годував її, чистив, мив і вигулював, тоді як Митяєв повчав та підхвалював його або й просто відпочивав, смокчучи свою цигарку в курилці. Бувало, що він навіть заступався за свого помічника перед його батьком, коли той сварив хлопця за тривалу відсутність, що, звичайно, позначалося на уроках. Взаємини Ігоря з Митяєвим узагалі склалися такі, що кращих і не треба, і старий Івановський не раз казав, що цей сибіряк, може, замінить хлопцеві й батька. Ігор не заперечував, він вважав, що Митяєв і справді кращий за батька, який не жив з матір’ю, любив хильнути й зовсім не приділяв уваги своєму недоглянутому синові.

Одного разу звичайне порання з кіньми порушила невелика подія — на озеро привезли човна. Привіз його на парокінній підводі старшина Белуш, який зразу ж випробував його на воді й оголосив, що човен належить самому комендантові — капітанові Зарубіну і що ніхто не повинен доторкатися до нього навіть пальцем. Щоб гарантувати цю недоторканність, Белуш прилаштував ланцюг і примкнув човна до стовпа конов’язі. Човен майже все літо пролежав на прив’язі. Зарубін не користувався ним, і містечкові хлопчаки згоряли від бажання поплавати на ньому по озеру.

Якось надвечір, коли вже коней викупали і поставили на прив’язь, а днювальні пішли в комендатуру вечеряти, Ігор узяв свою вудку й подався на притоку ловити окунів. Клювало погано, й він уже зібрався перейти на інше місце, коли з вільшняка вилізли Коля Боровський і Яшка Фінкель, шкільні його товариші. Після короткої розмови вони дали зрозуміти, що є змога поцупити комендантового човна й попливти ним на другий берег, де синів великий сосновий ліс і де ніхто з них ще не був. Ігореві ця витівка здалася досить привабливою: кого з містечкових хлопців не цікавив той берег, дістатися до якого дуже важко — на шляху лежало грузьке з мочарами болото в гирлі протоки, в котрій, подейкували, живе водяник. Було спокусливо заволодіти човном, але біля конов’язі лишився чергувати Митяєв, який відповідав за того човна перед самим капітаном Зарубіним. Щоправда, цю причину відхилив Коля, повідомивши, як Митяєв мирно спить собі під кущем на попоні, а щодо замка, то хлопець одразу ж показав великого ключа від батькового хліва з дровами, що замикався таким же замком, як і човен Зарубіна. Ігореві нічого іншого не лишалось, як узяти цей ключ і спокійно відімкнути замок човна.

Весел у них не було, однак вони знайшли довгу ялинову палицю й стягли човна на мілину. Спочатку відштовхувалися палицею, потім стали гребти руками, човен виплив на середину, і тут виявилося, що він дуже розсохся на березі, і крізь його борти цівками ллється вода. Вичерпувати воду не було чим, хлопці спробували вихлюпувати її руками, але човен усе дужче осідав кормою в озеро, і незабаром їм довелося поспіхом залишити своє «судно». Насьорбавшись теплої води, вони якось добралися до берега. Човен же повільно затонув.

Митяєв біля конов’язей спав так міцно, що нічого не почув, а хлопці обсушилися на пагорочку й до вечора були вдома. Назавтра, звичайно, розпочалися пошуки пропажі, виявляється, що хтось бачив поблизу від купальні містечкового шибеника Тьомкіна, на котрого зразу ж і склали протокола. Хотіли допитати також Ігоря, що зранку крутився біля коней, але черговий Митяєв не міг навіть уявити свого помічника в ролі злодія і поручився за його непричетність. І коли через день Ігор усе-таки признався Митяєву у своїй провині, той спочатку не повірив. Довелося показати місце на озері, де неглибоко на мулистому дні затонув човен, якого швидко підняли й притягли до берега. Побачивши його, Митяєв тільки сплюнув у пісок і відійшов убік, навіть не глянувши на свого помічника. Їхня дворічна дружба на тому й скінчилася. До самої демобілізації Митяєв не сказав хлопцеві жодного слова, ніби зовсім не помічав його, не відповідав на його привітання,