при зустрічі проходив мимо, навіть не дивлячись на нього. Ігор не гнівався, він знав: цю зневагу він заслужив.
…
На їхньому шляху незабаром виявився ріденький молодий соснячок-посадка, вони швидко пройшли поміж його рівними рядами, і раптом обидва спинилися. На самому узліску, напевно, була дорога, по якій зараз кудись убік повільно, хилитаючись на вибоїнах, повзли у темряві машини. Спочатку Івановському здалося, наче він збився з напрямку і вийшов до того самого шосе. Але швидко зрозумів, що це зовсім не шосе, а мабуть, якийсь поворот з нього в бік. Тоді чому на цьому повороті машини?
Заховавшись, він трохи постояв на узліску. Машини повзли зовсім близько, передня їхала з увімкнутими фарами, метляючи на вибоїнах критим високим кузовом. Три інші машини, що сунули слідом, були такі самі високі й покриті, — що вони везли, неможливо було зрозуміти. Але той факт, що машини з’їжджали убік з головної магістралі, наводив лейтенанта на певні приємні роздуми. Не під’їжджаючи ближче до дороги, він повернув по узліску слідом за машинами.
Тепер він ішов на лижах повільно, часто зупинявся й слухав. Далекий нутряний гуркіт дизелів якийсь час ще було чути, потім, заглушений поривом вітру, він якось одразу стих. Івановський поправив на собі ремінь з важкою гранатою, оглянувся на Пивоварова. Той був рядом, принишк, передчуваючи небезпеку. Ледве переводив подих.
— Ану, подивимося, що там. Ти відстань трохи…
Пивоваров кивнув, штовхнув ліктем гвинтівку, ремінь од якої навкоси перетинав його білі в маскхалаті вузькі груди. Звичайно, трохи слабосилим виявився його помічник, але тут і дужий напевне здав би. Зашурхотівши по снігу лижами, Івановський подався узліском.
Сосняк незабаром закінчився, попереду був струмок або річка з чагарями на берегах, Івановський з помітним зусиллям стомленої людини перебрався через неї і ще трохи пройшов полем. Несподівано для себе він побачив дорогу — дві глибоко прорізані в снігу автомобільні колії. Щоб не переходити її і не загубити в потемках, лейтенант вернувся назад і на деякій відстані пішов полем.
Незабаром з’явилося село — без єдиного звуку, без блиску світла, в сірій пітьмі перед ним раптом виникла стріха хліва, за нею друга, і лейтенант одразу ж подумки вилаяв себе за необережність од села треба було триматися якомога далі. Тільки він зібрався повернути в поле, як перед його зором майнув за рогом сарая характерний обрис гусеничного всюдихода. Там же була ще якась машина, що в сутінках видавалася громіздкою. Тонка жердина над нею височіла, і, придивившись трохи, лейтенант зрозумів, що це антена. Зрозуміло, в селі не могло бути ніякої бази, але цілком можливо, що тут розмістився на ночівлю якийсь тиловий чи маршовий підрозділ німців.
— Бачив? — тихо запитав Івановський у напарника.
— Атож.
— Що це, як гадаєш Пивоваров лише знизав плечима, він не знав, як не знав того й сам лейтенант, що звертався до нього зараз наче до рівного. Коли б у Івановського було п’ятеро або десятеро бійців, він як командир нізащо не дозволив би такого панібратства з підлеглим, але тепер цей Пивоваров став для нього більше ніж боєць. Він був його першим помічником, його заступником, головним його порадником — іншого тут узяти нема де.
Викинувши вбік лижу, лейтенант розвернувся в поле, Пивоваров також повернув, вони круто взяли в обхід села. Однак, трохи пройшовши сніжним полем, Івановський зупинився, подумавши: а що коли це якийсь великий штаб німців? Штаб їх улаштовував навіть більше, ніж та злощасна база, яку невідомо де було шукати вночі.
Хвилину він постояв на вітрі, розмірковуючи, що можна зробити. Поряд чекав Пивоваров. Боєць розумів, певно, що командир вирішував щось важливе для обох, і очікував цього вирішення зі спокійною солдатською витримкою. А лейтенант думав, звісно, краще б обминути це осине гніздо, але спершу варто, мабуть, підкрастися ближче, розвідати — може, випаде зручний момент і їм пощастить більше, ніж з отою базою.
Поки вони стояли в нерішучості, десь між хатами в селі спалахнула пляма світла, замигтіла на снігу й зразу ж погасла. Цей випадковий проблиск нічого не відкрив їм, але показав у темноті напрямок, певне місце. Очевидно, там була вулиця, і лейтенант урешті наважився підійти ближче, аби зрозуміти, що там відбувається.
— Так, Пивоварчику, відстань трохи. І потихеньку — за мною!
Той згідливо кивнув, Івановський рішуче відштовхнувся палицями й попростував до села.
Спочатку на його шляху появився трухлявий поламаний тин, через дірку в якому він прослизнув на город і в нічних потемках наткнувся на тонкі деревця й кущики — певно, на межі двох городів. Лейтенант звернув трохи вбік і під прикриттям цієї порослі подався неглибоким снігом до темнуватих силуетів будівель. Довкола, як і раніше, було тихо, холоднувато, дув поривчастий вітер, у повітрі навкоси летіли негусті сніжинки. Ніяких певних звуків сюди не долинало, та все ж за якимись невиразними ознаками Івановський угадував присутність у селі чужих, і ними тепер могли бути лише німці. Відчуваючи, як ось-ось для нього щось відкриється, він обережно наближався до будівель.
Зовсім уже поряд горбилася засніжена стріха хліва, біля якого кривобоко стояв обсмиканий з одного боку і підпертий дрючками стіжок. Деревця межової порослі тут враз кінчалися, крайньою в ряді стояла розлога груша з товстуватим, помітним серед тонконогого вишняка стовбуром. Побачивши її здалеку, Івановський подумав, що за цим грушевим стовбуром, очевидно, треба присісти, перечекати. Але він ще не дійшов до груші, як невідомо звідки біля стіжка з’явилася чиясь постать у розхристаному довгополому вбранні, й він, стенувшись, збагнув: німець! Німець од несподіванки на мить завмер, пильно вдивився в нього, але відразу ж, заспокоюючись, гаркавлячи сказав іздалеку:
— Es schien ein Russ…[1 — Мені здалося — росіянин.]
Івановський нічого не зрозумів і, мабуть, надто різко рвонув приклад автомата, що висів у нього на грудях. Затвор гучно клацнув у тиші, німець, зрозумівши свою помилку, придушеним голосом крикнув і чимдуж кинувся по снігу від стіжка — навкіс через город до сусідньої хати. На секунду розгубившись, Івановський присів і, здається, вчасно: зразу ж од будівель торохнув одиночний постріл, куля гучно цьвохнула в обмерзлому гіллі дерев. Але він уже був напоготові й з коліна короткою чергою вдарив по сірому рогу за тином, потім другою чергою — нижче, по втікачеві, який уже ось-ось міг сховатися в тіні будівлі. Останні його кулі були, однак, зайвими — німець одразу ж упав сторчака в сніг і вмер там; Івановський умить викинув ліву лижу на розворот, схопив одну палицю. Другу, поспішаючи, він упустив у сніг і тільки-но нагнувся по неї, як у темряві двору спалахнув червоний вогник, і він тихо зойкнув од глибокого гострого удару в плече. Зразу відчув, що поранений, рвучко, щосили кинувся на лижах з городу, туди, де нетерпляче ждав його Пивоваров.
Розгубившись напочатку, німці подарували йому чверть хвилини дорогоцінного для нього часу. Він уже проскочив половину межової порослі, як вони тільки почали вибігати з дворів на город. Хтось закричав там, владно і суворо, і чоловік з п’ятеро кинулися йому навздогін. Він добре їх побачив, оглянувшись, і трохи розгубився, міркуючи, спинитися йому, щоб вогнем із ППД стишити їхню проворність, чи скоріше тікати в темряву. Та скоріше у нього вже не виходило, він швидко підпадав на силі від болю й ледве справлявся з лижами.
Позаду кілька разів вистрелили — часто й не дуже гучно, мабуть, із пістолетів, але він усе ж відірвався од переслідувачів, і тепер влучити в нього було важко. Все-таки одна куля вдарила кудись під ноги, лейтенант, не озираючись, пригнувся нижче і з усієї сили, яка дедалі слабіла, намагався вирватися з городу. Та ось іще одна куля протягла свою верескливу струну над самісінькою головою, він підхопив автомат, щоб випустити назад чергу, як тієї ж миті десь попереду міцно й гучно бабахнуло раз і вдруге. Він збагнув радісно — це рятівні постріли Пивоварова: мову своєї трилінійки він упізнав би де завгодно. Із темряви майже назустріч йому ще один за одним блиснули три часті удари, кулі свистіли дуже близько, та він уже був упевнений: своя куля його не зачепить.
— Скоріше, товаришу лейтенант!
Івановський упав, трохи не дійшовши до тину, але не від болю в грудях, який швидко передавався на всю його праву половину тіла, а тому, що йому забракло повітря. Він задихнувся. Та лейтенант знав, що Пивоваров уже тут поблизу і не покине його.
Виплюнувши з рота сніг, Івановський одразу ж спробував підвестися, але ноги йому дивно обважніли, до того ж заважали лижі, що схрестилися під час падіння. Одна лижа зовсім зіскочила з ноги, тоді він смикнув другою ногою і так само вивільнив її з ременів. Позаду ляснуло ще кілька пострілів, але його, здається, вже не переслідували, їх зупинив Пивоваров, який і вибіг до нього з темряви.
— Товаришу лейтенант!..
— Тихо! Дай руку.
— Я уклав там одного! Хай тепер спробує…
Схоже, боєць не дуже й здивувався, що командира поранили, він швидко допоміг Івановському піднятися, заклопотаний, видно, іншим, чого не дуже й приховував. Скидалося на те, що йому й невтямки, як просто зараз їх тут могли вбити обох.
Лейтенант хотів був зібрати лижі, та в голові знову запаморочилось, і він ткнувся плечем у м’який морозний сніг. Пивоваров, напевно, лише тепер зрозумів стан командира і, скинувши лижі, кинувся на допомогу.
— Що, вас сильно, га? Товаришу лейтенант!
— Нічого, нічого, — видихнув Івановський. — Поможи.
Треба було якомога скоріше звідси тікати, щохвилини сюди могли заскочити німці. Боєць раптом замовк і, підтримуючи лейтенанта, повів його кудись у темряву, далі од села, в поле. Івановський слухняно брів по снігу, ледве переставляючи ноги, в голові у нього паморочилося, починало нудити. Двічі лейтенант виплюнув на сніг щось темне, не зразу втямивши, що це кров. «Добре схопив!.. Добре схопив!..» — думав лейтенант якось байдуже, наче про когось іншого, не про себе.
Вони не оглядалися, і без того було зрозуміло, що ззаду не стих переполох. Щоправда, постріли вже не лунали, але той тривожний гамір підганяв їх дужче за постріли. Певно, німці висипали на околицю чи, може, йшли слідом. Івановський увесь був мокрий од поту й крові, збоку крізь бязь маскхалата проступала велика темна пляма; важко дихаючи, він спльовував на сніг кривавими згустками. Кілька разів обидва падали, але Пивоваров одразу підхоплювався, брав лейтенанта під пахви, і вони знову хистко й нерівно волоклися в сірих морозних сутінках, петляючи по зимовому, продутому всіма вітрами полі.
Коли вже зовсім обидва знесилились, лейтенант, виплюнувши криваву піну, простогнав: «Стій!» — і впав боком
