Дивно, але тепер з’явилися в нього якісь нові, досі не знайомі йому почуття, якийсь неприродний у цій близькості до німців спокій, без тіні поспіху, нетерпіння, що мучили його в останні дні. Тепер усе це зникло кудись, пропало, певне, разом з його силою, втрачаючи яку, він втрачав і свою повсякчасну душевну наполегливість. Тепер Івановський намагався найдетальніше усе зважити, обміркувати, щоб робити все впевнено, бо кожна помилка у його рішеннях могла бути останньою. І найпершою цілком зрозумілою необхідністю для нього була готовність чекати. Вдень у сніжному полі, край села, нічого іншого не залишалося, як тільки запастися до ночі терпінням, аби в темряві щось зробити для свого порятунку.

Але, щоб очікувати, потрібна сила, треба якось підтримувати в собі притомність, неабияким зусиллям волі зберегти витримку. Це теж було нелегко навіть для чоловіка здорового, скажімо, як Пивоваров. У цій пастці, недалеко від німців, не просто справитися з нервами, розмірковував лейтенант, спостерігаючи, як метушився боєць по лазні — то до віконця, то в передбанник із безліччю щілин. Виглядав Пивоваров наполохано, і кожного разу, дивлячись на нього, Івановський думав: ідуть! Але, певно, щоб заспокоїти командира і себе так само, боєць іноді примовляв уголос:

— Хтось на стежку вийшов… До колодязя начебто. Еге ж. Якась тітка з відром…

А за хвилину:

— О, о! Виходять. Ні, стали. Стоять… Пішли кудись.

— Куди пішли?

— А дідько їх знає! Зникли за рогом.

— Нічого, не хвилюйся. Сюди не прийдуть.

Івановський не став забирати в бійця свій автомат, подумав: на випадок чого той справиться з ним краще, у нього ж лишилася граната. Тепер без гранати йому неможливо. Лейтенант одв’язав її од ременя і поклав біля лавки. Обіч стояла приставлена до стіни гвинтівка — все було під руками, лишилося терпляче ждати, сподіваючись на удачу.

— Полізуть — тут і залишаться, — сказав Пивоваров, визираючи у віконце. — Правда, й ми…

Івановський зрозумів, що недоказав Пивоваров, і запитав несподівано:

— Жити хочеш?

— Жити? — майдсе здивувався боєць і зітхнув. — Добре було б. Але…

У тому-то й справа, що «але»! Це «але» диявольським прокльоном стало поперек їхнього ще молодого життя, і втекти од нього було неможливо. У той пам’ятний день те «але» нещадно розітнуло світ на дві половини, на одній з яких було життя з усіма його непоказними, але такими потрібними людині радощами, а на другій — передчасна, огидна, проклята смерть. Із цього все почалося, і що б не сталося потім, у дальших випробуваннях — усе неодмінно натрапляло на це згубне «але». Щоб якось обійти його, перехитрувати, перемогти на своєму шляху і продовжити життя, потрібні були неймовірні зусилля, труд, муки… Зрозуміло, щоб вижити, треба перемогти, але перемогти можна, тільки виживши — у таке чортове колесо загнала людей війна. Захищаючи себе і країну, треба було вбити не одного, а багатьох, і чим більше вбитих, тим надійнішим було існування одного і всіх. Життя через загибель ворога — іншого виходу на війні, мабуть, не існувало.

Але як же бути йому тепер, коли неможливо і вбити? Він міг тільки вбити себе. Як би він не втішав себе, та й Пивоварова, як би не спонукав себе до діяння, він не міг не розуміти простої істини, що з простреленими грудьми він не воїн.

Тоді що ж — тихо померти в цій лазні? Ні, тільки не це! Це жахливо, огидно, по суті, підло щодо себе і щодо цього бійця, котрого він також прирікав на загибель, щодо всіх своїх. Поки живий, цього він собі не дозволить.

Він злякався навіть цієї безглуздої думки і прокинувся з короткого забуття. Треба щось придумати, щось зробити, можливо, зробити негайно, не гаючи жодної хвилини життя, бо потім може бути пізно…

Гарячково розмірковуючи, він довго, болісно перебирав усі можливі варіанти для порятунку і не знаходив нічого. Тоді знову настала знемога, байдужість, готовність терпляче чекати до ночі. «Прокляте село, — скільки вже разів повторяв собі, — воно його знищило. І треба ж було так недоречно натрапити на того фріца, який зчинив галас, устряти в перестрілку, схопити кулю в груди… Але все-таки щось там є. Цей спокій німців у темряві, їхня затаєність, безсумнівно, були штучні, підтримувані суворою дисципліною, неможливі без твердої влади великого начальства. Знову ж антени… Очевидно, там розмістився якийсь великий, може, навіть армійський штаб, бо в глибокому тилу маленького штабу не буде. Як до речі було б розгромити його! Але як ти його розгромиш? Літаки тепер не літають, а встановиться погода — тоді шукай вітра в полі, як оцю триклятущу базу боєприпасів».

Йому не щастило з самого початку, а в кінці — тим більше. Коли б не це поранення, яке, власне кажучи, погубило його, він би, напевно, щось придумав. Можна було б улаштувати засаду, взяти «язика»… А тепер як візьмеш? Тепер його самого можна узяти замість «язика», тільки що користі від нього буде мало. А втім, поки він живий і в нього є граната, якої вистачить для обох і для цієї от лазні, — його ворог не візьме. Певно, на гранату зараз уся надія.

Та минав час, а їх ніхто не турбував у цій тісній і темній схованці на відшибі од села. Пивоваров тепер більше стояв за простінком, коментуючи зрідка те, що вдавалося побачити крізь щілину. Та ось він стих, мабуть, нічого особливого там не було видно, і лейтенант раптом тихо запитав:

— У тебе мати є?

Певно, це було дивне в їхньому становищі запитання, і Пивоваров не зрозумів.

— Га? Що ви сказали?

— Мати в тебе є?

— Є, аякже.

— І батько?

— Ні, батька немає.

— Що, помер?

— Та так, — непевно відказав Пивоваров. — З матір’ю жили. Коли б вона знала, як нам тут! Ото було б страху!..

— Хороша мама?

— Авжеж, — просто підтвердив боєць. — Я ж у неї один. Бувало, все для мене.

— Звідки родом?

— Я? З-під Пскова. Є таке містечко Порхов, може, чули? Там жив. Мама в школі вчителювала.

— Кажеш, жаліла?

— Ну. Ще й як! Просто смішно було. З хлопцями коли побешкетую — трагедія. Сніданок не доїм — трагедія. А коли вже захворію — ого! Усіх лікарів поставить на ноги, тиждень ліками годуватиме. Смішно було… А тепер — не смішно.

— Тепер не смішно, — зітхнув лейтенант.

— Мама золота. Я у неї один, але ж і вона в мене теж одна. У нас там і родичів ніяких. Мама із Ленінграда сама. До революції в Пітері жила. Скільки мені про Пітер порозказувала. А я так ні разу й не був. Усе збирався, збирався. Тепер хіба що після війни.

— Напевно, після війни.

— Я, знаєте, я нічого. Я не дуже: уб’ють, ну й що ж! Маму шкода…

Маму, звичайно, шкода, мовчки погодився Івановський. Шкода і батька так само. Навіть такого, яким був його батько, ветеринар Івановський. Не дуже добрий і не надто розумний, любив погомоніти з чоловіками, навіть випити при нагоді, він часом здавався неохайним, пошарпаним життям невдахою. Справді, в усіх були дружини, які турбувалися про харчування, побут, сімейні зручності, хай по-різному, але неодмінно поважали своїх чоловіків-командирів. А вони з батьком, скільки й пам’ятав Ігор, завжди жили в якихось комірчинах, кутках, на приватних єврейських квартирах, обідали коли і як доведеться, обходилися куском сала, мискою капусти, консервами, однією на двох алюмінієвою ложкою. Матері своєї Ігор не пам’ятав і майже ніколи не запитував про неї у батька; він знав: варто лише почати цю розмову, як батько не втримається від сліз. З матір’ю була пов’язана якась сімейна драма Івановських, і син навіть не знав, чи на той час була мати жива, чи, може, давно померла. А втім, як з’ясувалося потім, батько теж про це не знав.

Про батька Івановського знайомі говорили різне, по-різному ставився до нього син, але все одно це був батько, який посвоєму любив єдиного сина, бажав йому тільки доброго, радів його майбутньому військового. І от дорадувався. Останнього листа від нього Івановський отримав в училищі, перед випуском, на початку червня; батько тоді був під Белостоком, усе в тому ж прикордонному загоні, а Ігор отримав призначення в Гродно, в розпорядження армійського відділу кадрів, і сподівався, що вони незабаром зустрінуться. Ігор навіть не відписав батькові на листа, а потім уже й відписувати стало нікуди. Де він, жйвий чи ні? Ніхто йому сказати не міг, та й запитати не було в кого. Видно, з батьком Івановського все назавжди покінчено, надії на зустріч не лишилося ніякої.

Так само, як і з його Янінкою.

Дивно, але ту страшну розлуку з дівчиною він переживав куди важче й болісніше, аніж довічну, певно, розлуку з батьком. Правда, потім, у боях, у кривавій метушні фронтових буднів, часто забував про неї, щоб зовсім несподівано де-небудь на ночівлі, в спокійну хвилину, перед тривожною невідомістю бою, раптом згадати до щемкого болю в серці. Він нікому не розповідав про це своє перше і, мабуть, останнє, дуже коротке кохання. Знав — у інших було не краще. Хто на війні не переживає, не сохне, мучиться від розлуки з коханою, матір’ю, дружиною чи дітьми… Розлуки мучили, пекли, болем гризли солдатські серця, і ніхто не міг нічого вдіяти, щоб якось полегшити цей біль.

… Здається, він знову поринув у забуття — заснув або просто принишк на болісній грані між життям і смертю, а коли отямився, то лазня майже потонула в сутінках. Він уже не дивився на годинника, час для нього тепер утратив своє початкове значення, стан Івановського погіршав. Лейтенант часто й неглибоко дихав, ледве переборюючи задишку, вранішні дрижаки змінилися пітливою лихоманкою. Опам’ятавшись, він обвів довкола очима, угледів Пивоварова, що сидів на перекинутому дерев’яному відерці біля віконця і гриз сухаря. Віконце, мабуть, потіло від його дихання, і боєць раз у раз витирав шибку рукавицею.

— Що там? — розплющив і заплющив очі лейтенант.

— Одне і те ж. Нікуди не йдуть, гади.

Не йдуть, — отже, в село не поткнешся. Тоді куди ж, окрім села, тепер можна поткнутися? В полі буде гірше, аніж у цій лазні, в полі його доконає мороз. Але і в лазні навряд щоб вони дочекалися чого доброго.

Чорт, потрібні лижі, даремно він покинув їх у тому селі. Хоча там, під обстрілом, було не до лиж — там рятували голови. Але тепер ось без лиж вони просто не могли нікуди податися з цієї лазні.

Зрештою, йому вже байдуже, лижі йому не будуть потрібні. А