Пивоварову вони просто необхідні. Без лиж бійцеві ніяк не добратися до лінії фронту — на першому ж кілометрі дороги його схоплять німці.

— Пивоварчику, як гадаєш, до того села далеко?

— Якого села?

— Ну того, вчорашнього.

— Може, кілометрів зо два.

Виявляється, так близько, а йому вночі здавалося, що вони втекли од нього кілометрів на п’ять, не менше. Хоча міра відстані й часу, мабуть, втратила для нього своє значення, кожен метр шляху і кожна хвилина життя неймовірно подовжувалися його муками, спотворюючи нормальне людське сприйняття їх. Напевно, тепер йому треба більше покладатися на Пивоварова.

— А що треба, товаришу лейтенант? — запитав боєць.

— Сходити по лижі. Вночі. Може, німці не підібрали.

Пивоваров хвилину мовчав, щось прикидаючи, потім, зітхнувши, відказав:

— Що ж, сходжу. Хай тільки стемніє.

— Ага. Треба, знаєш…

— Ну. Тільки ви… Як ви тут?..

— Як-небудь. Я зачекаю.

Ще не зовсім стемніло, але боєць підвівся, почав збиратися в дорогу. Передусім він стяг з ноги кирзовий чобіт і перемотав онучу. Потім витяг із речмішка два сухарі, засунув їх у кишеню штанів; речмішок переставив ближче до Івановського.

— І це… я автомат візьму — добре?

— Візьми.

— З автоматом, знаєте… Якось більше впевненості.

Лейтенант бачив, Пивоваров не міг стримати радості, взявши до рук таку зброю, про яку мріяв кожен боєць на фронті. Автомати ще тільки надходили у війська, піхота була майже уся озброєна гвинтівками. Івановський сам одержав автомат лише напередодні виходу, коли генерал, роздобрившись, наказав своєму коноводу передати автомат лейтенантові. Зрозуміло, що в їхньому становищі зброя важила багато, на одвічній силі зброї трималися тепер мізерні їхні можливості.

— А гвинтівка хай тут побуде.

Лейтенант не заперечував, і Пивоваров зняв з ременя обидва брезентові підсумки, брязнув обоймами і поклав їх на підлогу біля лавки.

— Гвинтівка хороша: бій по центру. Старшина пристрілював.

Івановський неуважно слухав бійця і думав, що гвинтівки, кількох обойм патронів, протитанкової гранати, двох пляшок КС — напевне, цього досить. Пощастить — він дочекається Пивоварова з лижами, і, може, вони щось придумають. А ні, то буде з чим постояти за себе до кінця.

Боєць перемотав і другу онучу, затяг ремінь і з явним задоволенням закинув за плече автомат. Здається, він уже був готовий вирушити в недалекий, але хто знає, наскільки безпечний свій шлях.

— Котра на вашому там? П’ята вже? Ну, я за годинку справлюся. Тут недалеко…

За годину він справиться, і вони знову будуть разом. У хвилину, коли вони знову розходилися, лейтенант відчув, як загалом непогано йому було з цим безвідмовним, терплячим хлопцем і як, напевно, нелегко буде пережити цю годину самому. Відокремленість значно ослабляла їхні сили. У дію вступала дивна, не цілком узгоджена з математикою логіка, коли два розділені пополам становили менше одиниці кожен, тоді як в іншому випадку дві складені одиниці становили більше двох. Напевно, таке не дуже збігалося із нормальною логікою і було можливо тільки на цій війні. А що це було саме так, лейтенант надто добре пересвідчився на власному досвіді.

Боєць готовий був іти, але чомусь гаявся, мабуть, ще бракувало якоїсь дрібниці в їхньому прощанні. Лейтенант знав, у чому полягала та дрібниця, і сам вагався. Появилася остання можливість поткнутися в те прокляте село і спробувати що-небудь дізнатися про той штаб. Хоча б у загальних рисах, щоб не з порожніми руками з’являтися до генерала і хоча б якоюсь мірою виправдати їхню прикру невдачу з базою. Та він не міг не знати, що найменша необережність Пивоварова могла обернутися потрійною бідою, назавжди поховати їхню і без того дуже незначну можливість виконати свій обов’язок і живими повернутися до своїх.

— То я піду, товаришу лейтенант, — наважився Пивоваров і ступив до порога.

Лейтенант сказав:

— Стривай. Знаєш… Я не наказую, дивися сам. Але… Може, як-небудь… Що там, у селі? Аби якось дізнатися…

Він замовк, а Пивоваров усе ще насторожено чекав, але, не дочекавшись більше жодного слова, сказав просто:

— Гаразд. Я спробую.

У лейтенанта всупереч його волі щось запротестувало, аж наче скрикнуло в прострелених грудях. Що значить — спробую, від спроби користі не багато, тут потрібна неабияка хитрість, наполегливість, витримка, та ще, крім усього, треба ризикувати життям. Але Івановський не міг розтлумачити цього бійцеві, щось перешкоджало йому говорити про трагічні, хоч і звичайні на війні речі, до того ж він ледве змагав у собі кволість і біль. Командир тільки зітхнув:

— Дивись там, обережно…

— Гаразд. Ви не турбуйтеся. Я потихеньку…

— Добре. І недовго…

— Авжеж. Ось тут водичка вам, — боєць зачерпнув у діжці й поставив коло нього бляшанку з водою. — Як пити схочете…

Стомлений важкою розмовою, Івановський заплющив очі. Він чув, як Пивоваров вийшов у передбанник, не відразу, обережно розчинив там двері й тихо притиснув їх ізнадвору. Хвилину ще було чути його кроки, вони швидко віддалялись, і з ними віддалялась якась надія; здавалося, щось для них закінчилось, а нове так і не почалося. Він став чекати, сторожко прислухаючись до кожного шарудіння вітру на покрівлі, кожного віддаленого звуку в селі; від цієї хвилини він жив у тривожному, скупому світі звуків, іноді приглушених кашлем і глухим, набридливим хрипом у грудях.

Потроху слух став притуплятися, довкола було тихо, і його свідомістю заволоділи думки, що дивовижно перепліталися в часі й просторі. Здається, він починав дрімати, і тоді серед безглуздої нісенітниці випливло щось схоже на дійсність чи власне минуле Івановського, яке тривожило і водночас солодко гнітило…

11

До відходу поїзда лишалося кілька останніх хвилин, а вона стояла на платформі й плакала. Ніхто, певно, її не проводжав і ніхто не чекав, загалом людей у цей вранішній час на пероні було небагато, й Івановський, ставши на східець нижче, жартома озвався до дівчини:

— Гей, білява, чого плачеш? Іншого знайдемо.

Сказано це було з бездумною дорожньою легкістю у стосунках між людьми, які випадково зустрічаються і відразу ж розлучаються, щоб ніколи більше не зустрітися. Та дівчина ріжком строкатої, зав’язаної на шиї, косинки витерла очі й кинула на нього гострий, короткий погляд. Тим часом залунав гудок паровоза. Позаду Ігоря, тримаючись за поручень, звисав Коля Тамолко; обидва були в гарному, піднесеному настрої і, здавалося, всяке горе могли перевести на жарт.

— А то давай з нами. До Белостока!

Дівчина машинально поправила на тонкій шиї косинку, знову окинула поглядом обличчя двох одягнених у нове військове обмундирування хлопців, і на її устах уже стрепенулася легка усмішка, що засвідчила зміну її настрою.

— А мені в Гродно.

— Який збіг! — жартома здивувався Івановський. — Нам так само. Поїдемо разом!

Вона не змусила себе умовляти, підхопила валізку, що стояла біля ніг, і спритно вчепилася за поручень. Івановський підтримав її. Тамолко відступився, і трохи збентежена таким поворотом справи, нова пасажирка зійшла на площадку вагона.

— Квиток, квиток, громадяночко! — зажадав одразу ж метушливий дядько-провідник, який із прапорцями в руках поспішав до виходу.

— Є, є квиток! Усе гаразд! — тоном, що не викликав найменшого сумніву, відповів Івановський, протискуючись попереду неї у вагон.

Він повів дівчину в п’яте чи шосте купе, де вони розмістилися з Тамолком, сам ніс у руках її валізку, що здалася йому надто легкою, скоріше за все порожньою. Іззаду слідом пробирався Коля, і дівчина мовчки йшла між ними, кидаючи на всі боки зніяковілі, трохи збентежені погляди.

— Ось, будь ласка. Можете займати мою. Я полізу нагору, — гостинно запропонував Івановський свою нижню полицю і поставив на неї валізку. Дівчина слухняно підсіла до вікна й не відразу, подолавши явну збентеженість, тихо сказала:

— А в мене квитка немає.

— Що, не вистачило?

— Украли…

— Як?

— Вночі. В поїзді з Мінська.

Це вже гірше. Здається, вони брали на себе трохи завелику відповідальність, порушуючи суворий порядок залізниці, за що могло нагоріти обом. Але й відступати не годилось. Ігор зиркнув на Миколу і прочитав на його грубуватому, завжди похмурому обличчі рішучість стояти на своєму. Справді, чи можна було тепер допустити, щоб скривдили того, хто так простодушно й довірливо пішов за ними?

— Нічого. З провідником домовимось.

Але домовлятися мусили не тільки з провідником, а ще й з ревізором, і з бригадиром поїзда, і переговори ці скінчилися тим, що на якійсь станції, де незабаром спинився поїзд, Івановський збігав у вокзальну касу й ледве встиг оформити квиток на вже зайняте дівчиною місце. Квиток був до Гродно, і дівчина скоро повеселішала, навіть усміхатися стала. Вона виявилася балакучою і взагалі приємною дівчиною, не без гумору розповіла їм про свої дорожні пригоди. З’ясувалося, що вона живе у Гродно, а в Мінськ їздила до родичів, яких ніколи не бачила, і сталася отака біда у вагоні. В неї геть усе вигребли з валізки, крім того, забрали плащ, жакет і, зрозуміло, всі гроші. Та ось її врятовано, і тепер вона дуже вдячна обом за їх великодушну допомогу.

— Дрібниці, про що тут говорити! — відбувся жартом Івановський і перевів розмову на інше. — А ви давно живете в Гродно?

— Там і народилася.

— Ого! Значить, тутешня?

— Звісно.

— А так добре розмовляєте по-російському?

— У нас дома завжди говорили по-російському. В мене батько росіянин і тітка, його сестра, також росіянка. А мама полька.

— А де ви навчалися?

— У польській гімназії. Російських у нас не було.

— А як вас звати? — все більше цікавився Ігор.

— Янінка. А вас — якщо не військова таємниця? — майже кокетливо усміхнулася дівчина.

— Мене Ігор, а його?

— Микола.

— У мене дядько, що в Мінську, теж Ігор. Ігор Петрович. А ви до нас служити їдете Тут вони переглянулися, це справді до певної міри стосувалося військової таємниці, легко, проте, розгаданої попутницею. Але що тут було критися? Спраді, тиждень тому, після закінчення училища, вони отримали призначення в армію, штаб якої розміщувався в оцьому її Гродно.

— Мабуть, що так, — непевно сказав Івановський. — А що це Гродно — непогане містечко?

— Дуже гарне місто. Не пошкодуєте.

— Думаєш, нас у Гродно залишать? — з властивим йому скептицизмом сказав Тамолко, — Запхають у якийсь лісовий гарнізон.

— О, так у лісі ж чудово! У нас такі ліси! Диво! — захоплено вигукнула Янінка.

Івановський змовчав. Його думка про ліс, навіть дуже мальовничий, не збігалася із захопленнями цієї дівчини. Бувало, в училищі оті багатомісячні перебування у літніх таборах і оті ліси, поля, вся ця віддаленість од постійного місця проживання з його хай навіть непридатним, але налагодженим побутом так набридали під осінь, що найрозкішніша природа ставала нестерпною — хотілося в місто. Правильно хтось сказав, що військові не помічають природи, для них більш важлива