А проте в наївному захопленні Янінки була така щирість, що Івановський усміхнувся і ладний був уже полюбити перший-ліпший Гродненський ліс. І взагалі щось у ній дедалі більше йому подобалося, в оцій жвавенькій, досить вродливій, з кокетливо розсипаними на чолі світлими кучерями дівчині в простенькій строкатій сукенці. Йому вже соромно було за свій фривольний жарт на вокзалі у Барановичах, за нетактовність, пробачити яку дівчина могла хіба що за їхню допомогу їй потім.
Поїзд мчав усе далі на захід, ненадовго зупиняючись на маленьких станціях. За вікном, ніби в минуле, відпливали назад зелені червневі поля, переліски, соснові бори, села і повсюди — хутори, хутори. Івановський ніколи не бував у цій частині Білорусії, возз’єднаній зі східною частиною республіки близько двох років тому, і зараз щиро виявляв інтерес до всього, що стосувалося цього не відомого йому і, певно, такого звичайного для Янінки життя.
На якійсь невеликій станції їхній вагон зупинився якраз навпроти маленького привокзального базарчика. Івановський вискочив на платформу, квапливо накупив у газету невибагливих селянських харчів — яєць, огірків, домашньої ковбаси і навіть миску гарячої розсипчастої молодої картоплі. Потім вони усі разом їли, хлопці щедро пригощали дівчину, яка вже цілком призвичаїлася в їхньому товаристві, весело жартувала, сміялася, смачно уминала огірки з картоплею. Після обіду, видимо, щось помітивши у ставленні до неї Ігоря, Микола розважливо відійшов і виліз на верхню полицю, вмостився спати. Вони ж залишилися удвох — одне навпроти одного розділені маленьким вагонним столиком.
Йому було добре з нею, хоча він усе ще не міг до кінця подолати в собі якесь запізніле почуття ніяковості, немовби якусь провину за свої наміри, хоча з самого початку ніяких намірів у нього не було. Янінка ж, судячи з усього, почувала себе цілком вільно й звичайно. Вона скинула маленькі, білі, на корковій підошві босоніжки і, натягнувши на коліна коротеньку сукенку, по-домашньому просто влаштувалася на твердому сидінні, весь час з якоюсь милою хитринкою заглядаючи йому у вічі.
— А в нас, знаєте, Ньоман, — казала вона, саме так, на білоруський лад вимовляючи це слово. Івановський внутрішньо усміхнувся, пригадуючи своє недалеке дитинство, школу, відому поему Якуба Коласа і цю білоруську назву ніколи не баченої ним ріки. — Зразу під вікном стрімкий спуск, дві верби і плоти коло самого берега. Я там купаюся з плотів. Раненько вибіжу, над річкою ще легкий туман стелиться, вода тепла, як молоко з-під корови, ніде нікого. Так накупаюся, що весь день радісно.
— А мені більше озера подобаються. Особливо лісові. В тиху погоду — краса, — сказав Івановський.
— Річки краще, що ви! В озерах вода болотом смердить, а в річці завжди протічна, чиста, мов сльоза. Влітку на річці — рай. Та що там! От приїдемо — покажу. Сподобається.
Мабуть, сподобається. Він уже впевнений — це щось незвичайне: хатка, дві верби на урвищі, плоти коло берега, з яких можна пірнати в глибокий швидкоплинний Німан. І він уже малював це в своїй уяві, хоча з досвіду знав: найбагатша уява ніколи не відповідає дійсності. Насправді все інакше — краще або гірше, але саме інакше.
Янінка поводилася легко й вільно, так, наче вони з Ігорем були давні знайомі, а він усе відчував якусь невиразну скутість, яка не тільки не минала з часом, а навпаки, зростала. Ігореві все здавалося, що, безцеремонно повівшись у Барановичах, він зараз поставав перед нею як людина легковажна, схильна до нікчемних дорожніх пригод і що вона не могла не помітити цього. Хоча ніякої легковажності в тому не було, а просто була хлоп’яча пустотливість, що, може, й не зовсім доречна як для двадцятидвохрічного випускника військового училища, якого нещодавно атестували на посаду командира взводу. Тоді, на пероні, Ігор навіть не роздивився її, лише побачив — розглядав її зараз широко розкритими, майже здивованими очима, котрі, як не старався, не міг одвести від її гарного усміхненого обличчя.
Надвечір, під’їжджаючи до Гродно, він уже знав, що не розстанеться з нею — вона усе більше зачаровувала його своєю юною вродою і вабила чимось загадковим і таємничим. Він не знав, як це почуття назвати, але відчував його всією душею.
Про її дорожню пригоду вони не говорили, здавалося, вона забула про неї і лише один раз заклопотано ворухнула брівками, коли переставляла на полиці свою валізку.
— І навіть білила забрали. Таткові везла. У нас тепер білил не дістати.
— А він що, маляр?
— Художник, — просто сказала Янінка. — А з фарбами тепер скрутно. Раніше ми фарби з Варшави виписували.
Нарешті поїзд прибув на станцію Гродно, і вони, трохи схвильовані, зійшли на перон. Янінка зі своєю порожньою валізкою в руках провела їх до штабу армії, який був їй по дорозі. Та в штабі, крім чергового, нікого більше не виявилося, треба було чекати до ранку. Переночувати можна було тут або в гарнізонному готелі, одначе лейтенанти не стали шукати готелю і перенесли свої речі в якусь маленьку кімнатку з трьома солдатськими ліжками попід стінами. Тамолко відразу ж почав улаштовуватися на ліжку, що стояло в кутку під нішею, а Ігор, трохи витерши з чобіт пил, поспішив на вулицю, де на розі під каштанами на нього чекала Янінка. Дівчина щиро зраділа його появі, і особливо тому, що Ігор вільний до завтра, і вони пішли вечірньою вулицею міста, в якому все було для нього незвичайно цікавим.
За ті дві години, що Ігор з Миколою пробули в штабі, Янінка встигла причепуритися і зараз була вдягнена в темну гарну спідничку, світлу шовкову кофточку з маленьким білим комірцем на тонкій шиї, на ногах твердо постукували по тротуару модні туфельки на високих каблуках. Причепурена, Янінка здавалася дорослішою за свої ще зовсім юні роки і вища на зріст — майже урівні з його плечем. Вони йшли вулицею, і йому було дуже приємно, що її тут багато хто знав і шанобливо вітався: чоловіки — люб’язним кивком голови з доброзичливою усмішкою на лагідних обличчях. Янінка відповідала з підкресленою ввічливістю, але з якоюсь невловимою гідністю й стриманістю, стиха розповідала йому про все цікаве, що траплялося їм по дорозі.
— Ось наша Розкіш, так називалася вона раніше. Нічого особливого, але цю церкву збудували на згадку полеглих у російсько-японську війну. Невисока, щоправда, але дуже акуратна церковка. Мене там хрестили. А далі, бачите, такі смішні будиночки, он цілий ряд, із фронтончиками на зразок півнячих гребенів. Це будиночки текстильників з Ліона. Так, не дивуйтеся. Ще у вісімнадцятому столітті Тізенгауз виписав з Ліона ткачів і збудував для них такі самі будиночки, як у Франції. От і стоять досі. А то он будиночок польської письменниці Елізи Ожешко, вона тут жила й померла. Знаєте, цікаво писала.
Містечко йому справді подобалося скромним, але обжитим затишком своїх брукованих вуличок із вузенькими, викладеними плитками тротуарами, які дбайливо були оздоблені кам’яними скосами. На стінах багатьох будинків кучеряво зеленів виноград, деякі з них аж до третього поверху були обвиті його чіпкими пагонами. Та більше за все Ігор чекав зустрічі з розхваленим Янінкою Німаном, котрий, як вона сказала, протікав через місто, розділяючи його на дві нерівні частини.
Біля готичного громаддя костьолу вулиця повертала вбік, і вони повільно пішли вздовж торгових рядів та міської ратуші. На розі під каштанами жінка продавала морозиво, і Янінка, йдучи весь час поруч Ігоря, легенько торкнула його за лікоть.
— Ігорю, можна попросити вас?.
— Та будь ласка, — зі щирою готовністю виконати будь-яке її прохання озвався той.
— Знаєте, я давно мріяла… Одне слово… Щоб мене хлопець пригостив морозивом…
— Ах, морозивом!..
Івановський навіть жахнувся, подумавши, який же він тюхтій, коли сам не здогадався про це! Та він, здається, і не помітив цієї продавщиці, так захоплено розглядав ряди каштанів за огорожею костьолу і не подумав про бажання своєї богині.
— Проше, панєнко! Дзенькую гжечнєго пана, — сказала продавщиця, коли Ігор відмовився од кількох копійок здачі.
— Дзенькую, пані Бандо, — в свою чергу церемонно подякувала Янінка, беручи з рук літньої жінки вафельні шматочки з морозивом поміж ними.
У кінці коротенької вулиці над липами зяяв такий широкий, простір, який може відкритися лише з дуже високого узгір’я, і вони швидко вийшли на кам’яний міст через виярок. Це був в’їзд у стародавній, з напівзруйнованими стінами замок, по той бік якого в глибині парку височів розкішний палац із фігурною огорожею.
— Замок польського короля Баторія, — урочисто сказала Янінка. — А це Новий замок. А зараз поглянь он туди. Бачиш Він подивився через кам’яний висотою майже в ріст людини парапет і подумки ахнув од височини, на якій вони опинилися. Далеко внизу по кам’яних сходах рухалися маленькі постаті людей, що розходилися на обидва боки набережної, котра плавно огинала берег і десь зникала під густими кронами дерев.
— Ну, бачиш? Як тобі подобається? — притулившись до його ліктя, запитала Янінка.
Стародавні, змуровані з величезних брил стіни замку, цей тяжкий, довжелезний, перекинутий через кам’яні сходи міст, широкі масиви зелені на схилах, височенний стовп каланчі поблизу, що підносився над містом, ясна річ, не могли йому не сподобатись, і він ладний був оглядати все це до вечора. А от Німан з такої височини зовсім не вразив Ігоря — звичайна, середньої величини, затиснута високими берегами, річка. Пригадується, озерні простори куди більше зворушували його почуття. Зате Янінка була в захопленні саме від Німану і, не стихаючи, щебетала біля його вуха:
— Поглянь, поглянь туди! Бачиш, яка течія? Бачиш, яка бистрина! Он там, під вербами, так і вирує! Ого! Тільки поткнися туди — закрутить, понесе, не виберешся.
Вони пройшли трохи назад і по тих самих гранітних східцях спустилися до річки. Ні, все-таки ріка була чудова, певно, з висоти він просто не роздивився як слід. На її правому березі зеленіла упорядкована, обсаджена деревами набережна, праворуч піднімалися величезні, повиті стежками схили з рештками фортечних стін угорі. Ріка, плавно вигинаючись, ховалася за недалекими урвищами, над якими темніла суцільна шапка верб, там же закінчувалося місто і далі синів хвойний ліс, за який сідало сонце. Вони помалу йшли вздовж Німану, і Янінка без упину говорила й говорила щось не дуже обов’язкове у ці хвилини вечірньої краси, а він думав, як усе-таки дивно влаштоване життя. До сьогоднішнього ранку він і гадки не мав про її існування на цій землі, випадково побачив у Барановичах, звернувся до неї жартома і, власне кажучи, безглуздо, так непристойно, як не повинен був звертатися молодий вихований чоловік. А тепер от, пробувши з
