двох з половиною годин, відколи тут нема Пивоварова. Якщо до того села тільки один кілометр або два, то він мав би вже повернутися. А коли не повернувся — значить… Значить, він пробрався в село, але, мабуть, невдало, і його спіткала така сама доля, що й Івановського вчора.

Лейтенант знову підвівся на лікті, прислухався, спробував заглянути в трошки ще світлувате віконце, та не дотягнувся до нього і сів на лавці. Йому зробилося млосно, погано, вогняно-червоні плями пливли перед очима. Рукою він намацав гвинтівку, вона видалася надто важкою. Але навіщо тепер була та гвинтівка — в лазні його поки що ніхто не тривожив, поблизу наче не було нікого. Навряд чи він міг полегшити становище Пивоварова, що явно потрапив у біду, однак і нічого не робити він теж не міг. З величезною натугою, притримуючись руками за стіни, він ступив у передбанник і штурхонув ногою двері.

Стояла зимова ніч — як усі ночі в листопаді цього року — з вітром, низьким, захмареним небом, сірим, огорнутим пітьмою простором. Але сніг лежав свіжий і чистий, і в ньому виразно виднілися кілька глибоких слідів Пивоварова, що йшли понад стіною лазні і повертали за ріг.

Поривчастий вітер забивав дух, Івановський хвилину зачекав, услухаючись в глуху тишу ночі. Ні пострілів, ні кроків, ні вигуків — нічого більше не чути. Тоді, не зачиняючи дверей, він опустився біля порога, прихилився до стіни плечем і сидів отак годину, а може, й більше. Його охопило щемливе, хворобливо-напружене чекання, він цілком усвідомив, що коли Пивоваров за кілька хвилин не прийде, то він не прийде вже ніколи.

І Пивоваров не прийшов ні за кілька хвилин, ні за кілька наступних годин. Коли вже чекати було несила, Івановський, не підводячись, навкарачки дотягся до свого кубика-годинника за порогом — була за десять хвилин десята. Відсутність бійця протягом такого часу не віщувала нічого доброго. «Навіщо я послав його? Навіщо послав? — докоряв сам собі лейтенант. — Які тут лижі? Який штаб? Тільки занапастив його та й себе теж…»

Звісно, без Пивоварова він нічого вже не міг зробити, а коли, сам був приречений на загибель, то слід було подумати, щоб урятувати хоч бійця. А він послав його на таку справу, де на удачу можна сподіватися в одному з тисячі випадків. Німці могли влаштувати засаду, виставити в полі секрети й напевно зміцнили охорону в селі — не так просто між ними пролізти. Якщо не вдалося йому минулої ночі, коли штабісти були ще не налякані, то як могло вдатися тепер «Ну, а що ж далі? Що?» — тисячний раз питав себе Івановський, сидячи коло дверей лазні.

А проте, він уже знав «що» — він лише зволікав час, до останньої хвилини сподіваючись, що Пивоваров, можливо, ще повернеться. Та коли стало вже очевидно, що далі чекати марно, Івановський, спираючись на стіну, підвівся на ноги.

Він випробовував себе, щоб знати, до чого він здатний, чи, може, ні до чого вже нездатний. Хоча й через силу, але він ще міг триматися на ногах, особливо коли мати під руками якусь опору. Опорою були йому стіни, а в полі він спиратиметься на приклад гвинтівки. Ноги сяк-так слухали його, гірше було з диханням і з головою. Та лейтенант подумав, що голова, може, перестане боліти в полі, а з диханням він уже як-небудь справиться. Коли не поспішати, помаленьку, часто зупиняючись, економно витрачаючи сили…

Новий намір цілком оволодів ним, і Лейтенант вернувся в лазню, позасовував у кишені обойми з підсумків. Речмішок не зміг підняти, покинув його на лавці, зате узяв з собою гранату. Далі він уже не міг лишатися тут ні хвилини і, тримаючись руками за стіни, вийшов надвір.

Похитуючись, ледве не падаючи, але з упертою, важко зрозумілою рішучістю він пройшов кроків двадцять по глибоких слідах Пивоварова і спинився. Гвинтівка виявилася набагато важчою, ніж йому здалося спочатку, та він спирався на неї, коли міг уже впасти й особливо коли спинявся. Без неї він уже б не втримався на тремтячих од слабості ногах. Оддихавшись, якимось дивним, загнаним поглядом подивився назад. Там самотньо темніла на снігу їхня лазня, де вони благополучно перебули добу і куди, судячи з усього, вже не повернуться.

У другий захід лейтенант не здолав, мабуть, і десяти кроків, як, похитнувшись, зупинився від кашлю. Кашель міг спричинитися до найгіршого в його становищі — глибинним внутрішнім болем він пронизував лейтенанта до сліпучої темряви в очах. Але Пивоваров непогано перев’язав йому груди, присохлі до ран бинти хоча й завдавали болю, зате пов’язка не сповзала і кров більше не текла з ран. Якби тільки не цей нестерпний біль усередині.

Лейтенант намагався йти якомога швидше, і тепер показником його швидкості була лазня. Ледве тримаючись на ногах, він уже зробив чотири або п’ять зупинок, щоразу оглядаючись, та лазня, наче умисне, все чорніла й чорніла в сутінках, дуже неохоче віддаляючись у ніч. Минуло, напевне, понад годину, перше ніж сіра пітьма остаточно поглинула її.

Навкруги був сніг, вітер, поле — і тоді Івановський зрозумів, що нібито здолав половину шляху, тепер вернутися назад уже не зміг би, на це в нього просто не вистачило б сил. Він більше не оглядався. Позаду вже нічого для нього не було, — все добре чи погане чекало на нього попереду.

Потім він двічі підряд упав, просто не втримався на ослаблих ногах, підводився не одразу — спочатку віддихувався на снігу, тамуючи біль у потривожених ранах. Іншого разу йому не пощастило ще більше — упав незручно — на спину: больовий удар був настільки сильний, що лейтенант на якийсь час утратив свідомість. Потім отямився, проте довго ще лежав на снігу, відчуваючи під собою твердий кругляк гранати. Всетаки він зміг якось підвестися, сісти, далі, хитаючись, стати на ноги і зробити кілька дуже невпевнених кроків.

Івановський старався ні про що не думати, навіть не дуже розглядався навсібіч, однаково мало що видно, зате не відводив погляду од снігу, по якому тяглися глибокі сліди Пивоварова. Вони йшли в одному напрямку, видно, боєць добре пам’ятав учорашній шлях з того села і швидко наближався до нього. Івановський тепер найбільше боявся, щоб не збитися з цього сліду.

А збитися можна, особливо коли підступала чергова хвиля знемоги й темніло в очах. Але тоді він спинявся, встромляв у сніг гвинтівку, підпирав себе її дерев’яним прикладом і чекав, поки слабість мине. Крім того, йому дуже набридав вітер — не давав глянути вперед, витискував із очей сльози; іноді його сильні пориви так штурхали Івановського, що той, хитаючись, ледве не падав з ніг. Але вперто протистояв вітру, власній знемозі, болю. Він розумів, звичайно, що навряд чи стріне тут Пивоварова, скоріше за все ніколи більше не побачить свого бійця, та все одно він мусив пройти тим шляхом, на який відправив його. Івановський просто не міг лишити бійця невідомо де і рятувати себе. Безперечно, він багато ким ризикував на цій війні, певно, багатьох з його волі спіткала смерть. Але цей його ризик відрізнявся од усіх попередніх — він був останній, і тому Івановський повинен дійти до кінця. Коли у цій диявольській сутичці зі смертю він не зберіг багатьох, то він і себе не беріг, і тільки це виправдовувало його командирське право ризикувати життям інших. Другого права на війні лейтенант не хотів визнавати. Принаймні, перш ніж загинути самому, він мусив переконатися, що де-небудь у цьому полі не стікає кров’ю його Пивоварчик.

І лейтенант ішов — хитаючись, розслаблено, раз у раз спотикаючись і обпираючись на важку й довжелезну гвинтівку Пивоварова. Одного разу, коли від утоми зовсім обважніли ноги, сів на землю, довго спочивав. Але щоб устати потім, йому довелося стільки витратити і без того мізерної сили, що він більше не сідав і спочивав, обіпершись на приклад гвинтівки. Зупинявся він тепер через кожні чотири-п’ять кроків. На більше в нього не вистачало снаги.

Лейтенантові видавалося знову, що пройдено кілометрів зо два, не менше, і він засумнівався в правильності слів Пивоварова щодо відстані до цього села. Важко було повірити, що воно за один-два кілометри від їхньої лазні. Шкода, цього разу він не прихопив із собою годинника й не міг простежити за часом. Але за якимись непевними прикметами йому показалося, що село недалеко, можливо, він уже на його околиці. Одначе сліди Пивоварова тяглися й тяглися в пітьмі, здавалося, їм не буде й кінця в засніженому полі. Де зараз міг бути сам боєць, важко було вгадати? хоча лейтенант був готовий до найгіршого. Проте могло статися, що боєць, як і вони вчора обидва, втік од погоні й де-небудь поранений лежить у полі.

Івановський мало не пройшов мимо нього, бо сліди на снігу все кудись вели і попереду нічого не було видно. Але раптом трохи збоку в мутній темряві ночі серед заметеного снігом чорнобилю щось невиразне мовби ворухнулося. Спочатку він не звернув уваги на це, лише ковзнув поглядом, та коли зупинився й придивився уважніше, то щось розпачливо здригнулося у ньому всередині. Тихо, майже беззвучно, на вітрі метлялося щось схоже на шмат паперу, хоча звідки тут міг узятися папір? Він зійшов із слідів Пивоварова і, не в змозі відвести погляду від недалекої гривки чорнобилю, насилу пересуваючи ноги в снігу, поплівся туди.

Ще здалеку і якось ураз Івановський заглядів у тому чорнобилі білий невиразний горбик, характерну лінію людського тіла, чорні халяви чобіт у снігу. І він спинився. В голові майнуло химерне здивування — хто міг тут лежати, в нічному полі, в таку холоднечу? Лейтенант усе ще не хотів зв’язувати подумки те, що побачив, зі своїм Пивоваровим, очевидно, було надто безглуздо бачити у цій позі бійця, думалося, це хтось інший, випадковий, чужий тут чоловік.

А все ж таки це був він, його останній боєць, його Пивоварчик. Він лежав нерухомо у розідраному своєму маскхалаті, без шапки, з обсипаною снігом стриженою головою, розкинутими ногами. Лейтенант не зразу помітив, що сніг навколо витоптали чиїсь чужі ноги і в ньому де-не-де чорніли маленькі круглячки автоматних гільз.

Доплентавши до чорнобилю, Івановський випустив з рук гвинтівку і впав поруч бійця. Закоцюблими пальцями він обхопив його голову, підняв трохи, але, запорошена снігом, вона давно, певно, втратила ознаки життя і була просто мертвою головою людини, позбавленої будь-якої схожості з його Пивоваровим. Лейтенант став обмацувати його тіло — подертий маскхалат промерз кров’ю, тілогрійка так само примерзла до закривавленого тіла, його, певно, розстріляли