автоматною чергою з близької відстані. Сніг під ним теж узявся твердими мерзлими грудомахами.
— Що вони з тобою зробили! Що вони зробили? — розгублено шептав лейтенант марне тепер запитання. Але що вони зробили, і так було ясно. Видно, наздогнали Пивоварова й розстріляли в упор. Могло бути й так, що німці розстріляли його пораненим, на снігу, в цьому чорнобилі, й тепер із багатьох дірок у його тілогрійці стирчало світле клоччя вати. Кишені штанів були вивернуті, гімнастерка на грудях розстебнута, худі закривавлені груди засипані снігом. Автомата ні коло нього, ні поблизу не було — автомат, очевидно, забрали німці.
Зрозумівши, що все уже скінчено й нікуди більше йти не треба, лейтенант обм’як, знесилів і мовчки сидів, поклавши руки на сніг. Обіч лежало замерзле тіло бійця. Небувала спустошеність була в душі Івановського, жодного бажання, жодної гадки не спадало йому на думку. Хіба що десь на споді його почуттів жевріла ще забута вуглина гніву. Одначе з часом вона розгорялася все дужче. Та гнів цей уже не мав конкретної спрямованості проти когось — мабуть, скоріше за все догоряла його людська кривда на такий його невдалий кінець. Зараз Івановський уже знав певно, що не врятується, не проб’ється до фронту, що його спіткає смерть на цьому ж полі, між двома невідомими селами, і ніхто не розкаже людям ні про його загибель, ні про цей німецький штаб. Штабу, певна річ, ніхто заподіяти нічого не зможе, бо наші далеко, а мертві позбавлені будь-якої можливості щось зробити. І йому нічого не залишилося більше, як сидіти й чекати, коли мороз і поранення відберуть у нього останні рештки життя. Чомусь це видавалося навіть заманливим, бо увільняло його від непосильної боротьби з німцями, болем, із собою. Щоб скінчити все найшвидше, досить було витягнути чеку з протитанкової гранати і відпустити планку… Її могутній вибух розірве на шматки їхні тіла, розмете довкола сніг, вириє у землі невелику ямку-воронку, що? й стане їхньою довічною могилою. Коли його кінець затягнеться або стане зовсім безвихідним, очевидно, так і доведеться зробити. Іншого шляху вже не було. І нехай уже дарують Вітчизна, люди — не його вина, що не випало йому кращої долі й не минуло його те найстрашніше на війні, після котрого вже ніщо не потрібне.
Мабуть, Івановський незабаром і сконав би на морозному вітрі й назавжди лишився б коло свого напарника, якби невдовзі до його слуху не долинули дивні звуки. Видимо, слух був найвитривалішим із його відчуттів і діяв до останньої години життя; саме слух найбільше зв’язував його з навколишнім світом. Спочатку Івановський подумав, що йому це здалося, та, прислухавшись, відкинув геть усі сумніви — справді, десь гурчала машина. І він пригадав, як минулої ночі в полі вони натрапили на дорогу, що привела їх у село. Але де вона могла бути зараз, та дорога, він не уявляв. І все ж вона десь була — зовсім недалеко в нічній сірій пітьмі по ній сунула машина. Підвівши голову, лейтенант напружено і довго вслухався в натужне гурчання мотора, поки це гурчання зовсім не стихло вдалині.
Те, що Івановський несподівано почув, розтривожило його трохи заспокоєну свідомість; нове суперечливе бажання зародилося в його душі. Він перестав думати про своє нещастя, враз насторожився, гнівний розпач поступово переростав у мету — останню мету його життя, якою він не міг знехтувати. Ех, коли б це сталося раніше, поки в нього було трохи більше сили!..
Боячись спізнитися, Івановський заворушився на снігу, підтягнув під себе поранену ногу, якось обіперся на руки. Спочатку став навколішки, а потім спробував підвестися й на ноги. Та не зміг утримати рівновагу і впав плечем у сніг, глухо, протяжно застогнав од болю в грудях. Хвилин десять лежав, зціпивши зуби, боячись глибше зітхнути, потім став підводитися знову. Після третьої спроби це йому вдалося, він зрештою підняв себе на тремтячі ноги, похитнувся, але не впав. Лейтенант забув узяти гвинтівку, що лежала збоку, коло ніг Пивоварова, та зараз у нього вже не було впевненості, що, нагнувшись за нею, він не впаде знову. Поміркувавши, Івановський так і не ризикнув нагнутися, а швидко, наче з розгону пішов по снігу.
З усієї сили він намагався зберегти рівновагу і втриматися на ногах, але йому перешкоджав сильний вітер. Здавалося, вітер усе дужчав і часом так штурхав його в груди, що встояти на ногах було неможливо. І лейтенант знову впав, може, кроків за тридцять от Пивоварова, одразу спробував підвестися, та не зміг. Тамуючи тяжкий біль у грудях, полежав, умовляючи себе не поспішати, зачекати, більш економно витрачати свої слабкі сили. Але бажання швидше дійти до дороги стало таким сильним, що розум уже був для нього кепський порадник — зараз він був у владі почуттів, які дедалі більше брали верх над здоровим глуздом.
І він знову підвівся, спочатку навкарачки, потім на коліна, далі слабким ривком і неймовірним зусиллям — на рівні ноги. Найважче було втриматися на них саме в момент першого кроку — після цього з’являлася інерція тіла, і кілька кроків давалися відносно легко. Та наступні знову утруднювались, його водило з боку на бік, і кінець кінцем він падав, витягнувши поперед себе задубілі від морозу руки.
Його вимушені зупинки після того, як він падав, ставали дедалі триваліші, іноді здавалося, що він уже не встане більше, у притупленій свідомості на якусь мить цілком зникало відчуття часу, і лейтенант раптом здивовано прокидався: де він? Зате він твердо знав, куди йому треба, і ні разу не переплутав напрямку, в напівнепритомності виразно пам’ятаючи останню мету свого життя.
Та одного разу, впавши, Івановський дуже боляче забився й одразу ж відчув, що підвестися більше не зможе. На ці вставання витрачалося багато сили, якої в нього лишалося все менше й менше. Він ліг на пекуче-морозний сніг і лежав довго. Певно, занадто довго для того, щоб коли-небудь підвестися. Проте в найостанніший момент він раптом збагнув, що може замерзнути, і це налякало його; замерзнути він уже не міг собі дозволити. Тоді він просто поповз, розгрібаючи ліктями і коліньми м’який, пушистий сніг.
Незабаром, одначе, виявилося, що повзти не легше, може, навіть важче, ніж шкутильгати на ногах — лейтенант зовсім видихнувся і тепер падав ниць. Це була нескінченна сліпа боротьба зі снігом, але ж вона мала і свою перевагу над ходьбою — не треба було підводитись на ноги, і це заощаджувало рештки його зовсім уже мізерних сил. І він гріб, завмирав на снігу і знову гріб, поки вистачало повітря в легенях. Увесь його шлях складався тепер із цього нестямного порпання в снігу і тривалих проміжків напівзабуття. Та свідомість усе ж таки притуплялася ненадовго, її живила мета його останніх хвилин, що владно диктувала сівою волю до краю виснаженому тілу.
Груди розпирав кашель, та він уже не міг і зітхнути, ані, тим більше, відкашлятись — боявся нападу болю, котрого, напевне, просто не витримав би. А проте одного разу кашель так струсонув його, що аж дух перехопило, і він упав головою в сніг. Коли трохи сяк-так відкашлявся, то відчув на губах якийсь тепло-солоний присмак. Він сплюнув і виразно побачив на снігу кров. Обмерзлим рукавом маскхалата витер губи, знову сплюнув, але кров ішла все дужче. На сніг з підборіддя текла темна повільна струминка. Зовсім уже знесилений, Івановський. лежав на боці, розгублено відчуваючи, як помалу залишало його життя.
Однак, полежавши трохи, він знову злякався наближення того найгіршого, хоч і знав, що колись це повинно статися. Та зараз його більше турбувало питання: де та дорога? Йому треба було встигнути дістатися до неї раніше, аніж його спіткає смерть. Вся боротьба лейтенанта на цьому полі, по суті, була змаганням зі смертю — хто кого випередить. Мабуть, зараз вона догнала його і йшла назирці, чекаючи моменту, щоб ударити напевно.
Але ні! Дідько з нею, з кров’ю, може, вся не витече. Івановський відчував: щось у ньому ще лишилося — якщо не сила, то, може, рішучість. Він пролежав з півгодини, жуючи і ковтаючи сніг, щоб спинити кров, і наче спинив її. Від холоду судомило щелепи, задерев’яніло все в роті, але солонуватість на губах зникла. Тоді він помалу, часто зупиняючись, поповз далі, тягнучи поруч на поясі єдину свою гранату.
Коли зі снігової темряви перед ним виникли сірі силуети беріз, він збагнув, що це дорога і що він зрештою доповз до неї. Велике напруження майже всієї ночі одразу спало, в очах його потемніло, він ліг простреленими грудьми на сніг у проритій ним борозні й притих, утратив свідомість…
13
Усе ж незабаром Івановський опритомнів, геть задубівши від морозу, і швидко згадав, де він і що йому треба. Його остання мета жила в ньому, навіть коли зникала притомність; лейтенант тільки не знав, скільки минуло часу і на що він ще здатний. Першої миті навіть злякався, подумавши, що спізнився: над дорогою стояла тиша, нізвідки не долинало жодного звуку. В полі мело, довкола шурхотів вітер, лейтенанта заносило снігом, руки його так закоцюбли, що він уже не міг ворухнути пальцями. Але пам’ятав — повинен виповзти на дорогу, лише там його шлях міг бути завершеним.
Знову тривала нескінченна боротьба зі снігом. Івановський просувався повільно, вперто, по метру за хвилину, не більше. Він уже так ослаб, що не міг зіп’ястися на лікті й сунувся по снігу боком, упираючись більше ногами. Болю в пораненій нозі чомусь не відчував, напевно, там уже переболіло. Зате в грудях весь час дуже пекло, там утворився розбухлий клубок нестерпного болю. Лейтенант дуже боявся, щоб знову не пішла горлом кров, — відчував, що тоді все для нього закінчиться, остерігався глибше зітхнути, не міг дозволити собі відкашлятися. Він беріг свої прострелені легені як щось найпотрібніше, від чого залежали останні години його життя.
Фізично Івановський був дуже слабий і розумів це. Притомність його, ніби канатоходець на тросі, весь час балансувала на межі з непритомністю, загрожуючи щосекунди зірватися в небуття, і лейтенант величезним зусиллям волі пересилював свою неміч. Втрачати свідомість, коли він уже приповз до самої дороги, було вже занадто.
Напевно, він усе-таки оволодів би собою і поволі, важко, але виповз би на дорогу, якби не канава, що пролягла зрадницькою пасткою на його шляху. Івановський ледве не задихнувся, провалившись у цю засипану снігом канаву, і закашлявся. Одразу ж відчув, що почалася кровотеча, тугий, огидний згусток вислизнув із його рота, і теплий струмок крові потік з підборіддя
