по шиї на сніг. Він лежав долілиць на краю канави і думав, що більшого безглуздя не можна собі й вигадати. Так тяжко, понад усяку людську силу, повзти ніч до дороги, щоб померти за два кроки від неї. Завтра їхатимуть німці, і він замість того, щоб зустріти їх з гранатою в руках, лежатиме перед ними жалюгідним замерзлим трупом.
Свідомість його знову почала паморочитись, і вже не могли допомогти ніякі зусилля. Перед очима все потемніло, весь світ звузився в його відчуттях до маленької світлуватої цяточки, котра дуже швидко меншала. Аж ось і вона згасла. Проте й цього разу щось перемогло в ньому смерть, і його змучене тіло повернулося до життя. Без жодного зусилля з його боку цяточка знову засвітилася, і він раптом відчув навколо себе сніг, холоднечу і себе в ній, знесиленого від немочі й болю. Він одразу ж заворушився, завовтузився, намагаючись будь-що вирватися зі снігової пастки-канави, виповзти на дорогу. Поки живий, він мусив зайняти останню свою позицію і там закінчити життя.
І лейтенант усе ж таки вибрався з цієї канави, боком звалився на край дороги, проповз ще кроків чотири і спинився, зовсім уже не маючи ніякої сили. Але під ним була колія, він добре відчував її своїм тілом, об’їхати його було неможливо. Тодї він коротко, стиха зітхнув і почав готувати гранату.
З гранатою, одначе, довелося немало помучитися, може, навіть більше, аніж у канаві. Неслухняні обморожені пальці його, здається, цілком утратили відчуття, кілька хвилин підряд він марно намагався розв’язати ними бинт, яким граната була прив’язана до ременя, але так і не зміг розв’язати. Пальці сліпо нишпорили по стегну, він навіть не спромігся намацати ними кінці зав’язки, і це було так неймовірно і так жахливо. Він ледве не заплакав од такої несподіваної зради власних рук, але справді руки перші почали не слухатися його. Тоді він ліктем уперся у важкий кругляк гранати і, зібравши всі сили, які ще були в нього, натиснув гранату вниз, до стегна. Щось тріснуло там, і він одразу ж відчув, як, відірвавшись од ременя, граната опинилася в снігу під ним.
Але, мабуть, витративши на це надто багато сили, він уже більше нічого не міг зробити. Довго лежав у колії, через яку вихрилася поземка, і думав, що так його, мабуть, і замете снігом. Одначе тепер хай замітає, поспішати вже не було куди, він досяг своєї мети, — тільки б упоратися з гранатою. Неслухняними, одубілйми руками він усе ж намацав її металеву ручку, але чеку розігнути не зміг. Тоді він підсунув гранату до підборіддя і зубами вчепився в загнуті кінці чеки.
Раніше йому досить було невеликого зусилля двох пальців, щоб розведені кінці вирівнялися і їх можна було витягти з ручки. Тепер же, як Івановський не морочився, нічого з тими кінцями зробити не міг. Вони мов попримерзали там, наче їх поприпаювали наглухо, і він, ламаючи зуби і роздираючи ясна, півгодини гриз, крутив, вигинав непіддатливі кінці дротини. Певно, тільки після сотої спроби пощастило схопити обидва кінці зубами і з’єднати їх. Весь час дуже боявся, що не встигне, що на дорозі появляться німці й він нічого не зможе їм заподіяти. Проте німці не появилися, і коли граната була готова до застосування, він почав терпляче, настійливо чекати.
Але чекати виявилось чи не найважчим із усього, що йому випало цієї ночі. Чутливим загостреним слухом він ловив кожен звук у полі, та, крім шуму вітру, що не стихав, ніяких інших звуків довкола не було чути. Дорога, заради якої він доклав стільки нелюдських зусиль, до якої він так прагнув, лежала пустельною. Все навколо стихло, заснуло, тільки снігова крупа монотонно шурхотіла по обмерзлій тканині маскхалата, поволі замітаючи лейтенанта в колії.
Він усе дослухався, та як і досі нічого не чув, і тоді промайнула сумна думка, що найімовірніше, до ранку тут ніхто й не їхатиме. Не така це дорога, щоб по ній їздили вночі, хіба що хтось з’явиться аж завтра. Вранці, певно, хто-небудь повинен виїхати з цього штабу або їхати туди; не може ж штаб обходитися зовсім без дороги. Але скільки ще лишилося до того ранку — година чи п’ять — він не уявляв. Він дуже шкодував тепер, що залишив у лазні годинника; мабуть, це було зовсім непередбачливо. Не орієнтуючись у часі, він просто не міг розрахувати свої сили, щоб дочекатися ранку.
Занімілими пальцями стискуючи рукоятку гранати, він лежав грудьми на дорозі й чекав. Очей майже не розплющував, без того знав, що навкруги сіра снігова темрява й більше нічого. В сторожкій нічній тиші добре чувся кожний звук, але тих звуків, яких він чекав, ніде не було чути.
Лежачи на одному місці, він швидко почав утрачати тепло і мерз, цілком усвідомлюючи, що мороз і вітер, напевно, скоріше з ним розправляться, ніж це можуть зробити німці. Він усе дужче відчував це кожною клітиною свого наскрізь промерзлого тіла, яке не могло вже й тремтіти. Просто він повільно, мало-помалу замерзав. І ніхто не міг ні допомогти йому, ні підбадьорити, ніхто не довідається навіть, як він закінчив життя. При цій думці Івановський відчув страх, навіть переляк. Ніколи він ще не лишався в такій самотності, завжди в тяжку хвилину хто-небудь був поруч, завжди було на кого спертися, з ким пережити найгірше. А тут він один, як загнаний, підстрелений вовк у безкрайньому морозному полі.
Звісно, він приречений на загибель і розумів це з достатньою в його стані ясністю, хоч і не дуже шкодував про те. Врятувати його вже ніщо не могло, він не сподівався на чудо, знав, що для таких, із простреленими грудьми, чуда на війні не буває. Він більше ні на що не розраховував, хотів лише померти немарно. Тільки б не замерзнути на цій дорозі, дочекатися світанку і першої машини з німцями. Здорово, якби це був генерал, Івановський уже б висадив його в повітря разом із розкішним його автомобілем. У гіршому випадку згодився б і полковник чи якийсь там важний есесівець. Судячи з усього, штаб у селі великий, важних чинів там достобіса.
Але для цього треба дожити до світанку, вистояти перед диявольською холоднечею цієї жахливої ночі. Виявляється, пережити ніч було так важко, що він став боятися. Він боявся замерзнути, боявся заснути або надовго знепритомніти, боявся болю в грудях, який підстерігав кожен його рух, боявся дужче кашлянути, щоб не зійти кров’ю. На цій проклятій дорозі його підстерігали самі небезпеки, які він повинен був здолати, обдурити, щоб дочекатися ранку.
Рук своїх він майже не відчував, але почали вже дерев’яніти й ноги. Спробував поворушити пальцями в чоботі, але це в нього не вийшло. Тоді, щоб якось утримати тепло, котре хутко залишало тіло, він почав стукати замерзлими чобітьми об дорогу. В нічній тиші ззаду почувся глухий, тривожний гуркіт, і він перестав. Ноги не зігрілися анітрохи, проте самому стало погано, відчував, що втрачає свідомість, останнім зусиллям засунув під себе гранату. Гранату він тепер змушений берегти більше за життя. Без гранати все його існування на цій дорозі втрачало сенс.
Після глибокої непритомності, за якою настав довгий проміжок липкої, безсилої знемоги, він знову відчув пронизливий лютий холод і майже злякався. Здавалося, цій ночі не буде кінця і ніякі хитрощі не допоможуть йому витримати до ранку. «Але як же це може бути? — ледве не кричав у ньому протестуючий, сповнений відчаю голос. — Невже ж так нічого й не вийде?» Заради чого ж тоді витрачено стільки його зусиль? Невже всі вони марно пропадуть? Але ж зусилля — продукт його матеріального «я» і самі, певно, матеріальні, як кожна енергія, вони ж — знесилене його тіло і пролита ним кров, чому ж вони повинні в цьому матеріальному світі зникнути безслідно? Перетворитися в ніщо?
А втім, він майже напевно знав, що все закінчиться погано і водночас не хотів розуміти цього. Він хотів вірити, що все, здійснене в таких муках, повинно десь відбитися, в чомусь виявитися. Хіба не сьогодні, не тут, на цій дорозі — може, в іншому місці, через якийсь час. Але ж мусить його мученицька смерть, як і тисячі інших, не менше мученицьких смертей, привести до якогось наслідку в цій війні. Інакше як же гинути в цілковитій безнадії щодо своєї необхідності на цій землі і в цій війні? Він же для чогось народився, жив, стільки боровся, терпів, пролив свою гарячу кров і тепер у муках віддавав своє життя. Мусить же в цьому бути якийсь, хай не дуже значний, а все ж людський сенс.
І він раптом повірив, що буде. Що обов’язково буде, що ніякі з людських мук не позбавлені сенсу на цьому світі, тим паче солдатські муки і солдатська кров, пролита за цю розорену мерзлу, але таку свою землю. Є в цьому сенс! І буде наслідок, інакше не можна, бо інакше не повинно бути.
Йому б тільки дожити до світанку.
Тим часом мороз забирався всередину його тіла, і лейтенант відчував це. Краєм примерклої свідомості він стежив за тим, як холод повільно, але неухильно оволодівав його знекровленим тілом, і рахував короткі хвилини, які ще йому залишилися. Одного разу, розплющивши очі, він раптом здивувався і з натугою розплющив їх ще ширше. Над полем світало. Темрява, що, здавалося, цілу вічність щільним покровом огортала землю, вже трохи прояснилася над землею, у полі стало просторіше, посвітлішало небо і на його тлі чітко вимальовувалися запушені інеєм верховіття беріз. У притуманену ранком далечінь тяглася переметена поземкою дорога.
Окинувши все це одним поглядом, який, одначе, стомив його, лейтенант хотів уже опустити голову, як раптом щось побачив. Здалося спершу, наче то машина, та коли він уважніше придивився, то збагнув, що це підвода. Зморений тривалим спостереженням, він поклав голову на сніг, відчуваючи збентеженість, страх і надію водночас. Величезне, як присуд, питання постало перед ним: хто їде підводою? Коли селяни, колгоспники, то це буде чудо, в яке він ще зовсім недавно не хотів вірити: до нього наближався порятунок. Якщо ж німці… Ні, він ніяк не міг зрозуміти, чому в цей вранішній час із села, в якому розмістився великий штаб, мусять появитися з підводою німці? Усе в ньому повстало проти такого недоречного міркування, бо цілу ніч він чекав що завгодно, тільки не обозну підводу з поклажею, до котрої не мав ніякого діла.
А проте це була підвода, і вона помалу до нього наближалася. Вже стало видно й
