Пані була сухопара стара діва. Російською мовою майже не володіла, білоруську трохи розуміла, зате що стосується іншого — ого! Виховання була аж надто гречного.
Одного разу надвечір сиджу в своєму кутку в райвно, зарився в папери — звіти, плани, відомості. Їздив по району, тиждень не був на місці, все запустив — жах! Не зразу почув, як хтось шкрябає у двері — заходить та сама пані Ядзя. Маленька, щупленька, але з лисицею на шиї і в шикарному капелюшку. «Прошу пробачити, пане шеф, я, прошу пана, в педагогічній справі». — «Що ж, будь ласка, сідайте, слухаю».
Сідає на краєчок крісла, обіруч поправляє свій пишний капелюшок і починає сипати майже все по-польському — ледве розбираю. Усі манери — старанно вихованої панянки, а самій років за п’ятдесят, — таке зморщене, хитреньке личко. Що ж виявляється? Виявляється, в неї конфлікт на педагогічній основі зі своїм шкільним шефом у Сельці, колегою Морозом. Виявляється, цей Мороз не підтримує дисципліни, як рівний поводиться з учнями, навчає без необхідної строгості, не виконує наркоматівських програм і, найголовніше, говорить учням, що не треба ходити до костьолу, хай, мовляв, туди ходять бабусі з дідусями.
Ну, костьол мене, певна річ, не дуже занепокоїв, правильно робить Мороз, якщо так радить. А от що стосується панібратства, дисципліни, ігнорування наркоматівських програм — це мене стурбувало. Але хто ж він такий, цей Мороз, — уяви не маю, в Сельці ні разу не був. Добре, думаю, при першій нагоді гайну подивлюся, що там у нього за порядки.
Нагода поїхати випала, проте, не дуже скоро, та тижнів через два усе ж вибрався, узяв у хазяїна, де квартирував, його велосипед, ровар по-тутешньому, і рвонув ось по цьому шосе. Шосе, звичайно, було не таке, як тепер, — бруківка. Їхати по ньому хоч на підводі, хоч на роварі — кишки витрясеш. Але поїхав. Добре натиснув на педалі й за годину прикотив у ту саму алейку під в’язами. Хотів устигнути на урок, та спізнився — заняття вже скінчились, але здалеку бачу — на подвір’ї повнісінько дітей. Думав, розваги якісь, але ні, не розваги — виявляється, кипить робота. Заготовляють дрова. Буря повалила оте заморське дерево, і зараз його пиляють, колють, заносять у повітку. Мені це сподобалося. Дров тоді не вистачало, кожного дня скарги із шкіл відносно палива, а транспорту в районі ніякого — де взяти, звідки привезти? А це, бач, зметикували і не чекають, коли там у районі надумають забезпечити їх паливом — самі про себе турбуються.
Зліз у дворі з велосипеда, всі на мене дивляться, а я на них: де ж завідуючий? «Я завідуючий», — каже один, його не одразу я й помітив, бо стояв він за товстелезним поваленим окоренком — пиляв його з хлопцем, напевно, переростком, зграбним таким хлопцем років п’ятнадцяти. Кидає пилку, підходить. І відразу бачу: накульгує. Одна нога якось вивернута вбік і наче не розгинається, тому він дуже на неї припадає і здається ніби низькорослим. А так на вигляд нічого — плечистий, гарне обличчя, погляд сміливий, упевнений. Очевидно, догадується, хто перед ним, але ніяковості чи розгубленості не виказує. Рекомендується: Мороз Олесь Іванович. Руку потискує так, що відчуєш одразу: дужий чоловік. Долоня шершава, тверда, певно, така робота йому не вперше. А той напарник його стоїть коло дерева і пробує однією рукою пиляти. Але це в нього не виходить: пилка натрапила якраз на сук і окоренок завтовшки більше метра. Мороз вибачився, вернувся, щоб допиляти заріз, але й удвох, бачу, не можуть упоратись — пилку чим далі, тим дужче затискує в розпилі. Я стою, дивлюся, а потім і кажу: треба що-небудь підкласти. Але щоб підкласти, слід підняти. Мороз кинув пилку, став піднімать окоренок, та сам не підніме. Хлопчаки, хто більший, теж обліпили колоду, а вона ні з місця. Одне слово, поклав я на траву свій ровар і теж за той окоренок узявся. Тужилися, тужилися, здається, підняли, ще б сантиметр — і можна чурбак підсунуть, але цей останній сантиметр, як завжди, найважчий. І тут, як на гріх, із-за рогу випливає та сама пані Ядзя. Побачила ровар, мене біля окоренка — та так і остовпіла.
Потім, коли я говорив з нею, зрозуміти нічого не могла, все згадувала матку боску й дивувалася, що за вчителі в Совєтів, чи мають вони хоч найменше поняття про педагогічний такт і честь? Не біда, кажу, пані Ядзю, честі від того не зменшиться, а дрова в школі будуть. У теплі працюватимете. Але це потім. А тоді ми все ж розпиляли ту кляту колоду, і я вже забув, чого приїхав, скинув свій однісінький піджак і пиляв удвох з Морозом, потім кололи. Попотів досхочу. Діти перенесли дрова в повітку, і Мороз відпустив усіх додому.
Звичайно, того разу я заночував у школі. Мороз жив у боковій кімнатці при класі, спав, на розкішній, у стилі барокко, канапі з вигнутими, наче левині лапи, ніжками. Укривався, звісно, пальтом, ковдри не мав. На ту ніч канапка дісталася мені, і я укрився своїм піджачком. Перед тим як лягти, поїли картоплі, мати одного учня на цей випадок принесла з хутора шмат ковбаси й глечик кисляку. Вечеряли і знайомилися. Хоча поки ті дрова пиляли, мені здавалося, що знаю Мороза все життя. Народився він на Могильовщині, уже років із п’ять учителював після педучилища. Нога така з дитинства, довго боліла та отакою й зосталася. Я обережно почав розмову про наші звичайні справи: програми, успішність, дисципліну… І тоді почув від нього таке, що спочатку викликало в мене незгоду, а потім роздуми. Я почав припускати, що, можливо, він правий. А як тепер подивлюся з височини мого пенсійного віку, то мав він цілковиту рацію.
Так, він мав рацію, бо дивився ширше і, можливо, далі, ніж заведено дивитися, обмежуючи свій погляд професійними нормами. Норми, вони, брате, добра справа, якщо не закостеніли, не засохли від часу і не вступили в протиріччя з життям. Одне слово, застосовувати їх, як і всякі настанови, слід розумно, зважаючи на обставини. А в нас як буває? Тепер кожна наука має своїх спеціалістів, і кожен з них домагається кращих знань зі свого предмета. Тому, скажімо, математичці якийсь біном Ньютона в сто разів дорожчий за всю поетику Пушкіна або людинознавство Толстого. А для мовознавця уміння відокремити дієприслівникові звороти — мірило всіх достоїнств учня. За ці свої коми він ладний дитину залишити на другий рік і в інститути не дати їй ходу. Математичка так само. І ніхто не подумає, що цей біном тому учневі, можливо — і напевно — ніколи в житті не знадобиться, навіть не пригадається, та й без ком прожити можна. А от як прожити без Толстого? Чи можливо у наш час бути освіченою людиною, не читавши Толстого? Та й взагалі чи можна бути людиною Тепер, щоправда, вже придивились і до Толстого, і багато до чого іншого, і це не так уже впадає в око. А тоді все виглядало інакше, очевидніше, і Мороз це зрозумів, певно, раніше за мене. Хоч я був старший за нього років на п’ять, і член партії, і завідував тоді усім райвно. Він мені сказав тієї ночі, коли ми лежали поряд — я на його канапці, а він на столі, — приблизно таке: «З програмами в школі справді не все гаразд, успішність не блискуча. Діти навчалися в польській школі, багато з них, особливо католики, погано опановують білоруську граматику, їхні початкові знання не відповідають нашим програмам. Але не це головне. Головне, щоб діти тепер зрозуміли, що вони — люди, не бидло, не якісь там недолугі, якими пани вважали їхніх батьків, а найповноцінніші громадяни. Як і всі. І вони, і вчителі, і їхні батьки, і всі керівники в районі — усі рівні в своїй країні, нікого не треба боятися, треба лише навчитись осягати те найголовніше, що прилучає людей до вершин національної і загальнолюдської культури». У цьому він вбачав свій перший педагогічний обов’язок. І він виховував їх не відмінниками навчання, не слухняними зубрилами, а перш за все — людьми. Сказати таке, звісно, легко, важче було до цього додуматись, а ще трудніше — домогтися цього. Таке в програмах і методиках не дуже розроблено, години на це не передбачено. І Мороз сказав, що домогтися можна цього лише особистим прикладом у процесі взаємин учителя з учнями.
Певно, ми все-таки мало знаємо і погано вивчаємо, чим було наше вчительство для народу протягом його історії. Духовенство — це відомо, тут ще є більш-менш достовірний малюнок. Роль попа, ксьондза на кожному історичному етапі простежена. А от що зробило сільське вчительство в наших школах, що воно означало для нашої в минулому темної селянської країни в часи царизму, Речі Посполитої, у війну, зрештою, до і після війни? Це тепер запитай будь-якого шибеника, ким він буде, коли виросте, то він тобі скаже: інженером, лікарем, льотчиком, а то й космонавтом. Так, нині є така можливість. І справді так буває, аж до космонавта включно. А раніше? Коли ріс, бувало, хороший хлопчик, добре навчався, Що про нього казали дорослі? Виросте — учителем буде. І це була найкраща похвала. Звичайно, не всім достойним щастило спробувати вчительської долі, але до неї прагнули. Це була межа життєвої мрії. І правильно. І не тому, що почесно чи легко. Або заробіток добрий — не доведи господи скуштувати учительського хліба, та ще на селі. Та в ті давні часи. Злидні, убогість, чужі кутки, сільська глушина і в кінці — передчасна смерть від сухот… А проте, скажу тобі, не було нічого більш важливого й потрібного, ніж та щоденна, скромна, непримітна праця тисяч невідомих сіячів на цій духовній ниві. Я так думаю: у тому, що ми є тепер як нація і громадяни, — найперша заслуга сільських учителів. Хай, може, я і помиляюсь, але так вважаю.
І тут, як часто буває, не обходиться без своїх подвижників. Мороз був саме одним із тих, хто зробив у цьому розумінні для народу найбільше. І зробив свідомо, часом на свій страх і ризик, незважаючи на труднощі та неприємності. А неприємностей і різних конфліктів у нього завжди вистачало.
Пам’ятаю, поїхав якось у Сельце інспектор з області — через день повертається в район обурений і розгніваний. Виявляється, черговий скандал. Не встиг товариш інспектор зайти до Габрусевого палацу, як на веранді на
